Архив рубрики «Церковный год»

Переполовіння П’ятидесятниці – свято Православної Церкви, середина 50-денного терміну між святами Великодня та Зіслання Святого Духа. Святкується у середу 4-го тижня після Великодня.

Найменування свята Церква запозичила з Євангелія, що благовістить про те, як Господь Ісус Христос у третій рік Своєї Євангельської проповіді на преполовіння Старозавітного свята Кущів, увійшов у храм і навчав (Ін. 7, 14). У Своїм навчанні Він ясно показав Себе Христом, ходатаєм між Богом і людьми, законодавцем і рівним Богові Батькові. Це вчення Ісуса Христа, відповідно половині П’ятидесятниці, що з’єднує Великдень і свято зішестя Святого Духа, провіщає про наближення часу зішестя Святого Духа, бо «в останній день свята», під час якого Господь був у церкві і навчав, Він Сам сповістив про Святого Духа, «Якого мали прийняти віруючі в Нього» (Ін. 7, 39). Таким чином, Преполовіння П’ятидесятниці є явленням Божественної сили і мудрості Спасителя, який послав Святого Духа.

Про день Преполовіння П’ятидесятниці згадує у своїх повчаннях святитель Іоанн Золотоуст. У VII столітті – преподобний Андрій Критський, у VIII – преподобний Іоанн Дамаскін, у IX – сповідник Феофан Начертаний оспівали Преполовіння у духовних піснях.

Згадуючи в Тиждень про розслабленого освячення води від Ангела в купелі Силоамській, і особливо Божественне вчення Ісуса Христа, вимовлене Ним у П’ятидесятницю, яке Господь уподібнює воді, що подає грішникові, що прагне спасіння, життя і мудрість, Церква в цей день здійснює водоосвячення, просячи Господа напоїти спраглих душ водами благочестя, як Він «виголосив, кажучи: Хто прагне, йди до Мене і пий» (Ін. 7, 37).

«Стоячи посеред святилища в переполовення божественного свята, Ти взивав: хто має спрагу, нехай гряде до Мене і п’є; хто п’є цю божественну мою воду, з того потечуть ріки Моїх повелінь; а хто вірує в Мене, посланого Божественним Отцем, зі Мною прославиться. Тому взиваємо до Тебе: слава Тобі, Христе Боже, бо Ти безмірно проливаєш воду Твого чоловіколюбства рабам Твоїм.

Премудрости воду і життя виточуючи світові, Спасе, усіх закликаєш черпати воду спасіння; бо коли людина приймає закон Твій Божественний, гасить у собі вугілля омани, тому повіки не буде ні мати спраги, ні перестане насичуватися Твоєю їжею, Владико Царю Небесний. Заради цього славимо державу Твою, Христе Боже, благаючи послати відпущення гріхів рабам Твоїм.

Зледенілу через гріхи й беззаконня душу мою напої течією Твоєї крови і покажи плодоносною чеснотами, бо Ти сказав усім, щоб приходили до Тебе, Слово Боже всесвяте, і черпали воду нетління живу, що очищає гріхи тих, хто оспівує славне і божественне Твоє воскресіння, подаючи силу Духа, що сходить з висоти, ученикам Твоїм, які знають Тебе як Бога: бо Ти є воістину Джерело життя нашого.

Маючи чашу невичерпних дарів, дай мені черпати воду на відпущення гріхів, бо я страждаю від спраги, Милосердний і єдиний Щедрий

Просвітившись, браття, Воскресінням Спаса Христа і досягнувши переполовення свята Владичного, щиро зберігаймо заповіді Божі, щоб бути достойними святкувати і Вознесіння, й одержати пришестя Святого Духа«.

(слова богослужіння у цей день)

Суботній день – це день, коли всяка людська плоть мовчить! Замість Херувимської пісні на цій Божественній Літургії св. Василія Великого співаємо: «Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що людське не помишляє…».

Нехай мовчить людська плоть!

Ісус ходив по селах і містах та проповідував кожного дня Царство Боже, молячись, щоб це Царство прийшло у цей світ. Проте по трьох роках Його проповіді провідники народу Його не сприйняли, засудили на смерть, катували, терням вінчали, розіп’яли на хресті, де Він віддав свого духа у руки Небесного Отця. Знімають Його з хреста і кладуть до гробу, де Він лежить мертвим. Замовкла плоть!

Здійснюється таїнство мовчання! Є час, щоб говорити, але є час, щоб мовчати. Людина покликана до того, щоб говорити, але є час також, щоб вона мовчала. Мовчати слід, зокрема, у важких моментах. Інколи мовчанка більше говорить, ніж слова. А як важко замовчати… Ми би хотіли говорити і говорити… І не дати можливості, щоб Господь до нас заговорив, а ми Його послухали… Ми чуємо постійно крики на площі, але чуємо також крики нашого серця. Сьогодні день, щоб усі замовчали і послухали Бога.

І продовжується Херувимська пісня: «Нехай все стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що людське не помишляє…». Так, треба стояти зі страхом і трепетом, бо Син Божий помер.

Так, Бог помер на хресті! Помер чому? Бо так полюбив Бог світ!..

