Цар Ірод відрубав голову пророку Іоанну Хрестителю просто так. Через п’яні хвастощі. Заради дівчинки, яка танцювала перед п’яними чоловіками. Мужик слово дав – мужик виконав.
Адже по-своєму любив пророка. Знав, що пророк. Любив з ним розмовляти. І от, зі своїм другом і співрозмовником розстався заради п’яного слова, вина і дівчини. Трохи зам’явшись, зірвав голову з прекрасної людини, як легко і безтурботно зривають голівку польової квітки.
Ця квітка готувалася розцвісти тисячі років. Такі люди, як Іоанн, не народжуються просто так. Їх поява – плід божественної селекції серед людей. Такі люди відрізняються від нас, як відрізняється троянда від лопуха.
Ці квіти духовного життя так багатьом пахнуть, що можна твердо сказати: не золото, не нафта, не армія, а саме такі люди – справжнє національне надбання. Бо вони приносять те, чого не може принести економіка і природа – Божественне животворче слово, що зцілює.
Сам Христос розмовляв з ним і знайшов його найдовершеним з усіх коли-небудь народжених людей.
Смерть його була несподіванкою і для народу, і для Бога. Вона не планувалася. Ірод боявся і народу і, частково, пророка. Запроторивши його до в’язниці, він просто вирішив стулити йому рота.
Але, як часто буває на підпитку, гріх увірвався в душу царя раптово, нестримно і могутньо. І душа Іродова пала перед сатаною на коліна майже без боротьби.
Очевидно, у Христа були інші плани на цю найважливішу фігуру шахової партії Євангелія. У Його команді було не так вже багато учнів, і всі вони були набагато нижчі за рівнем свого духовного розвитку. Втрата такого проповідника, без сумніву, сплутала плани Господньої місії.
Божі люди взагалі виявилися найбільшим дефіцитом Іудеї. Дефіцит був настільки критичний, що довелося практично силою навернути одного з найосвіченіших ворогів в апостоли за допомогою дива. Дива Господь творить дуже неохоче, бо, здебільшого, вони нічого не вирішують. Як не лікує Швидка допомога, а тільки знімає симптоми.
Петро, який так багато зробив знаходячись поряд з Христом, після Його розп’яття залишився в тіні в діяннях інших апостолів. Він мирно створював службову і адміністративну структуру Церкви. Інші апостоли розійшлися сіяти насіння віри по містах і селах.
І тільки апостол Павло вибрав не міста, а світ. Він сіяв і продовжує сіяти крізь століття – насіння дивного духу християнства. Як збідніла б Церква без його приголомшливих послань, слів, що вражають серце силою і радістю. Як багато б нам довелося вчитися самим, дізнаючись суть любові до людей і найзахоплюючу, світлоносну, приголомшуючу любов Божу. Павло став духом любові Церкви, її словом, її захопленням і солодкістю.
Але Павла можна назвати рабом, якого залучив Господь у місію силою. Що ж ми могли побачити від Іоанна, якби він не був убитий!
Ці слова Євангелія сколихнули серце: “І, почувши про те, Ісус відплив звідти на човні у безлюдне місце один; а народ, довідавшись, пішов за Ним з міст пішки” (Мф. 14:13).
Очевидно, що Христос приголомшений звісткою про смерть найкращої людини світу. Приголомшений настільки, що в Нього не вистачає сил залишитися з народом і учнями. Він йде в пустелю і, спілкуючись з Богом Отцем, заповнює сили, витрачені на горе.
Ми знаємо, що Христос здригнувся серцем як людина і заплакав, коли дізнався про смерть улюбленого друга Лазаря. Христос як людина посміхався дітям, дивувався з сотника, жартував з Нафанаїла, гнівався на міняльників і фарисеїв, був байдужий до первосвященика і прокуратора великого Риму. Що творилося в серці Христовому, коли Він дізнався про Усікновення, ми ніколи не дізнаємося, і тільки Його раптовий відхід у пустелю і бажання бути одному видає силу Його переживань.
Їх матері дружили. Їх, немовлят, шукав батько Ірода і хотів убити. Напевно, вони знали один про одного протягом дитинства. Напевно не втрачали один одного з виду. Зустрівшись, вони стали не просто друзями, але працівниками Божими, посвяченими в Його глибокі таємниці. Вони побачили один одного в небесній величі, що зробило їх стосунки не хорошими, а безцінними.
Хто втрачав друзів, може уявити, що таке подібна безглузда смерть. Але тут більше. Іоанн був Христу не просто друг, як Лазар, син Захарії був ще і сином Божим. Хто втрачав дітей у розквіті років, у пишності їх молодості, цвітіння і плодоносіння, той із жахом може уявити те, як несподівано хочеться побути одному зі своїм горем.
Ні, я не розвиватиму комплекс провини і не говоритиму, що і ми страчуємо Христа своєю легкодухістю.
Ні, я не розвиватиму комплекс провини і не говоритиму про те, що нам завжди треба пам’ятати, кого ми вбили словом або продовжуємо вбивати, засуджуючи людей.
Ні, я не розвиватиму комплекс провини і не говоритиму про те, що ми на відміну від Іоанна, відкинули дружбу і таємницю життя з Богом, і тим самим обікрали себе у вічності.
Я скажу про те, що більше.
Те, як Христос засмутився і нестримно відійшов у пустинне місце, говорить про те, як Він любить нас…
Мені хочеться сказати про те, що це жахливо і жорстоко ранити Господа і відкидати Його любов, яка так нам потрібна, в якій і полягає єдиний сенс нашого життя. Не про провину, а про втрачену любов хочеться сказати в це свято, що стало для Іоанна Хрестителя днем народження в тонкому світі.
Він зараз разом з Богом. Ми постимо, щоб показати печаль і бути, як Христос, засмученими. Напевно, це не зовсім вірно – імітувати події, що давно пішли в історію, і засмучуватися, коли Іоанну зараз дуже добре.
Піст, швидше, доречний як символ втрати не Іоанном, а нами – Христа, образ Якого мутнішає в нас безперервно, як у голові п’яного Ірода. Тільки замість вина нам затьмарюють розум тілесні і духовні гріхи, серед яких самолюбність і гордість, – найотруйніші.
Мізерна їжа цього дня нехай нагадає нам про втрату їжі небесної. А молитви, що читаються на честь Іоанна Хрестителя, нехай нагадають нам про велич і силу любові Бога до Своїх друзів і дітей, тобто до нас.
Отже, перебуваючи в духовному захваті від уявного споглядання дружби Христа і пророка і витвережуючись невеликим постом, надамо нашому серцю прохолоду і простір хоч би протягом цього святкового дня.
У чому допоможи нам, Господи!
священик Костянтин Камишанов