Мабуть, уже не вперше, провівши перший тиждень Великого посту з більшим або меншим успіхом чи невдачею у нашому покаянному прагненні до Бога, ми, опинившись у храмі в неділю, чуємо саме це Євангеліє, яке, на перший погляд, здається мало співзвучним із тим, що відбувалося в наших душах увесь цей час. Перед нами розповідь про зустріч Ісуса з деякими з Його учнів. Зокрема, з тим із учнів, який ще напередодні цієї зустрічі був готовий засумніватися, що цей мандрівний проповідник є тим самим Месією, якого століттями чекали покоління євреїв.
У сьогоднішньому апостольському читанні апостол Павло нагадує нам про величну долю старозавітного Ізраїлю, про покоління праведників, які готували в цьому світі шлях Спасителю. Він розповідає про їхні подвиги, про їхні страждання і промовляє дуже виразні слова. Він говорить про те, що ті, кого весь світ був недостойний, блукали в пустелі. Можливо, це найяскравіша характеристика тих поколінь праведників, які не просто жили на цій землі в очікуванні Месії, а вдосконалювали себе, живучи в цьому світі, де люди найчастіше не стільки зростають духовно, скільки деградують упродовж життя, і які при цьому були відторгнуті навіть тими, хто жив поруч із ними. Адже недарма праведники опинялися в пустелях. Їх виганяли, перш за все, ті, хто був поряд із ними, — їхні рідні та близькі, представники того самого богообраного народу.
І ось, згадавши цю величну й водночас трагічну передісторію приходу Спасителя, пов’язану зі старозавітним Ізраїлем, ми звертаємося вже до євангельського читання. І тоді нам стають більш зрозумілими слова Христа, звернені до Його майбутнього учня, якого Він називає істинним ізраїльтянином, у якому немає лукавства. Це велика похвала. Похвала, втім, яка багато до чого зобов’язує. Так само, як до великої відповідальності зобов’язує саме звання людини – «християнин».
Але набагато більш значущим є шлях до Христа тих, хто, не бувши підготовленим поколіннями своїх праведних предків до зустрічі з Месією, хто, не будучи удостоєним безпосереднього бачення Христа, зустрічі з Ним на цій землі, все ж прийняв Його. А це ж – ми з вами. І ось тут, мабуть, у певному сенсі прояснюється, чому саме після першої седмиці Великого посту прозвучали сьогоднішні апостольське та євангельське читання.
Ось Господь звертає на нас Свій погляд. І ми, прийшовши до Церкви, опинившись віч-на-віч із Богом, саме в першу седмицю Великого посту повинні замислитися: що означає ця зустріч із Христом для нас?
Ми, безперечно, маємо стати іншими. Хоча більшість людей, як це не парадоксально, приходять до Церкви, навіть не маючи наміру внутрішньо змінюватися, не готові ступити на тернистий шлях духовного перетворення. Навпаки, їм хочеться якнайспокійніше, якнайзатишніше, якнайбезболісніше й безтурботніше влаштуватися в цьому житті, ще й залишаючись християнином. Вони йдуть до Церкви не для того, щоб змінитися, а щоб залишитися такими, якими є, лише набувши якесь додаткове звання чи статус. І для цього існує безліч пояснень.
Але ось ми в першу седмицю все ж спробували в чомусь змінитися. Наскільки нам це вдалося — відомо лише Господу Богу. Можливо, змінились ми зовсім мало, тим більше що обставини, ймовірно, свідчать про те, що ця седмиця стала для нас часом додаткових спокус.
Але Христос нас чекає. Я б навіть сказав — Він дочекався нас сьогодні. Ось на цій самій Літургії. І Він готовий бути з нами в євхаристичному єднанні. Так само, як Він був зі Своїми учнями — і вірними, і невірними — у, можливо, найважчий момент земної історії Своєї Церкви.
Ми пройшли через тиждень покаяння і знову прийшли до тієї самої Євхаристії, яка вже не вперше відбувається в нашому житті. Але замислимося: сьогоднішнє євангельське читання розповідає про те, як відбувалася ця реальна зустріч Христа з Його майбутніми учнями. Одні приходили до Нього з надією та захопленням, інші — з сумнівами та побоюваннями. Але всі вони знаходили в Ньому Спасителя. Вони знаходили в Ньому ту саму Життя, яка змінювала їх і яка, зрештою, змінила весь світ. Про це й говорить завершення сьогоднішнього Євангелія.
Але ось ми, пройшовши чергову першу седмицю чергового Великого посту й прийшовши на чергову Євхаристію, що відчуваємо в цей момент? Напевно, в більшості випадків — почуття виконаного обов’язку. Ми зробили те, що належало зробити. Тепер ми причастимося, дамо собі деяке послаблення в пості, принаймні щодо їжі, відпочинемо і повернемося до свого звичного, малоцерковного життя, лише трохи обмеживши себе в їжі на наступні шість тижнів.
Невже це все, що доведеться нам пережити у Великому пості? Зустрічі зі Христом, здається, знову не відбулося. Я свідомо говорю про це — можливо, про самий що ні на є небезпечний, рутинний фон нашого духовного життя, у якому найлегше загубити і себе, і Христа. І саме цього ми повинні намагатися уникнути.
Ось чому щоразу Христос так відкрито й беззахисно постає перед нами у Своїх Святих Дарах, так само, як Він поставав тоді, коли прийшов у цей світ. Важливо те, що Бог приходить до нас різних — таких, які ми є. І тих, хто змінився за першу седмицю Великого посту, і тих, хто деградував, але все ж прийшов у храм, щоб взяти участь у Святій Євхаристії.
І я б хотів, щоб сьогоднішня Євхаристія, ще одна в низці багатьох інших, нагадала нам про головне чудо, яке існує в Церкві. Христос приходить до нас, якими б ми себе не відчували. І довіряє Себе нам такими, які ми є.
Навіть тоді, коли хтось із нас не зміг нічого зробити зі своїм серцем і душею навіть у першу седмицю Великого посту. І тим більше тим із нас, хто в чомусь намагався подолати себе в ці дні. І кожному Він віддає Себе в повній мірі. Віддає Себе до кінця — так, як ми, на жаль, часто не здатні віддавати себе не тільки Богу, але навіть своїм ближнім.
І ось у цій великій таємниці єднання людини з Богом розкривається таємниця Церкви, яка конкретно й видимо втілюється для нас у Євхаристії. У тому числі й у сьогоднішній Євхаристії, до якої ми приходимо, пройшовши кожен по-своєму першу седмицю одного й того ж Великого посту.