І ще одну правду подає ця Велика субота. Стоїть хрест без тіла Христового. Тіло Христове спочило у гробі. Проте на третій день Він воскрес. Його немає на хресті. Все те заради того, що Бог так полюбив світ, що Сина Cвого Єдинородного дав. Заради любові, бо Бог – це Любов. Бог умер, бо любить людину! Прийняв на себе смерть і дійшов до Аду, щоб своєю смертю смерть перемогти!

Тому у Велику суботу треба перш за все замовчати… «Нехай мовчить усяка плоть людська…». Не можемо зрозуміти того, що сталося у цьому Страсному тижні, якщо не замовчимо. Якщо не зупинимо крики нашого серця… А наше серце кричить інколи безперестанно. Все щось болить, все плачемо і нарікаємо на всіх і на все. Треба, щоб наше серце затихло, щоб послухати і зрозуміти, що Христос всю гіркоту чаші випив до останньої краплини заради любові до нас. Спробував всю можливу гіркоту, щоб все просвітити своїм світлом…

Страх і трепіт, бо Син Божий помер?… Страшна дійсність? Це втрата всього…, всіх можливих цінностей? Це блукання посеред ночі «ніщо», як звіщає сучасна атеїстична ідеологія?

Ні, це абсурд! Бог – це любов! Любов Божа безгранична. Вона здатна все понести, все перетерпіти, навіть умерти, щоб відкрити людині безмежну цінність життя, навіть серед найбільших страждань.

Любов Божу можна засудити на смерть, побити, терням вінчати, наложити важкий хрест, прибити її тупими цвяхами до хреста і пробити бік, щоб витекла остання краплина крові і води, поховати і прикотити великий камінь. Проте закон любові – вічність. Любов завжди воскресне!

І так страх і трепіт переображується на радість і неприступне світло воскресіння та запрошення: «Радійте всі, що пісню перемоги співаєте!».

Порожній хрест, бо зняли з нього мертве тіло Христове. Хрест стоїть, проте світ бурхливо крутиться посеред війн, трагедій, невимовних страждань бідних і невинних. Нерухомий хрест говорить про те, що сталось на ньому раз назавжди. Він говорить повсякчасно про Божу любов, про Його перемогу.

Одначе, він стоїть також як знак прокляття для тих, що погибають, для тих, що не повірили в Божу любов, а для тих, що повірили і охрестилися у Христа – як сила Божа, як Божа перемога. Немає тіла Христового тепер тут на ньому. Він воскрес! Хрест вказує на воскресіння.

Тож завершуємо пісню: «Нехай мовчить…»: «Цар над царями і Володар над володарями приходить в жертву себе принести і себе дати на поживу вірним. Перед Ним ідуть хори ангельські з усіма началами і властями, многоокі херувими і шестикрилі серафими, лиця закриваючи і пісню співаючи: Алилуя, Алилуя, Алилуя».

День Суботній. Нехай всяка людська плоть мовчить! Нехай замовкнуть всякі крики! А гріб і суботня мовчанка звіщає незахідне сонце воскресіння.

Ми входимо з вами в найстрашнішу від початку світу ніч, входимо в ніч зради і страждань. Тікає в ніч зрадник Іуда, вирішивши продати свого Вчителя. Самотньо вночі молиться Ісус, і піт Його як краплі крови падає на землю. Віддаляється, плачучи серед ночі, апостол Петро, у прагненні сховатися від власної ганьби.

Ми переживаємо зараз не просто події із життя Спасителя. Кожен із нас входить у цю ніч зі своїми власними тягарями зрад і падінь, входить, пригадуючи, як не раз доводилося тікати в ніч, ховатися від себе самих, від власного сумління, від людей довкола – тоді, коли ми не змогли бути з Христом у відповідальну мить. Тоді, коли ми згрішили.

Бо кожен наш гріх, кожна зрада Євангелію, Церкві, Христу і є повторенням Іудиної провини. Адже і ми були хрещені, отже, від самого хрещення були разом із Христом, як і Іуда. Були в Його Церкві, були покликані стати Його учнями. Бо кожен із нас, охрещених і віруючих, покликаний бути апостолом Христовим, тобто свідчити про Нього не лише словами, а всім своїм життям, бути обранцем Христовим.

А чи зуміли ми це зробити? Чи зуміли оцінити той величезний привілей, який даний нам через Церкву, – бути обранцем Христа у світі, бути Його апостолом? І тому ця ніч виглядає такою важкою для кожного з нас. Бо в ній ми повертаємося до того, що хотілося б викреслити із життя, забути. Але цього ніколи нам не вдавалося…

Але раптом із цієї самої ночі виростає щось зовсім інше, світле і потужне. Виростає в невеличкій світлиці на Сионі – пагорбі в Єрусалимі. Це відбувається саме тоді, коли перелякані учні Христові, очікуючи того невідворотнього, що має статися з Учителем, раптом одержують від Нього маленькі шматочки розламаної хлібини із словами: «Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє». А потім – чашу з вином, слухаючи при цьому дивні слова: «Пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26:26-28). І в цю мить посеред зрад і падінь, посеред ночі гріха виростає найбільше Таїнство, яке і дає нам сили підводитися, коли ми впали, – Таїнство Євхаристії.

Сьогоднішній день у нашій Церкві є, насамперед, святом Євхаристії. Святом Благодаріння, того Таїнства, яке Христос, відходячи, залишає кожному з нас, щоб ми ніколи з Ним не розлучалися, щоб ми зуміли знайти в собі сили повернутися до Нього.

