Архив рубрики «Рекомендуем к прочтению»

Икона «Торжество Православия» содержит множество загадок. По сути, это икона об иконе, рассказывающая о завершении периода иконоборчества. Камнем преткновения в VIII — IX веках был вопрос об изобразимости Христа. Почему же здесь изображена огромная икона Богородицы и три маленьких — Спасителя? Любопытно и множество фигур, стоящих в два ряда, учитывая, что некоторые из этих людей не только не стали святыми, но, скорее, наоборот

В середине IX века закончился период иконоборчества. Полтора века длился страшный спор о том, можно ли изображать Христа, Богородицу, святых и молиться перед этими образами. Споры перерастали в жестокие гонения и убийства иконопочитателей. Этот драматический период церковной истории завершился событием, которое мы называем Торжеством Православия и вспоминаем в первое воскресенье Великого поста. О нем и рассказывает икона.

В центре иконографической композиции крупнее всего изображена икона Божией Матери «Одигитрия» («Путеводительница»). Икона стоит на Престоле, ее поддерживают два ангела в красных придворных одеждах.

«В Византии особенно почитали икону Богородицы “Одигитрию”, — говорит Юрий Земцов, иконописец, преподаватель кафедры теологии ТулГУ, кандидат философских наук. — Она считалась покровительницей Византийского государства. Ей воздавались почести, с заступничеством Пресвятой Богородицы связывали воинские победы. Если в период иконоборчества, говоря об иконе, имели в виду в первую очередь икону Христа, то к XIV веке, когда складывается иконография Торжества Православия, такой главной иконой Византии стала икона Богородицы, именно ее вспоминали в первую очередь. Престол, на котором помещена икона Богородицы, является знаком того, что икона — это литургический образ, она включена в Литургию. Например, Седьмой Вселенский собор (787 год) постановил почитать икону наряду с Крестом и Евангелием, а они помещаются на Престоле».

Размещение иконы на Престоле напоминает о молебне перед этой иконой, совершенном Константинопольским патриархом Мефодием, императрицей Феодорой, ее трехлетним сыном Михаилом и всем православным народом 11 марта (в том году это было первое воскресенье Поста) 843 года в храме Святой Софии. После молебна был совершен крестный ход по Константинополю, и верующие вернули сохраненные иконы на их места в храмах. По преданию, во время молебна Феодора благодарила Бога за прощение ее мужа, императора Феофила, прежде яростного иконоборца. На двенадцатом году правления он сильно заболел. Как-то Феодора услышала вопль императора: «Горе мне, несчастному: подвергаюсь побоям за святые иконы!» Несмотря на запрет, императрица тайно хранила в своей спальне несколько икон. Услышав крики мужа, она с молитвой возложила на больного образ Богородицы. Император поцеловал святой образ, и ему стало легче. Вскоре он умер.

После смерти мужа Феодора восстановила на константинопольском патриаршем престоле святителя Мефодия, свергнутого Феофилом, и созвала Собор, предавший иконоборцев анафеме. Участники Собора записали в еретики и императора, но его имя чудесным образом исчезло из списка. За это Феодора и благодарила Бога, возвращая иконы на их места.

Икона Торжества Православия разделена на два ряда. Вверху слева от иконы Богородицы — праведная императрица Феодора с сыном Михаилом. Царевич Михаил присутствует на иконе, несмотря на то что впоследствии его за беспутную жизнь прозвали Пьяницей. На иконе он изображен как участник исторического события, легшего в основу сюжета.

Справа от Престола — святитель Мефодий и преподобный Феодор Студит, игумен Студийского монастыря, автор многочисленных трудов в защиту иконопочитания. Даже будучи заключен императором-иконоборцем Львом Армянином в тюрьму, он продолжал в письмах защищать иконопочитание.

