Архив рубрики «Церковный год»

Великий Піст має свою незвичайну богослужбову книгу: Тріодь Пісну. Ця книга вміщує всі піснеспіви (стихири і канони), біблійні читання на всі дні Посту, починаючи з Неділі митаря і фарисея і закінчуючи вечірнею Святої і Великої Суботи. На жаль, у нинішній час рідко хто розуміє красу і глибину цих великопісних служб. Незнання Тріоді — головна причина того, що в християнській свідомості поступово змінилося розуміння сенсу і значення Посту, і це потроху перемінило Піст в дотримання суто формальних приписів і обмежень у їжі. Справжнє натхнення і поклик Великого Посту нині майже втрачені, і єдина можливість отримати їх знову — це уважливе слухання всіх піснеспівів Тріоді. Звернімо увагу, приміром, на те, як часто в стихирах ми чуємо застереження якраз щодо «формального» і, отже, лицемірного сприйняття Посту. Вже в середу Сирного тижня ми чуємо:

Даремно радієш, о душе моя, що утримуєшся від їжі, а від пристрастей не очистилась. Не бажаєш ти виправитись і будеш, як неправдива, зневажена перед очима Бога, і до демонів злих будеш прирівняна, не вживаючих їжі. Твій піст буде марний, коли не перестанеш грішити. Тому стій перед Розп`ятим Спасителем, прагни спів-розіп`ятися з Тим, Хто був розігі`ятий_для твого спасіння.

У чому ж полягає справжній піст? У боротьбі проти розтринькування життя, проти ненависті, несправедливості, заздрощів:

Постячись, браття, тілесно, постімось і духовно: розірвімо всякі узи неправди, розбиймо окови пристрастей і похотей, всяку неправедність роздерімо; даймо голодним хліб, а вбогих і безпритульних приведімо в доми, щоб прийняти від Христа Бога велику милість… Прийдіть, вірнії, будемо чинити у світлі діла Божі, як вдень благочестиво будемо ходити, і всяку несправедливість від себе відкинемо; і не покладатимемо перешкод ближньому на спокусу. Залишимо похоті плоті, зростимо душевні дарування, дамо хліб тим, хто потребує, і приступимо до Христа, в покаянні взиваючи: Боже наш, помилуй нас!

Скільки людей погоджуються з думкою, що піст — це час, коли саме по собі приємне і гарне забороняється, так ніби Господь має задоволення від того, що ми мучимось. Проте для творців великопісних стихир піст означає щось цілковито протилежне; це повернення до нормального життя, до того постування, яке порушили Адам і Єва, впустивши таким чином у світ страждання і смерть. Тому Великий Піст вітається як духовна весна, як прихід радості і світла:

Лише ті, хто «радуються в Господі», для кого Христос і Його Царство — найвище благо і радість життя, здатні радо поборювати зло і гріхи до особистої остаточної перемоги над ними. Ось чому саме до мучеників звертаємося в кожній великопісній службі, саме їх славимо в особливих, присвячених їм стихирах. Бо вони віддали перевагу Христу перед усім іншим на світі, включаючи саме життя: вони таку мали радість во Христі, що могли разом зі святим Ігнатієм Антиохійським сказати, помираючи: «Тепер ми починаємо жити…». Вони — свідки Царства Божого, бо лише той, хто побачив і відчув його розкіш, має силу для такої найвищої самопосвяти. Вони — наші супутники, наші натхненники у дні Великого Посту, який для нас є часом боротьби, змагань за відновлення божественного, небесного і вічного первня, начала у наших душах.

Мечів і вогню не убоялися безстрашні у вірі страстотерпці і цим мучителів вразили… Вас усікали мечем, а ви радувалися, мученики, оспівуючи Христа і прославляючи во віки віків.
Зодягнувшись добре у броню віри й озброївши себе Хреста знаменням, стали ви сильними вошами, що мужньо протистояли мучителям і диявола облесливість побороли; ви, що переможцями будучи, сподобилися вінців, моліться завжди за нас, щоб спаслися душі наші.

Протягом сорока днів Хрест Господній, Його Воскресіння і промениста радість Пасхи — головна тема усіх великопісних піснеспівів, постійне нагадування, що, який би не був важкий і вузький шлях, він в кінці приводить до Трапези Христа в Його Царстві. Як я вже говорив, чекання і передчуття великодньої радості переходить через увесь Піст і надає справжнього сенсу великопісному подвигу.

Бажаючи причаститися божественної Пасхи… наставляймо себе на подвиг Посту… щоб сподобитися священної Христової Пасхи в духовній радості.

Пісна Тріодь — невідома, забута книга. Якби ж то ми знали, що в ній можемо знайти відродження, здобути знову дух не лише Великого Посту, але й всього Православ`я — «пасхального» чину життя, смерті і вічності.

протопресіитер Олександр Шмеман

Перші християни дуже любили на стінах своїх храмів зображувати Мойсея в пустелі, бо для Церкви Христової він був прообразом спасіння, Нового Завіту.

