Свято Христового Різдва належить до найбільших свят нашого церковного року. Церква, маючи на увазі велич і значення цього дня, з року в рік готує вірних до зустрічі з нашим Спасителем молитвою і постом. Що ближче до Христового Різдва, то щораз частіше у стихирах, канонах та тропарях наших богослужінь говориться про вифлеємські ясла, де має спочити Божий Син, про Його Пресвяту Матір Марію, святого Йосифа Обручника, про вертеп, зірку, ангелів, пастухів і царів.
Вершиною цього святкового приготування є навечір’я Різдва.
Історія святкування навечір’я перед Різдвом сягає перших віків християнства. Уже в IV ст. було церковне правило, яке означувало, як святкувати навечір’я, коли воно випаде в неділю. У V ст. Синесій, єпископ Птолемаїди, а в VI ст. святий Григорій Двоєслов у навечір’я Різдва говорили проповіді.
Богослуження навечір’я Різдва є віддзеркаленням духа, з яким свята Церква йде назустріч своєму Спасителеві. Це дух прослави Божих планів щодо звільнення людського роду; дух подиву для любови й жертви воплочення Божого Слова; дух надземної духовної радості, що хвилина нашого спасіння вже настала. Найкращим виразником того духа є стихири й канони богослужінь святвечора. На утреннім каноні третьої пісні читаємо: “Сьогодні небом стала для мене земля, бо на ній родиться Творець і в яслах кладеться у Вифлеємі юдейськім. Пастухи з ангелами безустанно співають: слава во вишніх, мир у світі… ” Світилен утрені взиває нас до поклону новонародженому Месії: “З великим поспіхом ходімо до Вифлеєму, щоб поклонитися йому з мудрецями, несучи, як дари, плоди добрих діл“. Стихира на дев’ятому часі каже: “Сьогодні родиться з Діви Той, що рукою держить все створіння; пеленами повивається наче людина своїм єством недоторканий Бог. В яслах лежить Той, що своїм словом на початку утвердив небо. Молоком із грудей кормиться Той, що в пустині людям посилав манну. Мудреців призиває Жених церковний, і їхні дари приймає Син Діви. Поклоняємося Твоєму Різдву, Христе, покажи нам і Твої божественні Богоявлення“.
Навечір’я Різдва має окрему службу, що зветься великі, або царські часи. Їх уклав єрусалимський патріарх Софроній (641). Царські часи служаться тричі на рік: у навечір’я Різдва, у навечір’я Богоявлення і Велику п’ятницю. Царські часи перед Христовим Різдвом укладені так, що в їхніх псалмах і в читаннях пророків із Старого Завіту зібрані головні пророцтва відносно обіцяного Месії. З Євангелія читають події, пов’язані з Христовим Різдвом, а стихири оспівують місце й обставини Різдва. Під час царських часів Євангеліє лежить на аналої посеред храму як символ Христа, що вже прийшов. Походження назви царські часи пояснюється тим, що колись у Візантії на цій службі завжди були присутні імператори зі своїм двором. При кінці в їхню честь співали окреме многоліття.