В нижнем ряду в центре изображены святой Феофан Сигрианский Исповедник (участник Седьмого Вселенского собора, при возобновившем иконоборчество Льве Армянине он несколько лет провел в заточении и умер в ссылке) и Стефан Новый (монах с Авксентиевой горы, был наставником всего Константинопольского монашества, советовал монахам не поддаваться на провокацию иконоборцев, а немощным — скрываться там, где нет гонений), держащие икону Христа. Справа от них — Феофилакт Исповедник, епископ Никомидийский, он участвовал в переговорах Льва Армянина и святого патриарха Тарасия, который пытался убедить императора не возобновлять иконоборческую ересь после Седьмого Вселенского собора. Дальше — два брата, Феодор и Феофан Начертанные. Такое странное прозвание братья — защитники икон получили, потому что на их лицах, по приказанию императора Феофила, раскаленными иглами выжгли оскорбительные стихи.

Слева от Престола изображена мученица Феодосия с иконой Христа-Эммануила в руках. Именно она не дала солдату сбросить медный образ Спасителя, висевший на воротах Константинополя более 400 лет. За это Феодосия была убита. Фигуры монахов между Феодосией и Феофаном исследователям идентифицировать не удалось из-за сильно поврежденных надписей.

«Помещая изображения в верхний регистр, часто хотят подчеркнуть их значимость, но в данном случае такой способ толкования неприменим, — комментирует Юрий Земцов. — В верхнем ряду мы видим или непосредственных участников, или близких современников событий 843 года. В нижнем регистре — святых, имеющих отношение к защите икон и иконопочитания, живших ранее, в VIII веке. Без их подвигов и трудов Торжество Православия не состоялось бы, они выступают как фундамент, как основание этой иконографии».

«Вопрос об иконопочитании долгое время был не вполне ясен для церковного сознания, и в первые столетия христианства, как для нас ни странно, иконопочитание соседствовало с иконоборчеством, — рассказывает прот. Александр Салтыков, декан факультета церковных искусств ПСТГУ. — Такая неясность была связана с тем, что в Ветхом Завете изображения были запрещены, но в тоже время существовали изображения — херувимов в скинии и, затем, в храме Соломоновом, а также медного змея. Эти свидетельства Ветхого Завета явились предпосылками будущего учения об иконопочитании, основание для которого дает Сам Иисус Христос, когда Он упоминает медного змея (Ин. 3:14), как прообраз Своего страдания на кресте, то есть, как Свою аллегорическую икону. Но ясное учение об иконопочитании в текстах Нового Завета не могло быть изложено, поскольку современники Спасителя этого не поняли бы. Когда начинается проповедь христианства среди язычников, огромное количество художников принимает крещение. И эти художники приносят Церкви свой дар, и Церковь была на это согласна, о чем свидетельтвуют росписи катакомб. Но некоторые раннехристианские писатели, например, Тертуллиан высказывались против иконопочитания, основываясь на Ветхом Завете.

С таким двойственным отношением к иконам Церковь дожила до VII-VIII веков, когда она раскрыла учение о Христе, о том, что в Нем две природы — Божественная и человеческая. Тогда встал вопрос об изобразимости Богочеловека.

Толчком к формулированию догмата иконопочитания было нападение на священные изображения, которое произошло в первой половине VIII века при императоре Льве Исавре. Причиной этого были мусульманские и иудейские влияния, а также то, что почитание икон порой принимало чрезмерные формы, например, иконы носили, как амулеты и даже их иногда брали в свидетели на суде. Лев Исавр решил с этим покончить и начал с сокрушения иконы Христа на Медных воротах Константинополя. Апогеем иконоборчества стало царствование Константина Копронима, сына Льва Исавра, в 754 г . он созвал собор, который сформулировал иконоборческое учение.