У Священному Писанні розповідається, що після того, як ізраїльтяни, очолювані пророком Божим Мойсеєм пройшовши через море, врятувалися з рабства, вони опинилися в безводній і грізній пустелі, яка багато чим здалася куди страшнішою, ніж рабство, пригноблення, підневільна робота. І от день, тиждень, місяць йдуть вони по неймовірній спеці, серед каміння, серед випалених рівнин, серед скель. Люди гинуть без води, і немає ні джерела, ні краплі вологи; море залишилося позаду, розжарене небо без єдиної хмарки, а шлях до Святої гори, куди вони прямують, далекий, і ніхто не знає, скільки ще йти ось так, збиваючи в кров ноги.

І раптом маленький кущик, і біля нього джерело. Люди кидаються, хочуть пити і тут же випльовують цю воду – гірка вона, як морська вода. А в тих землях, видно, були поклади солі, вони і перетворювали воду на непридатну, а джерело це називалося «мерра» – гіркота. Уявіть собі: вже надія спалахнула, у розжареній пустелі – свіжа, прохолодна вода, що б’є з-під землі. Але вона гірка, її неможливо пити… І люди заплакали від образи, досади і відчаю. І тоді пророк Мойсей кинув дерево у воду, потримав його там, і вода поступово стала придатною для питва.

Це оживлення джерела, що було отруйним, нагадує нам про інше дерево, що поставлене посеред нашого життя, – Дерево Хресне; ми стоїмо сьогодні перед його зображенням. Дерево Хресне змінює гіркоту життя на чисту, прохолодну живу воду спасіння, що йде від Господа. Недаремно Він сказав – ви сьогодні чули в Євангелії – «що деякі з тих, які стоять тут… побачать Царство Боже, що прийшло в силі». Царство Боже приходить через Хрест Христовий, через Його безмежну любов, що всіх нас охоплює. Царство Боже є мир, світло і спасіння Христове.

Але можна знаходитися поряд з цим джерелом і не пити з нього, можна ходити поряд з ним – і вода життя все одно буде гіркою, якщо ми житимемо як і раніше: у себелюбстві, у суєтності, у гордині, у засудженні один одного. Якщо ж ми хочемо, щоб вода спасіння торкнулася нашого серця і оживила його, ми повинні намагатися твердо відкинути і засудження, і піднесення, і ненависть, і злість, і наклеп – усе, що отруює наше життя. І тоді ми побачимо Царство Боже, що прийшло в силі, не десь, не після смерті, а вже тут, у цьому житті. Тоді усе свідчитиме нам про Нього, про Господа нашого.

І вранці, знайшовши хоч би одну хвилину серед звичайних повсякденних справ і ставши перед Його лицем, ти відчуєш, як Він на тебе поглядає з любов’ю і закликає тебе до праці. Благословення Боже з тобою в праці кожну хвилину життя. Царство Боже, яке приходить у силі, встановлюється в серці, бо Христос сказав: «Царство Боже всередині вас є – візьми, піди і пий живу воду Царства Божого». А ми стоїмо, як древні ізраїльтяни, біля цього джерела, і вода нам здається гіркою, бо немає в нас сили віри, яка б перетворила цю воду з гіркої в живу. Гірка вода тужливого, одноманітного, повного монотонних трудів життя тече і йде в пісок, і немає надії, і немає проблиску, і немає спасіння – смуток, хвороби, неміч, прикрощі, озлоблення, холодність серця, безглуздя життя – от «мерра», – гірка вода нашого буття без Хреста Христового.

Але якщо є в нас Хрест, і якщо є в нас віра, тоді все змінюється, тоді кожної миті ми перед Його обличчям, і Він торкається нашого серця. Тільки тоді зазвучить молитва, безмовна чи словесна, – будь-яка – вона рветься з серця подякою, захопленням любов’ю Божою, бо з нами Господь. Він до нас прийшов і нас наповнив Своєю благодаттю, нас, мало на що здатних, немічних і негідних відвідав.

Жива вода слова Божого, Хреста Христового тече до нас, щоб нас відновити, нас оживотворити і дати нам сили йти в подальшу дорогу.

протоієрей Олександр Мень

Тропарь
Спаси, Господи, люди Твоя / и благослови достояние Твое, / победы на сопротивныя даруя / и Твое сохраняя Крестом Твоим жительство.

Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, перемогу православним християнам над супротивниками подай і хрестом Твоїм охороняй нас, оселю Твою.

Кондак
Вознесыйся на Крест волею, / тезоименитому Твоему новому жительству / щедроты Твоя даруй, Христе Боже, / возвесели нас силою Твоею, / победы дая нам на сопостаты, / пособие имущим Твое oружие мира, / непобедимую победу.

Вознісся на хрест волею, Христе Боже, даруй же щедроти Твої новим людям Твоїм, що носять ім’я Твоє. Звесели силою Твоєю православних людей, подаючи їм перемогу над супротивниками зброєю миру — хрестом Твоїм, непоборним знаменом перемоги.

Як ви всі добре знаєте, свято Різдва Пресвятої Богородиці – це перше свято церковного року.

Що йому передувало? Сум і скорбота, сум Йоакима і Анни, які вже не сподівалися отримати Божу втіху, не сподівалися мати дітей. Але на старості літ до них несподівано прийшла неочікувана радість, у них народилася Дочка, яку вони назвали Марією.

