Притча про Страшний Суд. Задамося питанням: що сказане нам у ній, у чому суть цього суду, який називають Страшним? У слово “суд” ми звикли вкладати цілком визначений і саме страхітливий сенс: суд для нас – це грізний трибунал, що застосовує до нас безособовий і абстрактний закон; суд – це покарання чи виправдання. Але нічого цього немає в цьому останньому суді Христовому, і якщо він, як ми завжди називаємо його, Страшний, то з якоїсь іншої причини. Бо чи не ясно, що суддею і законом виявляється тут не якась абстрактна норма, а тільки одне: любов.
Насправді, з буденної точки зору можна спокійнісінько прожити все життя, бути шанованим членом суспільства, мати чисту совість, не знати навіть, де розташований суд, і при цьому жодного разу не нагодувати голодного, не одягнути бідного, не відвідати хворого чи ув’язненого. Бо жодний людський закон не вимагає від нас нічого подібного.
Навпаки, нам з усією певністю кажуть сьогодні, що це справа не наша, а відповідних органів або інстанцій, які займаються голодними і бідними, хворими і ув’язненими: “Не втручайтеся, собі дорожче буде!” Закон, отже, нічого не каже про любов, він просто ігнорує її. Більш того: любов може призвести нас до того, що вважається іноді порушенням закону.
Ні, тут, очевидно, інший суд і інший закон. І перше, що говорить нам Своєю притчею Христос, – це те, що любов вища за всякий закон, вища за всякий суд. У цьому нещадна правда Євангелія. Можна все життя прожити, не порушивши жодного закону, та все ж бути злочинцем в якнайглибшому значенні цього слова, бо не закон робить нас людьми, а тільки любов.
Законом може прикритися будь-який мерзотник і завдяки цьому виправдати свою байдужість до людей, байдужість до їх страждання, страх перед начальством і, нарешті, простий егоїзм. І от цю маску псевдозаконності і зриває Христос, встановлюючи у світі вищий закон любові, з яким віднині порівнюється всякий закон і всякий суд.
Друге, про що говорить нам притча Христова, те, що мірилом усього в нашому житті являється людина, людська особистість. Не абстрактне “людство”, не примарне “суспільство”, не інтереси держави, партії і колективу, а жива людина. Усе інше можна шанувати, визнавати із страху чи слухняності, але любити справжньою любов’ю можна тільки живу і конкретну людину, яка була голодна, була хвора, була в темниці.
І знову перевернуті всі наші звичні погляди і уявлення. Ми судимо людину в ім’я і від імені абстрактних початків – держави, суспільства, колективу. Але на суді, про який розказано в притчі Христовій, усе це судиться у світлі особистості. Людина, яка сидить у темниці, може бути злочинцем, але залишається людиною і на неї спрямована любов Божа. І так в усьому.
Нарешті, останнє: чому, звідки ця любов, це співчуття, ця неможливість залишити будь-яку людину в біді? Христос відповідає і на це: “Я був, – каже Він, – у темниці; Я був хворий; Я голодував, і ви допомогли Мені”. Жодна держава, жодне суспільство, жодний земний колектив не можуть бути джерелом цієї особистої любові. Але якщо ми одного дня побачили Христа, вслухалися в Його слова, вдумалися в Його життя і Його вчення, то ми знаємо безперечним і абсолютним знанням, що кожна людина – Його брат і друг, і тому – мій брат, мій друг.
Він перестав бути для мене безіменним незнайомцем, бо його вічною любов’ю полюбив Той, Кого люблю я. Люблячи Христа, я не можу не любити Його любов’ю. І от усе у світі стає особистим, усе у світі просвітлюється і судиться любов’ю, і ця Божественна любов дійсно найстрашніший з усіх судів.
протопресвітер Олександр Шмеман
admin