Ці сили в нас є. Ми не можемо тільки розкрити в собі того, що вкладено в кожного з нас – Образу і Подоби Божої. Нам важко відчути в собі всемогутнє дихання Святого Духа, яке кожного з нас торкнулося в купелі хрещення, у Таїнстві Миропомазання. І от, як теплий весняний дощик падає на землю, що починає зрощувати траву, так само падає на нашу душу Таїнство Євхаристії, вирощуючи з нас, грішних слабких людей, справжніх апостолів, справжніх християн.

Ми молимося за те, щоб зуміти оцінити цей дар. Не можна викреслити зі свого життя всього ганебного, лихого, що в ньому сталося. Напевно, ми ніколи не зможемо – і не варто цього робити – забути наші зради і падіння. Але з того досвіду власної слабкості і виростає потяг до Христа, до спасіння.

Сам Христос іде до нас. Він кличе в цю ніч бути разом із Ним. Не тікати, не відвертатися, не спати, – просто бути разом із Ним, коли Він молиться за нас!

Досвід цієї ж ночі застерігає нас: не будьте занадто самовпевненими. Бо саме надмірна самовпевненість апостола Петра і стала для нього важким уроком. Тричі відрікся він, доки заспівав півень. І туга за цим вчинком переслідувала його все життя.

Переживаючи це дивне, урочисте і, водночас, важке свято єднання з Христом, ми відчуваємо ціну Євхаристії. Ціну крови, яка, проливаючись на Хресті, потрапляє в Чашу кожного з нас, і дає нам сили бути з Христом у випробуваннях, щоб разом із Ним прийти до тієї миті слави, яка преображується в майбутні Великодні свята, – до дня загального воскресіння.

Страсний тиждень не може втомити. Як не може втомити і розповідь про ті великі події, які описуються в Євангелії і є первинно важливими для кожної православної людини.

Не можна сказати: «Ну от, я усе дізнався, усе зрозумів, мені вже набридло».

У цих подіях прихована найбільша глибина. Вони являють собою Тайну, яку неможливо осягнути повністю, а потім сказати: «Усе, я так наївся усім цим, що відчуваю пересичення. Мені нудно, я втомився слухати одне і те ж!»

Бо це – не одне і те ж. Щороку наша душа переживає ці події по-різному.

Наприклад, минулого року тебе найбільше вражала зрада Христа Іудою; цього разу ти приголомшений Стражданнями на Хресті; наступного року особливе враження на тебе справить Тайна Вечеря. І так далі.

Подивися – і під час Страсного тижня твоє серце веде духовну роботу. Твоя душа розкривається, ти відчуваєш щось абсолютно нове – бо в порівнянні з минулим роком ти став іншою людиною. Адже цей рік не такий, як минулий. Твоє життя змінилося.

Кожен рік не схожий на попередній, і в цьому – велика милість Божа. Милосердний Бог зглянувся до нас і, дарувавши нам зміни, каже з Любов’ю: «Ось, візьми Мою Любов і роби з Нею, що хочеш! Я дуже люблю тебе. І Я тут, щоб ти вчинив зі Мною за своїм бажанням. Я тут, щоб ти вилив на Мене те, що у твоїй душі».

І ми виливаємо. На Нього – Христа, Бога, що став Людиною по великій Любові до нас, – ми виливаємо усю свою агресію, усю злість і гнів. Бо ми, люди, такі. І ти, і я.

Під час читання Євангелія на Страсному тижні ми часто чуємо про лицемірство і брехню книжників і фарисеїв. І я, коли слухаю ці слова – «Горе вам, книжники і фарисеї!» (Мф. 23:11-15, 23, 25, 27, 29) – то думаю про себе: «Дивися, як Господь розмовляє з фарисеями!

Якими страшними словами Він їх викриває – «Змії, поріддя єхиднове!» (Мф. 23:33) Як може Він так говорити з ними?» Але через якийсь час я починаю розуміти, що ці слова Христос говорить не лише книжникам і фарисеям, але і мені, бо я такий же, як вони. Я переповнений лицемірством, брехнею, злістю, заздрістю, ревнощами, ненавистю, агресією.

Усе це ми носимо в собі.

Людина – це рана, що кровоточить, величезна рана на тілі Землі. І Бог всіляко намагається зцілити нашу поранену істоту, утішити і обласкати Своєю Любов’ю. Він полегшує наші страждання, заспокоює нас і хоче узяти на Себе усі наші гріхи.

Людина і добра, і зла одночасно. Носячи в собі безліч гріхів, ми боремося з ними і тому постійно робимо вибір між життям і смертю. І те, і друге живе в нас.

Одна людина якось сказала мені: «Я люблю свою дочку, але іноді, коли вона не слухається, уся моя любов дівається незрозуміло куди. Я починаю мати таке дивне відчуття, ніби це не моя дитина».

На жаль, у нас є це – гнів, бажання влади, бажання чинити з іншою людиною так, як нам хочеться. І коли їй погано, нам стає приємно.

Одна дівчина розповідала мені, що одного разу на роботі вона не побачила одного з колег і запитала в співробітників, де він. Їй відповіли, що колега хворий. «Якщо чесно, у глибині душі мені було приємно дізнатися про це, – сказала вона. – Я не показала цього і вголос запитала: «А що з ним? Грип? Який жаль!» Але в душі, сама не знаю чому, я відчула задоволення».