Так само потім народився Іоанн Хреститель, у батьків, які вже не сподівалися мати дітей. І в Старому Завіті не раз було так: немовля Мойсей мав загинути, але мати, рятуючи, поклала його в кошик і пустила течією ріки, кошик винесло до берега і його знайшла дочка царя, яка згодом Мойсея виховала.

Так буває не лише в церковній історії, але і в людському житті, коли, здавалося б, усе вже рухнуло, сподіватися вже немає на що, по-людськи міркуючи, усе пропало. Але от саме тоді і приходить милість Божа, любов Божа. Вона приходить як неочікувана радість, неочікувана втіха, неочікувана для нас допомога.

Тому в це свято ми всі, хто прийшов і приніс свої болі, свої негаразди, свої тягарі та випробовування, сповнюємося надією, ми знаємо, що якими б не були скрутними часи, попри все Господь піклується про нас. Тому ми сповнені надіями, сповнені сподіваннями, що Господь не залишить нас, що Він підтримає нас. І ми вдячні Йому за ту неочікувану радість, яку Він нам дає, щоб ми не впали, не заблукали, не знемогли на нашому життєвому шляху. Амінь.

протоієрей Олександр Мень

Тропар свята

Рождество Твое, Богородице Дево, / радость возвести всей вселенней: / из Тебе бо возсия Солнце Правды, Христос Бог наш, / и, разрушив клятву, даде благословение, / и, упразднив смерть, дарова нам живот вечный.

Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній: з Тебе бо засяяло Сонце правди — Христос Бог наш, і, зруйнувавши клятву, Він дав благословення і, перемігши смерть, дарував нам життя вічне.

Рождество Твоё, Богородица Дева, / радость возвестило всей вселенной, / ибо из Тебя воссияло Солнце правды, Христос Бог наш; / и, отменив проклятие, Он дал благословение, / и, упразднив смерть, даровал нам жизнь вечную.

Кондак свята

Иоаким и Анна поношения безчадства / и Адам и Eва от тли смертныя свободистася, Пречистая, / во святем рождестве Твоем. / То празднуют и людие Твои, / вины прегрешений избавльшеся, / внегда звати Ти: / неплоды раждает Богородицу и Питательницу Жизни нашея.

Йоаким та Анна від неслави бездітства, і Адам з Свою від тління смертного визволилися Пречиста, у святому народженні Твоєму, його святкують і люди Твої, від гріхів визволившись, взиваючи до Тебе: неплідна народжує Богородицю і Матір життя нашого.

Иоаким и Анна от поношения за бездетность / и Адам и Ева от тления смертного освободились / святым Твоим рождеством, Пречистая. / Его празднуют и люди Твои, / от осуждения за грехи избавленные, восклицая Тебе: / “Неплодная рождает Богородицу и Питательницу Жизни нашей!”

Тропар

Церковнослов’янською	Переклад
Благословен еси, Христе Боже наш, иже премудры ловцы явлей, низпослав им Духа Святаго, и теми уловлей вселенную. Человеколюбче, слава Тебе.	Благословенний Ти, Христе Боже наш, що премудрими рибалок явив, пославши їм Духа Святого, і ними уловив вселенну. Чоловіколюбче, слава Тобі

Кондак

Церковнослов’янською	Переклад
Егда снизшед языки слия, разделяше языки Вышний; егда же огненные языки раздаяше, в соединение вся призва, и согласно славим Всесвятаго Духа.	Коли Ти зійшов, мови змішав, розділив Ти народи, Всевишній. Коли ж вогненні язики роздавав, то покликав усіх до єдності, і однодушно славимо Святого Духа.

 

Завжди було дивно, як так трапилося, що учні Христові, побачивши Господа, Який возносився на небеса, втративши Його з поля зору, але однак залишилися повні радості…Той, Кого вони одного разу вже втратили здавалося назавжди ще раз відходив від них, а учні раділи!

Ми читаємо далі: «І постійно вони перебували в храмі, переславляючи й хвалячи Бога» (Лк. 24: 53). Щось таке вони побачили, або Господь їм показав, що переповнило їх радістю, і ці радісні переживання перебували з ними довго — учні перебували в храмі й прославляли Господа.

Чому так трапилося? Чому відбулося так, що прощання з Господом перетворилося на радісну розлуку? Я хотів би порозмірковувати разом із вами зараз на цю тему. Що Господь дарував тієї миті учням такого, ще перед тим, як вони осягнуть всю глибину Божих таємниць у святі П’ятдесятниці, в тому дарі, який Він їм ось-ось надішле? Господь дав їм зрозуміти, що Він іде брати для людей, для всіх тих, хто буде називатися Його учнями, нові вершини. Він іде брати для них Небо.