Через некоторое время защитники иконопочитания победили, при императрице Ирине в 787 г . был созван Седьмой Вселенский Собор. На нем было разработано то богословие иконопочитания, которым мы пользуемся до сих пор. В деяниях этого Собора сохранились выписки из решений иконоборческого собора 754 г . Например, иконоборцы говорили, что иконы почитать нельзя потому, что икона — это дерево, краски, в ней нет души, значит, она — идол. Иконопочитатели на это отвечали: конечно, там нет души, потому что там ведь нет и тела; но есть образ. Это можно пояснить так. Когда мы видим изображение на фотографии, то мы видим не тело и не душу, а образ человека. И когда мать целует фотографию ребенка, то целование воздается не бумаге, а образу любимого человека, это целование — символ, который связывает нас с тем, что отцы Седьмого Вселенского Собора назвали первообразом, к нему и относится почитание. Почитание мы воздаем первообразу, а не дереву и краске.

Но главный аргумент в защиту иконопочитания — воплощение Богочеловека — был высказан позднее Феодором Студитом. Через воплощение мы соединились с Богом. Именно воплощение было актом Божественной Любви, который совершенно изменил человеческое сознание. Свидетельство о воплощении мы встречаем в Евангелии, в словах апостола Петра: «Ты — Христос, Сын Бога Живого» (Мф. 16:16), в словах Иоанна Крестителя: «Вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ин. 1:29). Но видели Спасителя и слышали только первые христиане. А что же следующие поколения? В Деяниях Апостолов мы читаем, что тень апостола Петра исцеляла больных. А тень — это образ человека. Икона — это тень Христа, возможность для нас видеть Его так же, как видели апостолы, Церковь создает равные условия встречи со Спасителем для всех поколений. Конечно, это равенство ярче всего явлено в Таинстве Тайной Вечери, которое совершается за каждой Литургией, но такова и вся церковная обстановка. В Церкви мы входим в пределы вечности, и Христос являет нам Себя в иконном образе. Икона не является картиной, она достовернее картины, потому что она являет не внешнее, а внутреннее, духовное, тайное. Ведь не все люди, которые воочию видели Иисуса Христа, признавали Его Сыном Божиим. Икона через знаки святости дает нам увидеть то сияние, которое Господь позволил увидеть в Себе апостолам на Фаворской горе.

Догматичность учения об образе связана с учением о Святой Троице. «Видевший Меня видел Отца» (Ин. 14:9), — говорит Христос. В этом утверждении и есть подлинное догматическое обоснование иконопочитания. Святой Василий Великий объясняет: «Образ Божий — Христос, иже есть, как сказано, «Образ Бога невидимого» (Кол.1,15): образ же Сына — Дух, и причастники Духа делаются сынами сообразными» (св. Василий Великий,»Опровержение злочестивого Евномия, кн. 5.О Духе Святом»). Как видим, все — в цепочке образов. Поэтому всякая живописная икона, как последнее звено, свидетельствует нам о полной, совершенной соОбразности Лиц Святой Троицы, и через это — об Их единстве. Некоторым опосредованным путем икона подтверждает нам глубочайшую тайну Божества».

 

по материалам сайта «Нескучный сад»

«Постившись, братие, телесне, постимся и духовне». Вникнем в эти слова, ибо они разъясняют цель и важность поста.

Для чего учреждены посты? Для того, чтобы приучать нас к воздержанию. К какому воздержанию? Непосредственно — к воздержанию от сытной и вкусной пищи, но этим важность поста не исчерпывается: это только телесный пост, а он должен быть для нас училищем поста духовного. Что же такое духовный пост? Это воздержание от всего вредного для нас, от всего, что растлевает душу нашу, то есть от страстей, которые лежат в основе всех наших грехов. Святые Отцы различали восемь главных страстей: чревоугодие, блуд, сребролюбие, гнев, печаль, уныние, тщеславие и гордость. Почему первой поставлена страсть чревоугодия? Потому что тот, кто не победит этой низшей, животной страсти, не сможет победить и все другие страсти.

Святые Отцы, глубоко исследовавшие все то, что происходило в их сердцах, изучившие те пути, по которым грех развивается в сердце человека, учили, что все эти страсти связаны одна с другой непосредственной преемственностью, то есть страсть низшего порядка, если не победить ее, рождает в сердце другую страсть, более изощренную. А эти две, в свою очередь, вызывают третью — и так далее. Эту неразрывную взаимосвязанность страстей можно сравнить с тяжелой цепью, которой все мы крепко опутаны, и начинать разрывать ее надо не с середины, не с конца, а с начала. Пост установлен именно потому, что чревоугодие есть начало этой цепи, первооснова всех прочих наших страстей.