Ось питання. Я і сам не розумію, що зі мною. Чому я так відчуваю? Чому я люблю і ненавиджу одночасно? Звідки в мене це?

Людина – це джунглі. Джунглі, повні страхів, агресії і одночасно беззахисності.

Це добре видно на прикладі маленьких дітей, які по своїй чистоті ще не уміють приховувати істинні почуття, що йдуть від серця. Така дитина на питання «Ти любиш свого тата?» відповість негайно: «Так, дуже люблю!» – «А маму?» – «Так, дуже!»

Але якщо дитину висварити за щось, то вона відкрито і сміливо скаже те, що думає – доки ми, «цивілізовані люди», не навчимо її, що так не можна казати вголос. А зараз вона ще може сказати в цьому випадку: «Мамо, тато, я хочу, щоб ви померли!» – «Що ти кажеш, дитя моє?» І дійсно – що має на увазі дитина?

У цей момент вона хоче одного – щоб батьки зникли, бо вона втомилася від них. Але доки в її свідомості таке зникнення – це тільки смерть. І вона каже: «Я хочу, щоб ви померли» – просто тому, що ще не вміє виразити свою думку іншими словами. «Підіть в іншу кімнату! Залиште мене в спокої! Відійдіть від мене!»

Це живе і в нас: бажання любити, радувати іншу людину, і одночасно з цим – бажання побачити, що їй погано.

Саме через усі ці людські почуття – злість, ненависть, заздрість, ревність, помсту, – через усе це, що володіє нами, і прийшов до нас Христос. Прийшов і сказав: «Я тут, щоб ви зробили зі Мною те, що хоче зробити дитина, коли каже своєму батьку: «Я хочу, щоб ти помер!»

І ми сказали Христу ці слова. І сказали, і продовжуємо казати. Ми вимовляємо їх щодня нашому життю. Ми вбиваємо Бога і, убиваючи Його, кажемо Йому: «Помри! Той, Кого ми любимо; Той, Чиї заповіді ми чули на горі Блаженств; Той, Хто наситив нас хлібом і рибою; Той, Кого ми з криками вітали як майбутнього Царя; Той, на Кого ми дивилися, Кого слухали і дивувалися! А тепер ми хочемо випробувати на Тобі, до якої міри може дійти наша злість і Твоя Любов!» І Христос відповідає: «Ударте Мене! Усередині вас – морок і зарості, повні диких звірів. Не тримайте усе це усередині себе. Я прийшов для того, щоб ви виплеснули свої почуття на Мене і щоб ви сказали Мені усе, що хочете сказати».

Ми любимо Його і мстимо Йому. Ми обожнюємо Його і в той же час хочемо віддалитися від Нього. Як ми кажемо іноді? «Хочу піти з Церкви, хочу, щоб у мене було своє життя, не хочу робити так, як ви кажете, хочу робити те, що хочу я!» Це говорить наш бунтарський дух. Бунт, повстання, розпуста – і по відношенню до Кого? До Того, Хто любить нас і обсипає благами.

І Христос приходить і каже тобі: «Я перетворюся на рану, що кровоточить, і таким чином вилікую твої рани. Я вип’ю смертну чашу – чашу твоїх мук, твоїх сліз і образ. Віддай Мені усе це! Усе, що є в тобі, принеси до Мене. І тоді ти заспокоїшся і тобі стане легше».

Дуже важливо зрозуміти, що ми носимо усе це в собі. І Страсний тиждень дає нам цю прекрасну можливість – пізнати себе, зрозуміти, хто ми є, щоб потім не піти і не образити Христа як Того, Хто знаходиться поза нами і далеко від нас.

Щоб ми не дивилися на Нього з жалем, як ми робимо, проходячи лікарняним коридором і заглядаючи в палати, де лежать хворі, поранені і контужені. Ми йдемо і думаємо: «Ах, бідолаха! Що з ним зробили!»

Тут – не так. Не хтось зробив щось Христу, а ми зробили. І якби я жив за часів Христових, то і я був би фарисеєм – добрим зовні і зовсім іншим усередині.

Саме це засуджував Христос. Він засуджував не наші вади, а наше лицемірство. «Я знаю, які ви насправді, – казав Він. – Зовні ви досконалі, а усередині вас – безліч проблем».

Докоряючи фарисеїв, Христос казав: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони» (Мф. 23:27,25,26).

І в Страсний тиждень Христос промовляє кожному з нас: «Підійди до Мене, дитя Моє. Підійди і віддай Мені те, що обтяжує тебе. Вщухни, зрозумій свої помилки, побач себе, свої проблеми, страждання і муки. Віддай Мені усе, що турбує тебе, і дозволь Мені звільнити тебе від цього».

Самопізнання під час Страсних днів – це велике благо. Велике благо – заглянути в себе, а потім подивитися на Христа і зрозуміти, на що здатна людина, якщо дати їй волю у вираженні своїх почуттів.

Люди вчинили з Ним так, як ми не можемо навіть уявити, щоб вчинили з нами.

архімандрит Андрій (Конанос)

Величезне значення в богослужебному житті Церкви і в житті кожного християнина має останній тиждень перед Пасхою. Хоча християнське життя в цілому невід’ємне від богослужіння, від Літургії, за якою вірні причащаються Тіла і Крові Христових, але богослужіння саме цих днів особливо важливі і несхожі на жодні інші богослужіння церковного року.