У псалмоспівця Давида в 113 псалмі можемо прочитати, що небо — для Господа, а землю Він дав синам людським («Небо небесе Господеви, землю же даде сыновом человеческим»). Так і переживали цю дихотомію неба і землі всі древні пророки та праотці. Земля для нас, а небо — для Господа. У 120 псалмі ми читаємо, що допомога моя від Господа, що створив небо («Помощь моя от Господа, сотворшаго небо и землю»). Ще раз і ще раз говоримо про те, що Бог — Владика неба. А тут Господь в єднанні з нами, будучи втіленим у земному тілі, підіймається в день Вознесіння на небеса, сідає одесную Отця, тобто праворуч від Господа, і разом із ним вся наша людська природа, тепер уже обожена Господом і Спасителем нашим Іісусом Христом, перебуває на небесах, а значить і ми можемо там бути. У 138 псалмі пророк Давид скаже: «Чи взійду я на небо — Ти там є» («Аще взыду на небо – Ты тамо еси»), а тепер уже і ми можемо бути там.

Дійсно, «небо стає ближчим», як свого часу співав лідер групи «Акваріум». Причому небо стало ближче не лише тоді, коли Господь воплотився, не лише тоді, коли постраждав за нас та воскрес, а воно максимально наблизилося і прихилилося до нас, коли Господь в людській подобі, в людському тілі вийшов і піднявся на небо. Мені здається, саме цю таємницю збагнули апостоли і, переживаючи її, йшли додому з радістю. Восхваляючи Господа, розуміючи, що кожен крок, що пройшов Господь, це той крок, який можемо пройти і ми.

Нас усе навколо намагається заземлити, зробити так, щоб ми переживали лише через земні турботи, щоб лише земні проблеми сиділи в нашому серці. Ми відволікаємося на безліч різноманітних проблем. Той, хто дивиться вечорами новини або, не дай Боже, підсумки тижня, то розуміє, що людині важко дивитися на небо. Цьому змученому і втомленому чоловікові дуже важко підняти очі догори і зрозуміти, що саме там його життя. Але Господь у святі Вознесінні пробує навчити нас відриватися від землі, відриватися від наших земних прив’язаностей, відриватися від усього того, що так міцно тримає нас тут, на цій землі. Я пробую міцно, обома ногами, стояти на цій землі — мені хочеться бути батьком для своїх дітей, чоловіком для своїєї дружини, священником для своєї пастви. Однак при цьому все своє життя прошу Господа, щоб думки мої та серце моє завжди перебували на небі, завжди перебували з Ним.

У одній пісні чуємо чудові слова: «Я иду по своей земле к небу, которым живу». І насправді лише доти, допоки я йду до неба, оця радість повноти переповнює моє серце. Лише доти, допоки всі мої земні труди, всі мої земні послухи, все, що я роблю чи руками, чи ногами, чи душевними силами на цій землі — все це може залишитися тут, але серце моє я повинен віддати повністю Господу.

День Вознесіння, попри таку величезну радісну спрямованість у вічність, радісну спрямованість у небеса, для мене завжди був каменем спотикання в чомусь. Багато чого я можу зрозуміти у своїй вірі. Багато чого стає мені близьким не лише тому, що я повірив, а тому, що я зрозумів. День Вознесіння — це те, що я сприймаю виключно на віру. Я розумію, що Бог міг вознестися, розумію, що Богу підвладна будь-яка стихія, але малому розуму дуже важко збагнути, як і донині Господь перебуває одесную Отця в тій самій обоженій земній плоті, в якій Він ходив землею. Я не можу збагнути цього, і це те, що я сприймаю на віру.

Для мене день Вознесіння — це день екзаменування моєї Православної віри, це день, коли моє християнство витримує натиск на звичайний наш матеріалістичний скептицизм. Я не можу цього збагнути, але в це вірю. Я вірю в те, що Господь, який зумів прихилити до нас небо, тепер насправді перебуває разом із нашою плоттю на небесах. І кожному з тих, хто уповає на Його святе ім’я, відкриваються незбагненні перспективи. Ці неозорі поля Небесного Раю, які тепер відкриті для кожного з нас, для кожного з тих, хто вважає себе християнином, для кожного з тих, хто живе Його словами, для кожного з тих, хто впускає Його Плоть, Його Кров у свою плоть і, змішуючись із Його Божою Плоттю та Кров’ю, стає цілим із Ним.

Ми не даремно звертаємося до всіх тих, хто ходить до храму та причащається Його Плоті та Крові, словами «брати і сестри», тому що «брати і сестри» — це ті, в кого кров одна, «брати і сестри» — це ті, в кого кров подібна. Ми з вами наближені один до одного лише тому, що вкушаємо Животворних Плоті та Крові Господніх, який, перебуваючи на небесах, неначебто підтягує тепер нас із вами, таких заземлених і таких суєтних, до Нього.

У цей радісний і насправді світлий день бажаю кожному з вас частіше підіймати свої очі на небо, частіше дивитися туди, де перебуває наш Господь Бог! Я знаю, колись небо і земля зміняться, але слова Господні залишаться для нас важливими назавжди.