Если человек всегда объедается, всегда чрезмерно сыт, всегда насыщается вкусными и сладкими яствами, в особенности, если пьет много вина, то это чревоугодие повлечет за собой блуд. А блуд — это страсть низменная и столь гнусная, что не должна даже именоваться среди христиан, как об этом сказал св. апостол Павел в Послании к ефесянам (см. Еф. 5, 3).

Но что будет, если чревоугодник впадет в блуд? Ему понадобятся деньги для содержания любовниц, притом большие деньги. Душа его будет гореть стремлением к приобретению все больших и больших благ земных, привлекающих к нему развратных женщин. Иными словами, он будет объят страстью сребролюбия. Сребролюбие же, как писал св. апостол Павел в Послании к Тимофею, корень всех зол (1 Тим. 6, 10).

А если человек с пресыщенным чревом, живущий блудной жизнью, поставит себе целью стяжать богатства, то неизбежно впадает и в страсть гнева. Он станет раздражаться, гневаться, ругаться, проклинать, ненавидеть всех, кто мешает достижению его низких целей.

Но часто для того, чтобы остановить такого человека на греховном пути, Господь посылает тяжкие болезни или разорение, заставляет испытать глубокое уничижение или смерть близких. И тогда входит в свои права следующая страсть — печаль. Печаль — это крайний упадок духа, который следует за всякого рода крушениями в жизни. И если человек в печали своей не вспомнит о любви, о добрых делах, о Боге, то неизбежно впадет и в следующую страсть — уныние.

Тяжелую печать кладет уныние на душу. Человека уже ничто не интересует, ему кажется, что он напрасно трудится, он опускает руки, он перестает молиться, отходит от Церкви. Глубокое уныние нередко приводит даже к самоубийству.

Мы видим, что все эти страсти связаны с нашей плотью, с похотями ее и имеют своим корнем первую и основную страсть — чревоугодие. Остаются еще две страсти, самые гибельные и самые страшные, которые уже не связаны непосредственно с похотями плоти, но овладевают душой и сердцем даже великих подвижников, если они возомнят о себе, что уже достигли верха добродетелей и вершины святости. Это — тщеславие и приходящая вслед за ним гордость. Даже имея добродетели, человек не должен думать, что заслужил их своим трудом, но видеть в этом благодать Божию.

Но что говорить о подвижниках! Страсть тщеславия бесконечно многообразна. Мы все тщеславимся: одни своей телесной красотой, богатством и пышностью одежд, великолепием домов, физической силой; другие тщеславятся глубиной своего ума, разносторонним образованием и талантами. Тщеславный неизбежно становится гордым: он превозносится над всеми, ему кажется, что все хуже, ниже его, недостойны его. Он превозносится над всеми, как над ничтожными, ничего не знающими, ничего не стоящими.

Сам же он, несчастный, не видит того, что объят смертным грехом гордости, самой страшной из всех страстей, ибо она составляет духовную сущность диавола и ненавистна Богу. Мерзок пред Господом всякий гордый человек. При чтении Послания апостола Иакова вы не раз слышали, что Бог гордым противится, а смиренным дает благодать (Иак. 4, 6). Гордый человек никогда не сможет угодить Богу, даже если бы он всю жизнь провел в подвижничестве. Вот насколько гибельна страсть гордости.

Закройте же глаза, опустите голову, и направьте умственный взор в сердце ваше, и поищите, какие страсти, какие змеи гнездятся там. Всех их найдите и только тогда дерзайте приступать к исповеди. Ничего не скрывайте.