Усе починається в останню передпасхальну неділю, коли Церква згадує вхід Господній в Єрусалим. Є в цього дня і ще одна назва – Вербна неділя. Вона пов’язана із звершуваним під час богослужіння освяченням верби на згадку про те, що люди, які вітали Ісуса Христа біля входу в місто, тримали в руках пальмові гілки – символ радості і торжества. У нас першою рослиною, що розквітає при настанні весни, є верба, тому виникла традиція використовувати її.

Для чого Господь відправився в Єрусалим і чому саме цього разу (адже Ісус Христос приходив сюди і раніше) Його відвідування для нас, християн, набуло такого величезного значення? Ісуса з Назарету зустрічала безліч людей надзвичайним тріумфуванням, з усіх боків лунали вітальні вигуки: «Осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» (Мф. 21:9). Словосполучення «Син Давидів» використовувалося юдеями як одне з імен обіцяного Богом Спасителя народу Божого. Тобто, учні і численні паломники, що простували в Єрусалим на свято юдейської Пасхи, яке встановлене на згадку про дивовижне позбавлення євреїв від єгипетського рабства, вітали Ісуса Христа як Месію, зустрічали Його як свого царя, не дивлячись на те, що Сам Христос не виявляв Своїм виглядом ніяких ознак царственої гідності, і навіть в’їжджав в Єрусалим не на коні, а на молодому ослику.

Одна з причин такого тріумфування – диво, здійснене Господом незадовго до цього, – воскресіння Лазаря, що знаходився в труні вже чотири дні, так що ні в кого не було сумнівів у його смерті (див. Ін. 11:38-45). Про це свідчить євангеліст Іоанн: «Народ, що був з Ним раніш, свідчив, що Він викликав Лазаря із гробу і воскресив його з мертвих. Тому і зустрів Його народ, бо чув, що Він сотворив це чудо» (Ін. 12:17-18). Ніхто і ніколи не повертав до життя чотириденного мерця. Багато хто радів такому явному явленню Божественної сили, інші – злякалися: «Первосвященики й фарисеї зібрали раду і говорили: що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, і прийдуть римляни і заволодіють містом нашим і народом» (Ін. 11:47-48). Тому «з того дня змовились убити Його» (Ін. 11:53). Лазареве воскресіння стало прообразом швидкого Воскресіння Христового. Саме про це можна почути в храмі під час святкового богослужіння.

Звістка про диво з Лазарем запалила в людях віру в те, що нарешті повинні розпочатися зміни. Той, перед Ким відступає сама смерть, повинен зробити щось таке, що переверне життя людей. І насправді саме для того, щоб раз і назавжди докорінно змінити життя всіх, хто жив колись на землі від Адама, і усіх, хто колись народиться, Христос став Людиною. І для того, щоб завершити Свою місію, Він і відправився в Єрусалим.

Але «Осанна Синові Давидовому!» змінилася криком: «Розіпни, розіпни Його!», радість – злістю. Чому так сталося? Люди чекали Месію, але бачили в ньому земного царя, який поверне процвітання і благополуччя, звільнить від полону. Вони помилилися тільки в одному: Христос дійсно – Цар, тільки інший. Він царює не в палацах і вершить владу не силою армії і зброї. Царство Христове не земне – Небесне, «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Пилат, що засудив Господа на смерть, кілька разів запитує: «Ти Цар Юдейський?» (Ін. 18:33,37) але у відповідь чує: «Нині Царство Моє не звідси. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину» (Ін. 18:36-37). Царство Христоев – в істині. Істина ж у тому, що «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Христос царює на Хресті. Простягаючи Свої руки на Хресті, Він кличе всіх до Себе, розкриває Свої обійми, щоб прийняти кожного зі «струджених і обтяжених», щоб «заспокоїти» його (Мф. 11:28). Христос «лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11:29). Господь рятує нас не силою зброї, не геніальними реформами громадського устрою чи економіки. Господь рятує силою Любові, що дійшла до Хреста.

Для вірних Страсна седмиця, яка слідує після свята Входу Господнього в Єрусалим, стає спогадом рятівних страждань Господа Ісуса Христа (слов’янське слово «страсть» перекладається в даному випадку як страждання). Кожен день седмиці присвячений певним подіям з життя Спасителя. Господь дуже багато проповідував перед Своїми стражданнями. Тому в перші три дні Страсної седмиці в храмах звучать просторові Євангельські читання, в яких ми чуємо притчі і останні настанови Спасителя учням і народу. У Велику середу згадується зрада одного з учнів – Іуди Іскаріота, що вирішив допомогти ворогам Господа Ісуса безпечно узяти Його під варту. Четвер – день Тайної вечері, коли Господь востаннє збирається разом з учнями для звершення пасхальної традиційної трапези. Під час цієї вечері Господь встановлює головне таїнство Церкви Євхаристію, звершуючи причащання учнів Хлібом і Вином, як Своїми Тілом і Кров’ю (див. Мф. 26:26-29; Мк. 14:22-25; Лк. 22:19-20). Велика П’ятниця – день хресних страждань і смерті Господа Ісуса Христа. У кожному храмі звершується винесення з вівтаря плащаниці – зображення Христа, Який лежить у труні. Це день особливо строгого посту, адже Сам Господь приніс Себе в жертву за нас.