Я одного часу читав невеличке наукове дослідження, яке свідчило про те, що якщо людина хоча б 5-10 хвилин вранці щодня подивиться на небо, проживе життя набагато щасливіше. 5-10 хвилин подивитися на ранкове небо, я б ще рекомендував подивитися й на нічне. У цих спогляданнях неба не треба шукати зайвих чудес, а треба згадувати ще раз і ще раз шлях Того, Хто пройшов із неба донизу, той неймовірно тяжкий шлях на нашій землі, сповнений турбот і переживань, і потім, після Славного Воскресіння, повернувся на небеса. Пам’ятаймо про Того, іменем Якого ми й живемо, згадуймо про Того, Чиїм подвигом і Чиєю кров’ю, і чиєю смертю та Воскресінням наше життя набуло сенсу.

День Вознесіння нехай буде для вас радісним переживанням Божої благості. Я бажаю, щоб Господь, Який свого часу благословив учнів, віддаляючись на хмарах, благословив і нас із вами. Нехай Його благословляюча десниця торкнулася і наших із вами сердець.

протоієрей Олександр Клименко

 

 

 

Тропар

Церковнослов’янський текст	Переклад
Общее воскресение прежде Твоея страсти уверяя, из мертвых воздвигл еси Лазаря, Христе Боже. Темже и мы, яко отроцы победы знамения носяще, Тебе — Победителю смерти вопием: Осанна в вышних, благословен грядый во имя Господне.	Загальне воскресіння перед Своїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив Ти Лазаря, Христе Боже. Тому ж і ми, як діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, Переможцеві смерти; осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім’я Господнє

Кондак

Церковнослов’янський текст	Переклад
На престоле на небеси, на жребяти на земли носимый, Христе Боже, Ангелов хваление и детей воспевание приял еси зовущих Ти: Благословен еси грядый Адама воззвати.	На престолі на небесах, а на землі на осляті сидячи, Христе Боже, прийняв Ти хвалу ангелів і славлення дітей, які виголошували Тобі: благословен єси, що йдеш Адама визволяти.

Сьогодні Ісус відчиняє нам двері Небесного Царства. Єрусалим є символом того Царства, його прообразом. Єрусалим – це «ікона миру». Так, це образ Царства справедливості і миру, сопричастя з Пресвятою Трійцею, до Якої Ісус бажає ввести нас вже тепер. Ціною цього миру є боротьба і перемога над ненавистю, обманом, гріхом, плата за які – смерть. Син Давидів приходить підкорити Своє місто, тобто те заховане місце, в яке Він приносить Свій мир. І цим захованим місцем є серця людей, наші серця. Впродовж цього тижня триватиме боротьба нашого улюбленого Царя, боротьба за знищення в нас гріха і смерті. Його воскресіння – це перемога Його хреста над нашим гріхом, перемога любові над нашою смертю.

Але все починається сьогодні. Він входить до нашого життя через Своє пониження. Смирення Ісуса, Його лагідність – це вузькі ворота до Небесного Царства. Тому ми маємо бути серед тих малих, кому Отець відкриває тайну Свого Сина. Саме діти в той час вітали Ісуса лагідного і сумирного серцем, і саме через це ми також можемо відкрити Ісусові доступ до нашого серця.

Як ми прийматимемо Його впродовж цього тижня? Він так часто приходить до нашого життя, але чи визнаємо ми це? Важливо йти Йому назустріч так, як діти, дарувати себе Йому, оспівуючи Його. Наша доросла мовчанка часто є німотою, сумішшю страху, недовіри чи байдужості. Мусимо висловлюватися перед «тим, хто йде в ім’я Господнє» (Ін. 12:13), висловлюватися з безпосередністю серця дитини, адже в улюбленому Сині до нас приходить Отець.

На сьогоднішній Божественній літургії ми можемо замислитися над моментом, якого, можливо, не помічаємо на богослужінні. Ми завершуємо першу молитву подяки Отцеві, викликуючи зі всіма святими і всіма ангелами: «Святий, Святий, Святий Господь Саваоф!» (Іс. 6:3). А в таїнстві Нового Завіту додаємо: «Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє» (Ін. 12:13). Ми промовляємо від свого імені слова прослави дітей Ісусові під час Його входу до Єрусалиму. Адже в цю мить у Пресвятій Євхаристії ми разом з Христом входимо в дійство Його страстей та воскресіння, «спомин» яких чинимо на Божественній літургії, але це не лише спогад про Нього. Це факт, який стає дійсним, реальним через нашу участь у Ньому через святе причастя.

Чи розуміємо ми зміст того, що співаємо? «Осанна!» – це більше, ніж оклик. Це наполегливе благання, що дослівно означає: «ну спаси ж нас!». Ісус приходить в ім’я Отця, щоб спасти нас. Нехай цей оклик іде зі щирості нашого серця, так, як запрошує нас до цього євхаристійна молитва словами: «До неба піднесімо серця!».

Святий Дух, Який учить дітей Отця жити, допоможе нам вийти з нашої німоти. Нехай молитва нашого серця буде насамперед молитвою прослави. «Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!» (Ін. 12:13), – вітали діти Ісуса словами псалма (Пс. 117(118):26), не знаючи походження цих слів, а лише чуючи їх у своїх сім’ях. Святий Дух хоче навчити нас молитися словами прослави, які Він надихнув. Книга Псалмів – це книга «Прослави», це невичерпний скарб молитви Божих дітей. Завдяки цій книзі Святий Дух-Утішитель підказує нашому серцю, як співати, як прославляти та хвалити Отця, Який дає нам Своє Слово, як оспівувати Його власним Словом, Ісусом, Якого Він дає нам. Для Нього велика радість, коли Він бачить, що ми розуміємо Його батьківське серце, коли чує, як повторюємо Його Слово своїми людськими вустами. «Гряди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22:20), «Благословенний ти, що йдеш в ім’я Господнє!» (див. Ін. 12:13) , «Спаси ж нас! Осанна!».