Пред вами пост, время покаяния и спасения. Многие не понимают важности постов и не соблюдают их. Однако именно пост телесный помогает нам каяться и спасаться, потому что, как мы уже видели, чревоугодие есть мать всех прочих страстей и в то же время самая простая из них для преодоления. Если исполним эту посильную и легкую для нас заповедь — обуздаем свое чрево, — то получим власть и над более сложными страстями.

Для преодоления всех, без исключения, страстей необходимо учиться воздержанию. Без телесного же поста этого достичь невозможно. Как в школе учеников постепенно ведут от низших знаний к высшим, от азбуки до высшей математики, так и воздержание надо начинать с азбуки, с обуздания своего чрева.

Вот почему так важен пост, а этого многие не понимают, и сами не соблюдают постов, и детей не учат соблюдать; и не только не учат, но и подают тлетворный пример попрания поста. На Страстной неделе, даже в Страстную Пятницу мать кормит своих детей мясом и приговаривает: «Кушайте, кушайте, детки! Ничего, что пост. Бог видит, что мы всегда плохо питаемся. Бог простит, Бог не взыщет за это…»

О нет, взыщет, если будешь развращать своих детей! Каждая мать с раннего возраста должна приучать своих детей к посту, как это было в старое время, когда весь народ наш соблюдал посты.

Не принижайте же значения поста, приучайте детей к посту с самого раннего возраста, не обращая внимания на насмешки кощунников. Пусть они смеются, погрязая в своих похотях, а вы благословляйте Бога, через Церковь Свою научающего вас борьбе со страстями. Следуйте во всем велениям Церкви, ибо она мать ваша, добрая, чистая, святая, которая учит только спасительному. Не забывайте о посте, но крепко-крепко, как маленький ребенок держится за подол матери, держитесь всех уставов Церкви. И управит вас Господь туда, куда стремится сердце ваше, в царство света, в царство благодати.

святитель Лука (Войно-Ясенецкий)

Найважче – говорити про те, що настільки прекрасне, що каже саме за себе. Серце, жива і трепетна струна першого тижня посту – Великий покаянний канон преподобного Андрія Критського. Це так красиво і так достовірно, що до нього нічого не додаси.

У церкві багатолюдно, але тихо і мирно. Обережний шепіт. Напівтемрява. Тільки свічки і лампади – немає довіри електриці. У простій чернечій мантії – старій, чорній – виходив наш покійний архієрей, хрестився, кашляв і починав читати. Як він читав! Є люди з якоюсь природною богобоязливістю, нелицемірною, натуральною, і вона в усьому – у голосі, у ході, у підведенні очей. Глибокий і по-батьківськи ніжний баритон читав древній канон, ніби щойно написаний, читав, немов він і є автор цих рядків, читав про себе, насилу приховуючи трепет перебування перед Богом.

Якщо пишеш про Великий канон, потрібно наводити уривки, витримки, сильні рядки. А мені не хочеться. Бо богослужебний текст по-справжньому живе тільки там – у просторі та часі церковної служби.

Покаяний канон – це подія, неповторна і дуже особиста, текст, який розкривається, немов квітка, у свою пору, свого часу, дуже короткий, але насичений сенсами.

Автор цього канону, преподобний Андрій Критський, жив дуже давно – у восьмому столітті. Жив у далекій країні, говорив іншою мовою і помер, так і не дізнавшись, що десь на півночі житимуть люди, які згадають його з вдячною ніжністю. Хоча святий Андрій і був відомим поетом, свій найзнаменитіший канон він писав для себе, на старості літ, як автобіографію. Швидше за все, він би сильно здивувався, почувши, що його молитву читають Великим постом, відвівши для неї особливі дні. В давнину цей канон співали тільки на п’ятому тижні посту. Одні статути наказували звершувати його в неділю, інші в четвер, треті радили розбити на декілька частин і розтягнути на чотири дні. Тоді цей канон слухали уранці, зараз – вечорами. Раніше – тільки на четвертому тижні, тепер – перші чотири дні першої седмиці

Чому цей канон так для нас важливий?

Є багато причин. Виділю ту, що важлива особисто для мене: Великий канон – свідок реальності покаяння. Тут потрібно пояснення.