Останній день перед Пасхою – Велика Субота. Вже починають звучати в храмах недільні співи. Темні покриття змінюються білими. Ми відчуваємо наближення пасхальної радості. Христос ще в гробі, але спасіння наше вже здійснилося. Настає перемога над останнім ворогом – смертю.

Благовіщення! Колись це був один із найрадісніших, найсвітліших днів, свято, з яким не лише у свідомості, але, я б сказав, – і в підсвідомості, було пов’язане якесь тріумфуюче світле бачення миру і життя. Звичайно, для так званого науково-атеїстичного підходу до релігії в євангельській розповіді про Благовіщення, з якого виросло свято, знайдеться особливо багато приводів, щоб говорити про “міфи і легенди”.

Хіба це буває, скажуть позитивно “мислячі” і раціонально налаштовані люди, щоб ангели являлися молодим жінкам і вели з ними розмови? Невже ж віруючі сподіваються, що люди XX століття, люди технологічної цивілізації і з науковим мисленням у це повірять, невже віруючі не розуміють, як усе це несерйозно, ненауково, неправдоподібно?

На ці питання, кепкування, викриття віруючий може завжди дати тільки одну й ту саму відповідь: так, на жаль, включити це у ваш плоский світогляд дійсно неможливо; так, поки розмова про Бога і про релігію ведеться в площині хімічних дослідів і математичних формул – перемагаєте ви. Тут доводити чи заперечувати що б то не було за допомогою хімії і математики не вийде. І на мові вашої науки, звичайно, нічого не означають слова «ангел», «блага звістка», «радість», «упокорювання».

Але навіщо обмежуватися релігією? На цій мові нічого не означає добра половина слів взагалі, адже якраз тому і доводиться вам тримати під страшним пресом і поезію, і літературу, і філософію, і взагалі всю мрію людську. Вам хотілося б, щоб увесь світ думав, як ви, – про виробництво і економічні закони, про колективи і програми. Але світ так не думає, і його треба тримати в залізних рукавицях, щоб він думав так, або, вірніше, робив вигляд, що так думає. Ви говорите, все те, що мрія, – неправда, бо цього немає. Але насправді люди завжди жили, живуть і житимуть мрією, і все найглибше, найпотрібніше для себе виражають мовою мрії.

Я не знаю, що таке ангел, я не можу вашою мовою пояснити події, що сталися майже дві тисячі років тому в маленькому галилейському містечку і про що оповідає Євангеліє від Луки. Я думаю, що цю розповідь людство ніколи не забувало, що ці кілька рядків утілилися в незліченній кількості картин, поем, молитов, що вони продовжували і продовжують надихати. А це означає, звичайно, що люди почули в них щось нескінченне важливе для себе, якусь правду, яку, ймовірно, інакше, як цією дитячою, радісною мовою виразити не можна.

Про що ця правда? Що сталося, коли молода жінка, майже дівчинка, почула несподівано – з якої глибини, з якої висоти! – це дивовижне вітання: “Радуйся!” – Адже ось що сказав Марії ангел: ” Радуйся!”

Світ наповнений томами про боротьбу і змагання, ними хочуть довести, що шлях до щастя лежить через ненависть. І в усіх цих томах жодного разу не написано слово “радість”, і люди навіть не знають, що це таке. А ось та радість, про яку сповістив ангел, продовжує жити у світі і так само приголомшувати, так само хвилювати людські серця.

Пройшли віки, а ми всі чуємо цей заклик до радості, і радість теплою хвилею заливає наше серце. Але про що вона? Звичайно, і, передусім, про саму цю жінку, образ якої наповнив собою світ, став одним із найбільших і чистих втілень людського мистецтва, людської мрії. Вірність, чистота, цілісність, беззаперечна самовіддача, нескінченне упокорювання – все те, що навіки звучить у відповіді Марії ангелові: “Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм”.

На брехню про людину, про її тяжіння до низинного і тваринного, на підпорядкування її непорушним і безособовим законам природи Церква відповідає образом Діви Марії. В Її образі долається та неправда, та брехня про людину, якою весь час наповнюється світ. Цей образ завжди з нами, як розрада і підбадьорення, як натхнення і допомога, дивлячись на нього, так легко вірити в небесне покликання людини.

Благовіщення – блага звістка, принесена ангелом, що люди набули благодаті в Бога, і що скоро, скоро – через неї, через цю нікому невідому галилейську дівчину, почне здійснюватися таємниця порятунку світу: до неї прийде Бог, і прийде не в гуркоті, не в страху, а в радості і через неї запанує у світі Дитина, слабка і беззахисна, але Яка назавжди, навіки зробить безсилою всю силу зла.

Це те, що святкуємо ми на Благовіщення, ось чому це свято завжди було і назавжди залишиться такою радістю, таким світлом для всіх тих, хто вірить у Сина Людського, у Господа нашого Ісуса Христа.

протопресвітер Олександр Шмеман

Текст	Переклад
Днесь спасения нашего главизна и еже от века таинства явление: Сын Божий, Сын Девы бывает, и Гавриил благодать благовествует. Тем же и мы с ним Богородице возопиим: Радуйся Благодатная, Господь с Тобою.	Сьогодні спасіння нашого початок і від віку таїнства явлення: Син Божий стає Сином Діви, і Гавриїл благодать благовістить. Тому й ми з ним до Богородиці взиваємо: радуйся, благодатна, Господь з Тобою.