Жан Корбон

Притча о блудном сыне — одна из самых известных. Некоторые ее выражения вошли в обычный разговорный язык, а отдельные иллюстрации и картины, относящиеся к ней, известны нам с детства.

В предыдущих двух притчах — о заблудшей овце и потерянной драхме, о которых мы говорили в прошлый раз, Христос, призывая людей к покаянию, сказал, что бывает радостъ у Ангелов Божиих и об одном грешнике кающемся (Лк. 15, 10). Для тorо, чтобы слова о покаянии сильнее запечатлелись в сердцах Его слушателей, Христос далее произносит притчу о блудном сыне. Эта притча является продолжением ответа Христа на упреки, сделанные Ему фарисеями, что Он принимает грешников и ест с ними (Лк. 15, 2). Притчу о блудном сыне, как и предыдущие две, мы находим в 15-ой главе Евангелия от Луки.

Притча о блудном сыне неисчерпаема. Она содержит такое множество тем, что их трудно перечислить. Каждый человек, который с благоговением вчитывается в нее, находит для себя ответ на вопросы о собственном духовном состоянии.

Первая тема — историческая — тема избранного народа Божия и язычников. Старший сын в притче мог бы быть образом Израиля, а младший — языческих народов. В свете этой притчи, по словам прот. Михаила Помазанского, можно уяснить себе значение ветхозаветного периода, когда люди, совершив первородный грех, удалились от Бога. «Отец скорбит об уходе любимого сына. Но, не нарушая его сыновнего достоинства и сыновней свободы, Он ждет, пока сын, познав всю горечь зла и вспомнив о былой жизни в Отцовском доме, — сам затоскует об этом доме и откроет душу для Отцовской Любви. Так было с человеческим родом».

Вторая тема — о природе греха. Вот почему притча о блудном сыне читается за литургией в третье приготовительное воскресенье перед Великим постом, когда верующие готовятся к очищению от грехов через подвиг покаяния.

Покаяние — третья тема. Нигде лучше не раскрывает нам Евангелие, в чем сущность покаяния, чем именно в притче о блудном сыне. Она выявляет нам постепенный внутренний процесс переворота грешника и полноту покаяния, которое состоит в сознании своего падения, искреннего раскаяния и смиренного обращения к Отцу Небесному.

Четвертая тема — Церковь и ее литургическая жизнь. Об этом говорится в Синаксаре Недели о блудном сыне (особое поучение, которое читается в это приготовительное к Великому посту воскресенье). Лучшие одежды, в которые отец облачает вернувшегося сына, толкуются в синаксаре как крещение, кольцо — как запечатление Духом Святым в таинстве Миропомазания, пир с вкушением откормленного теленка — как Евхаристия, таинство Причащения. Пение и ликование (музыка) — символ торжества Церкви по поводу ее восстановленной полноты и единства.

Пятая тема, которую мы встречаем в притче о блудном сыне — Сам Спаситель, Который выступает здесь в евхаристическом образе закалаемого тельца, ибо Он упоминается в писании, как Агнец Божий, — который берет на Себя грех мира (Ин. 1, 29).

Младший, блудный сын — прообраз всего падшего человечества — и, одновременно, каждого отдельного грешника. Следующая частъ имения, то есть доля имения младшего сына, — это дары Божии, которыми наделен каждый человек По разъяснению еп. Игнатия Брянчанинова — это «…ум и сердце, а в особенности благодать Святого Духа, даруемая каждому христианину. Требование у отца следующей части имения для употребления ее по произволу, — стремление человека свергнуть с себя покорность Богу, и следовать собственным помыслам и пожеланиям. Согласием отца на выдачу имения изображается самовластие, которым Бог почтил человека в употреблении даров Божиих».

Прот. Александр Мень в одной из своих проповедей в «Неделю о блудном сыне» отмечает интересную деталь экономического свойства: «В те времена, о которых рассказывает Господь, люди старались жить одной семьей. Теперь более естественно, чтобы дети отделялись и уходили от родителей, когда вырастают. Тогда люди совместно владели землей, которую вместе обрабатывали, и чем больше была семья, тем больше было рабочих рук, тем больше было возможности трудиться. Поэтому разделить дом, разделить имение и хозяйство считалось убытком. Если дети так поступали, это считалось обидой для родителей».

Получив свою часть отцовского имущества, младший сын уходит в дальнюю страну, на чужбину — место отдаления от Бога, где он перестает думать о своем отце, где он «живет распутно», то есть предается греховной жизни, отчуждающей человека от Создателя. Там он быстро растратил имение, свою долю даров Божиих — силы ума, сердца и тела. Это приводит к нищете — полному духовному опустошению. Это и неудивительно, ибо человек, вступивший на путь греха, следует по пути эгоизма, самоугождения. Он по-настоящему не владеет тем, что ему приносит сиюминутное наслаждение, а им владеет то, что его услаждает. Вот почему ап. Павел предупреждает христиан: ничто не должно обладатъ мною (1 Кор. 6, 12).