Люди, отруєні психологією і белетристикою, запитують: те, що називають покаянням – чи не є тільки гра уяви, комплекси, нав’язування провини? Будемо чесні: є і таке, ми це бачимо щодня, іноді стоячи перед дзеркалом. Лицеміри, ханжи, параноїки, невдахи, багаторівневий самообман – це так зручно видавати за християнство, що, здається, і немає ніякого християнства, і духовне життя – не більше ніж плід запаленого мозку релігійного фанатика.

Але є канон преподобного Андрія – пам’ятник справжнього покаяння, в якому усе справжнє, який свідчить: покаяння – не істерика, не гра нервів і уяви. Щоб переконатися в цьому, не треба багато чого. Досить просто прийти в храм у ці особливі дні, просто стояти і просто слухати. Не треба видавлювати із себе сльози, хвилювати уяву чи нерви. Просто – стій, просто – слухай. І почуєш голос людини, яка каялася по-справжньому. І сьогодні ти вчишся в неї.

Перший урок пісних роздумів такий: помисли себе перед Богом. З великого канону починається період знайомства із самим собою – хто я, що споглядає, осмілюється запитувати Бога про те, що Він зробив? Якщо ти готовий до споглядання таємниці Хреста, якщо ти осмілюєшся підвести очі на Розіп’ятого і Воскреслого, будь готовий до того, що пережив пророк Ісая. Йому явився Бог, і перше, що вирвалося з грудей пророка, були слова покаяння: «І сказав я: горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа» (Іс. 6:5).

На питання «хто я»? ми відповідаємо довгих шість тижнів посту, щоб на Страсному в нас були сили запитати: «Хто Він?»

Покаяння – це робота,  щоденна інтелектуальна праця, розумне зусилля, дуже важке звільнення від ілюзій, болюча робота над помилками.

Покаяння – боротьба за реальність. А якщо боротьба, значить – боляче, небезпечно, важко.

Покаяння – заняття для зрілих людей і в той же час труд, що робить людину зрілою. Найостанніший підсумок покаяння – навчитися приймати себе, побачити себе справжнім, таким, який я є. Не лише прийняти себе справжнім, але і зробити себе справжнім, відмовившись від будь-якої фальші і брехні.

Який же я насправді? Я той, яким бачу себе таким, коли стою перед Богом. Моє справжнє лице – те, яке звернене до Бога, в якому відбивається Бог. Не ховаю свого обличчя і не ховаюся від своєї особи. Канон святого Андрія – краще спростування тих, хто бачить у покаянні лише лицемірство і позу.

Якщо є канон Андрія Критського – є покаяння.

архімандрит Сава (Мажуко)

1. Два значення Причастя
З-поміж богослужбових правил, пов`язаних з Великим Постом, потрібно з`ясувати одне найважливіше, оскільки воно, будучи прикметною ознакою Православ`я, нерідко слугує ключем для тлумачення його богослужбового Передання. Це правило — заборона правити Божественну літургію в буденні дні тижня впродовж Великого Посту. Статут чітко проголошує, що ні в якому разі не слід звершувати Божественну літургію від понеділка до п`ятниці включно, за винятком коли Благовіщення випадає в один із цих днів. Однак по середах і п`ятницях правиться сполучене з вечірнею особливе богослужіння, що має назву Літургія Ранішосвячених Дарів, на якій можна приймати Причастя.