Кондак

Текст	Переклад
Взбранной Воеводе победительная, яко избавльшеся от злых, благодарственная восписуем Ти раби Твои, Богородице. Но яко имущая державу непобедимую, от всяких нас бед свободи, да зовет Ти: радуйся, Невесто Неневестная.	Непереможній Воєводі — переможнії ми, звільнившися від бід, вдячні пісні підносимо Тобі, раби Твої, Богородице. Але Ти, що маєш державу непереможную, від усяких нас бід визволи, щоб до Тебе взивати: радуйся, Невісто неневісна.

Великий Піст має свою незвичайну богослужбову книгу: Тріодь Пісну. Ця книга вміщує всі піснеспіви (стихири і канони), біблійні читання на всі дні Посту, починаючи з Неділі митаря і фарисея і закінчуючи вечірнею Святої і Великої Суботи. На жаль, у нинішній час рідко хто розуміє красу і глибину цих великопісних служб. Незнання Тріоді — головна причина того, що в християнській свідомості поступово змінилося розуміння сенсу і значення Посту, і це потроху перемінило Піст в дотримання суто формальних приписів і обмежень у їжі. Справжнє натхнення і поклик Великого Посту нині майже втрачені, і єдина можливість отримати їх знову — це уважливе слухання всіх піснеспівів Тріоді. Звернімо увагу, приміром, на те, як часто в стихирах ми чуємо застереження якраз щодо «формального» і, отже, лицемірного сприйняття Посту. Вже в середу Сирного тижня ми чуємо:

Даремно радієш, о душе моя, що утримуєшся від їжі, а від пристрастей не очистилась. Не бажаєш ти виправитись і будеш, як неправдива, зневажена перед очима Бога, і до демонів злих будеш прирівняна, не вживаючих їжі. Твій піст буде марний, коли не перестанеш грішити. Тому стій перед Розп`ятим Спасителем, прагни спів-розіп`ятися з Тим, Хто був розігі`ятий_для твого спасіння.

У чому ж полягає справжній піст? У боротьбі проти розтринькування життя, проти ненависті, несправедливості, заздрощів:

Постячись, браття, тілесно, постімось і духовно: розірвімо всякі узи неправди, розбиймо окови пристрастей і похотей, всяку неправедність роздерімо; даймо голодним хліб, а вбогих і безпритульних приведімо в доми, щоб прийняти від Христа Бога велику милість… Прийдіть, вірнії, будемо чинити у світлі діла Божі, як вдень благочестиво будемо ходити, і всяку несправедливість від себе відкинемо; і не покладатимемо перешкод ближньому на спокусу. Залишимо похоті плоті, зростимо душевні дарування, дамо хліб тим, хто потребує, і приступимо до Христа, в покаянні взиваючи: Боже наш, помилуй нас!

Скільки людей погоджуються з думкою, що піст — це час, коли саме по собі приємне і гарне забороняється, так ніби Господь має задоволення від того, що ми мучимось. Проте для творців великопісних стихир піст означає щось цілковито протилежне; це повернення до нормального життя, до того постування, яке порушили Адам і Єва, впустивши таким чином у світ страждання і смерть. Тому Великий Піст вітається як духовна весна, як прихід радості і світла:

Лише ті, хто «радуються в Господі», для кого Христос і Його Царство — найвище благо і радість життя, здатні радо поборювати зло і гріхи до особистої остаточної перемоги над ними. Ось чому саме до мучеників звертаємося в кожній великопісній службі, саме їх славимо в особливих, присвячених їм стихирах. Бо вони віддали перевагу Христу перед усім іншим на світі, включаючи саме життя: вони таку мали радість во Христі, що могли разом зі святим Ігнатієм Антиохійським сказати, помираючи: «Тепер ми починаємо жити…». Вони — свідки Царства Божого, бо лише той, хто побачив і відчув його розкіш, має силу для такої найвищої самопосвяти. Вони — наші супутники, наші натхненники у дні Великого Посту, який для нас є часом боротьби, змагань за відновлення божественного, небесного і вічного первня, начала у наших душах.

Мечів і вогню не убоялися безстрашні у вірі страстотерпці і цим мучителів вразили… Вас усікали мечем, а ви радувалися, мученики, оспівуючи Христа і прославляючи во віки віків.
Зодягнувшись добре у броню віри й озброївши себе Хреста знаменням, стали ви сильними вошами, що мужньо протистояли мучителям і диявола облесливість побороли; ви, що переможцями будучи, сподобилися вінців, моліться завжди за нас, щоб спаслися душі наші.

Протягом сорока днів Хрест Господній, Його Воскресіння і промениста радість Пасхи — головна тема усіх великопісних піснеспівів, постійне нагадування, що, який би не був важкий і вузький шлях, він в кінці приводить до Трапези Христа в Його Царстві. Як я вже говорив, чекання і передчуття великодньої радості переходить через увесь Піст і надає справжнього сенсу великопісному подвигу.

Бажаючи причаститися божественної Пасхи… наставляймо себе на подвиг Посту… щоб сподобитися священної Христової Пасхи в духовній радості.