По этому поводу один церковный мыслитель писал: «…эта дальная сторона, эта чужбина и являет нам глубокую сущность нашей жизни, нашего состояния. Только поняв это, мы можем начать возврат к подлинной жизни. Тот, кто хотя бы раз в жизни не почувствовал этого, кто никогда не осознал себя духовно на чужбине, отделенным, изгнанным, тот не поймет, в чем сущность христианства. И тот, кто до конца “дома” в этом мире, кто не испытал тоски по иной реальности, не уразумеет, что такое покаяние и раскаяние. …Раскаяние и покаяние рождается из опыта отчуждения от Бога, от радости общения с Ним ….Оно необходимо включает в себя глубокое желание возвратиться, вернуться, снова найти утерянный дом».

В дни приготовления к Великому посту — начиная с Недели о блудном сыне — Церковь поет псалом «На реках Вавилонских», который напоминает о горьком плене евреев встране далече. Это символ плена греха, который отчуждает христианина от Бога. Но псалом этот также говорит о раскаянии, любви и возврате в отчий дом.

Расточив свое имение, младший сын начинает голодать. Чтобы не умереть голодной смертью, он становится пастухом свиней — свинопасом. И рад бы был насытиться свиной пищей — «рожками», но никто ему не давал. После долгих страданий у него пробуждается спасительная мысль: Сколько наемников у отца моего избыточествует хлебом, а я умираю от голода! Блудный сын мог прийти к такой мысли благодаря тому, что не успел расточить последний свой дар — дар памяти об отце и отчем доме, иначе говоря совести (голоса Божия внутри нас).

И вот, точно после тяжелой болезни, сопровождающейся беспамятством, к нему возвращается сознание, и он понимает свое бедственное положение. Тогда появляется в нем решимость оставить грехи и покаяться, сознавая, что он оскорбил ими Господа, и, наконец, в глубоком смирении и сознании своего недостоинства, всегда сопровождающем искреннее покаяние, грешник реально осуществляет свою решимость и возвращается к отцу. Здесь надо отметить, что внешние бедствия часто посылаются Богом грешникам, чтобы их вразумить. Это — призыв Божий к покаянию.

Еп. Феофан Затворник, опытно изучивший духовную жизнь, сравнивает грешника с человеком, погруженным в глубокий сон и в обращении его к Богу отмечает три психологических момента, отвечающих указанным в притче: 1) Пробуждение от греховного сна (Лк. 15, 17); 2) Созревание решимости оставить грех и посвятить себя богoугождению (Лк. 15, 17-21); и 3) облечение на это грешника силой свыше в таинствах Покаяния и Причащения.

В этой многогранной по содержанию и замечательной по яркости красок притче, где под образом отца двух сыновей подразумевается Отец Небесный, едва ли не главное место занимает поведение Отца, Его превосходящая все человеческие понятия доброта, любовь к грешнику и радость по поводу возвращения к Нему блудного сына. …Когда он был еще далеко, увидел его отец его говорит нам Евангелие, а значит отец ждал и, может быть, каждый день смотрел, не возвращается ли сын его. Увидел и сжалился, и побежав, бросился к нему на шею и целовал его. Сын начал было исповедь, но отец не дал ему и договорить; он уже все простил и забыл, и распутного и голодного свинопаса принимает, как любимого сына. Отец не стал требовать доказательств покаяния своего сына потому, что он видел, что сын его преодолел стыд и страх, чтобы вернуться домой. Он велит слугам своим дать ему лучшую одежду, обувь и перстень на руку. Перстень — это указание на Божий дар прощенному грешнику – дар Божией Благодати, в который он облекается для спасения души. По толкованию блаж. Феофилакта перстень в притче свидетельствует о возобновлении единения грешника с Церковью земной и Небесной.

Трудно словами передать полноту любви Божией к падшим грешникам. Пожалуй, никто лучше не приоткрывает нам эту любовь Божию, о которой мы читаем в притче о Блудном Сыне, чем ап. Павел в своем первом послании к Коринфянам: любовъ долготерпит, милосердствует, …любовъ не гордится, не раздражается, не мыслит зла. Не радуется неправде, а сорадуется истине. Все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит (1 Кор. 13, 4-7). Уместно здесь упомянуть, что грех, всякий грех, есть преступление против любви и что по-настоящему покаяние может совершиться только перед лицом Совершенной Любви, ибо Бог естъ Любовь (1 Иоан. 4, 8).

Необходимо особо подчеркнуть и причину радости отца: сын мои был мертв и ожил, пропадал и нашелся, то есть был духовно мертв, живя без Бога и духовно ожил, обратившись к жизни в Боге. В Священном Писании возвращение к Богу часто представляется как воскресение из мертвых (см. Рим. 6, 13; Мф. 8, 22; Откр. 3. 1; Еф. 2, 1).