Пісна Тріодь — невідома, забута книга. Якби ж то ми знали, що в ній можемо знайти відродження, здобути знову дух не лише Великого Посту, але й всього Православ`я — «пасхального» чину життя, смерті і вічності.

протопресіитер Олександр Шмеман

Перші християни дуже любили на стінах своїх храмів зображувати Мойсея в пустелі, бо для Церкви Христової він був прообразом спасіння, Нового Завіту.

У Священному Писанні розповідається, що після того, як ізраїльтяни, очолювані пророком Божим Мойсеєм пройшовши через море, врятувалися з рабства, вони опинилися в безводній і грізній пустелі, яка багато чим здалася куди страшнішою, ніж рабство, пригноблення, підневільна робота. І от день, тиждень, місяць йдуть вони по неймовірній спеці, серед каміння, серед випалених рівнин, серед скель. Люди гинуть без води, і немає ні джерела, ні краплі вологи; море залишилося позаду, розжарене небо без єдиної хмарки, а шлях до Святої гори, куди вони прямують, далекий, і ніхто не знає, скільки ще йти ось так, збиваючи в кров ноги.

І раптом маленький кущик, і біля нього джерело. Люди кидаються, хочуть пити і тут же випльовують цю воду – гірка вона, як морська вода. А в тих землях, видно, були поклади солі, вони і перетворювали воду на непридатну, а джерело це називалося «мерра» – гіркота. Уявіть собі: вже надія спалахнула, у розжареній пустелі – свіжа, прохолодна вода, що б’є з-під землі. Але вона гірка, її неможливо пити… І люди заплакали від образи, досади і відчаю. І тоді пророк Мойсей кинув дерево у воду, потримав його там, і вода поступово стала придатною для питва.

Це оживлення джерела, що було отруйним, нагадує нам про інше дерево, що поставлене посеред нашого життя, – Дерево Хресне; ми стоїмо сьогодні перед його зображенням. Дерево Хресне змінює гіркоту життя на чисту, прохолодну живу воду спасіння, що йде від Господа. Недаремно Він сказав – ви сьогодні чули в Євангелії – «що деякі з тих, які стоять тут… побачать Царство Боже, що прийшло в силі». Царство Боже приходить через Хрест Христовий, через Його безмежну любов, що всіх нас охоплює. Царство Боже є мир, світло і спасіння Христове.

Але можна знаходитися поряд з цим джерелом і не пити з нього, можна ходити поряд з ним – і вода життя все одно буде гіркою, якщо ми житимемо як і раніше: у себелюбстві, у суєтності, у гордині, у засудженні один одного. Якщо ж ми хочемо, щоб вода спасіння торкнулася нашого серця і оживила його, ми повинні намагатися твердо відкинути і засудження, і піднесення, і ненависть, і злість, і наклеп – усе, що отруює наше життя. І тоді ми побачимо Царство Боже, що прийшло в силі, не десь, не після смерті, а вже тут, у цьому житті. Тоді усе свідчитиме нам про Нього, про Господа нашого.

І вранці, знайшовши хоч би одну хвилину серед звичайних повсякденних справ і ставши перед Його лицем, ти відчуєш, як Він на тебе поглядає з любов’ю і закликає тебе до праці. Благословення Боже з тобою в праці кожну хвилину життя. Царство Боже, яке приходить у силі, встановлюється в серці, бо Христос сказав: «Царство Боже всередині вас є – візьми, піди і пий живу воду Царства Божого». А ми стоїмо, як древні ізраїльтяни, біля цього джерела, і вода нам здається гіркою, бо немає в нас сили віри, яка б перетворила цю воду з гіркої в живу. Гірка вода тужливого, одноманітного, повного монотонних трудів життя тече і йде в пісок, і немає надії, і немає проблиску, і немає спасіння – смуток, хвороби, неміч, прикрощі, озлоблення, холодність серця, безглуздя життя – от «мерра», – гірка вода нашого буття без Хреста Христового.

Але якщо є в нас Хрест, і якщо є в нас віра, тоді все змінюється, тоді кожної миті ми перед Його обличчям, і Він торкається нашого серця. Тільки тоді зазвучить молитва, безмовна чи словесна, – будь-яка – вона рветься з серця подякою, захопленням любов’ю Божою, бо з нами Господь. Він до нас прийшов і нас наповнив Своєю благодаттю, нас, мало на що здатних, немічних і негідних відвідав.

Жива вода слова Божого, Хреста Христового тече до нас, щоб нас відновити, нас оживотворити і дати нам сили йти в подальшу дорогу.

протоієрей Олександр Мень

Тропарь
Спаси, Господи, люди Твоя / и благослови достояние Твое, / победы на сопротивныя даруя / и Твое сохраняя Крестом Твоим жительство.

Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, перемогу православним християнам над супротивниками подай і хрестом Твоїм охороняй нас, оселю Твою.

Кондак
Вознесыйся на Крест волею, / тезоименитому Твоему новому жительству / щедроты Твоя даруй, Христе Боже, / возвесели нас силою Твоею, / победы дая нам на сопостаты, / пособие имущим Твое oружие мира, / непобедимую победу.

Вознісся на хрест волею, Христе Боже, даруй же щедроти Твої новим людям Твоїм, що носять ім’я Твоє. Звесели силою Твоєю православних людей, подаючи їм перемогу над супротивниками зброєю миру — хрестом Твоїм, непоборним знаменом перемоги.