Обратимся теперь к образу старшего сына. Под старшим сыном Иисус Христос в первую очередь подразумевал фарисеев и книжников — старейшин народных своим законничеством мешавшим людям прийти к Нему. Но в равной мере этот образ относится ко всем нам, к нашим взаимоотношениям. Старший сын не был виноват перед своим отцом, деятельно не согрешал перед ним, пока не вернулся его грешный брат. Возврат блудного брата вызвал в старшем сыне зависть — этот страшный грех, который привел к первому человеческому убийству и к убийству Самого Спасителя. В доме Отца (образ Церкви) идет радость, ликование, ликование ангелов о едином грешнике кающемся, но радость эта вне души старшего сына. Отец приглашает старшего сына войти в эту радость, но он избирает путь расчетов, путь правовых отношений, контракт. Такие холодные, юридические отношения всегда берут верх там, где иссякает любовь. Высказывания старшего сына указывают на то, что он по- настоящему не дорожил дарами своего отца, которыми он пользовался. Он их не ценил, потому что в его душе была более страшная пустота, нежели та, которую мы видели у его брата до раскаяния. Старший сын заглушил голос своей совести.

Мы все в той или иной степени, в том или ином периоде своей жизни ведем себя, как сыновья милосердного отца. Все мы грехами отчуждаемся от его любви. Служба в неделю о блудном сыне раскрывает нам состояние отчуждения от Бога. Вот в таком состоянии Блудный Сын находился в течение долгого времени и, наконец, говорит евангельская притча, «пришел в себя».

Что значит «пришел в себя»?

Один святой отец говорит, что начало нашего спасения есть познание самого себя. Но ведь познание самого себя есть дело всей жизни: это есть то, к чему человек стремится в течение всего своего существования. Святые отцы раскрывают смысл этого изречения, говоря, что до тех пор, пока ты не познал, кто ты, пока ты сам в себе не ощутил образа Божия, пока ты, живя среди земных граждан, не почувствовал, что ты гражданин неба и поработился «чуждым гражданам», пока ты, живя среди грязи своей собственной души, не познал в себе образа Божия — до тех пор ты не вступил на путь спасения, не начинал еще своего спасения. Оно начинается с того момента, когда ты познал божественную природу. Так было и с Блудным Сыном. Он в один момент почувствовал, что живет порабощенный «в стране чуждей» и не имеет подлинной настоящей жизни. Начав с познания самого себя, человек, идя дальше по этому пути, противопоставляет в себе самом то, что есть в нем от образа Божия, хотя и покрытого язвами согрешений, тому, как он живет. И с этого момента он начинает жаждать жизни в Боге и очищения себя от язв согрешений во имя образа Божия.

К преп. Антонию пришел один инок и стал просить, чтобы он простил и помиловал его. Антоний же ответил ему: «Ни я, ни Бог тебя не помилует, если ты сам себя не помилуешь».

С первого взгляда это кажется странным. Как же так? Для духовной жизни это величайшая истина. Пока я сам не обрету образа Божия, сам не помилую внутреннего человека, находящегося в бездне греховной, но имеющего образ Божий, до тех пор, пока я сам не помилую в себе создание Божие, в своей совести не помилую себя, грешного, скверного и блудного, то есть не сжалюсь над своей бессмертной душой, — до тех пор и Бог не помилует меня, до тех пор тщетна и моя мольба.

Вот это состояние Блудного Сына, который увидел, как скверно он живет и как хорошо живут даже не сыны, а наемники у его отца — вот это есть состояние помиловиния. Он помиловал себя и тогда пошел к Богу и у Него стал просить о помиловании. Нужно взять от святоотеческого опыта то, что он нам дает, иначе тщетны будут наши просьбы о помиловании. Мы должны ощутить в себе образ Божий, остатки божественной красоты, которые есть в нас, хотя и искаженные, и прежде всего помиловать себя, понять, кто мы в его жизни и кто мы в творении.

В жизни мы грешные, живущие в «стране далече», постоянно забывающие о Боге, а в творении мы есть образ «неизреченной Божией Славы» и только в Нем мы живем, только в нем наше спасение.

И это противопоставление себя в творении и себя в жизни и дает в известный момент состояние помилования себя. Вот смысл слова преп. Антония. И если мы в какой-то момент момент своей жизни помилуем себя и почувствуем противопоставление себя в творении и себя в жизни, тогда мы можем, подобно Блудному Сыну, идти к Богу и просить о помиловании. Мы должны восстанавливать в себе образ Божий, мы должны понять, что наше единственное дело на земле, нас, граждан земли, делаться гражданами неба. Если перед нашими глазами постоянно будет творение Божие – образ «неизреченной Божией Славы», тогда мы будем миловать себя. Это не значит, что мы будем гордиться, прощать себя, оправдываться, а мы в самих себе увидим неизреченный храм Божией Славы, почувствуем всю радость жизни в Боге и ощутим ту грязь, в которой мы живем. Тогда мы придем к Богу и будем просить Его, как Блудный Сын: прими мя в число наемников Твоихи будем приняты, как блудный сын.

протоиерей Виктор Потапов