Загалом тут знаходить свій вираз і застосування один з головних принципів богослужіння: здійснення Євхаристії несумісне з постом. Євхаристія існує як те ж саме з`явлення і присутність, та ж радість і «палання сердець», незбагненна для розуму і водночас абсолютна впевненість, що Воскреслий Господь явив Себе в «ламанні хліба». І така велика це радість, що у першохристиянській Церкві день Євхаристії не був одним із днів, але Днем Господнім, днем поза часом, оскільки в Євхаристії вже передбачається Царство Боже. Під час Таємної Вечері Христос Сам сказав Своїм учням, що заповідає їм Царство, щоб вони «їли й пили за столом (трапезою) із Ним в Його Царстві» (Лк. 22:30). Отож присутність на Євхаристії Воскреслого Спасителя, що вознісся на небеса і сидить одесную (праворуч) Отця, — є участю в Його Царстві, що прилучає нас до «радості і миру у Святому Духові». Причастя — «пожива безсмертя», «небесний хліб», і ми, наближаючись до Святої Трапези, насправді возносимося на небо. Відтак, Євхаристія — Свято Церкви, або, це ліпше, — сама Церква як свято, як радість від яви Христа, як передвістя вічної радості у Царстві Божому. Щораз, коли Церква здійснює Євхаристію, вона — на небі, в своїй небесній вітчизні; вона сходить туди, куди вознісся Христос, щоб нам «їсти і пити із ним в Його Царстві». Відтак стає зрозуміло, чому Євхаристія несполучна з постом; адже коли ми постимося, то, як побачимо нижче, в очах Церкви ми є подорожніми на шляху до Царства Небесного. «Хіба можуть гості весільні сумувати, — як мовив Христос, — поки з ними ще є молодий?» (Мт. 9:15).

Але чому ж тоді, запитується, в дні Посту все ж таки дозволено причащатися на Літургії Ранішосвячених Дарів? Чи не суперечить це сказаному вище? Щоб відповісти, маємо розглянути друге значення Причастя у Православ`ї, його розуміння як джерела і головної сили, що підтримує людину у її духовному подвигу. Коли Причастя, як ми щойно говорили, є завершенням усіх наших подвигів, мета, до якої ми прагнемо, найвища радість кожного життя у Христі, то воно також невід`ємне джерело духовного подвигу, божественний дар, через який з`являється сама можливість пізнати, бажати і прагнути Царства Божого. Ми живемо в передчутті цього дня, ми беремо участь у Царстві, яке колись має прийти. На цьому шляху ми потребуємо допомоги, підтримки, сили і розради, адже «князь світу цього» ще не ослаб, навпаки, знаючи, що Христос його переміг, він розпочинає останню несамовиту боротьбу супроти Бога, намагаючись відірвати від Спасителя якомога більше людських душ. Така виснажлива ця боротьба і таку сильну владу мають «Ворота Пекельні», що сам Христос застерігає нас про «шлях вузький», який небагатьом під силу. І в цій боротьбі саме Тіло і Кров Христові — головний наш порятунок та насущна пожива, яка підтримує життя нашого духу і завдяки їй, незважаючи на всі спокуси і підступи, ми йдемо за Христом. Ось тому, причастившись, ми молимося:

..дай, щоб вони (Святі Дари) і мені стали на зцілення душі і тіла, на відігнання всякого супротивника, на просвітлення очей серця мого, на спокій душевних сил моїх, на віру неосудну, на любов нелицемірну, на виконання премудрости, на додержання заповідей Твоїх, на примноження Божественної Твоєї благодаті і Царства Твого осягнення…
…не спали мене, Творче мій. Але пройми члени мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали
терня провин моїх, душу освяти… Учини мене оселею Твого Духа Єдиного, а вже не оселею гріха, щоб по Причасті від мене, як від дому Твого і як від вогню, втікали злочинець усякий і всяка недоля…

Якщо Великий Піст означає посилення цієї боротьби, то так є тому, що, згідно з Євангелієм, в цей час ми лицем до лиця зустрічаємося зі злом і всією його силою. Отож саме в цей час ми потребуємо допомоги і сили Божественного Причастя Передосвячених Дарів, тобто Дарів, освячених у попередню неділю, що зберігаються на престолі у вівтарі для причастя в середу і п`ятницю.
Звершення Євхаристії — це безперестанна, нескінченна радість, тому її не здійснюють у дні Посту, та однак у Церкві завжди присутні плоди Євхаристії — Святі Дари. Подібно до того як Христос зримо вознісся на небо, та разом з тим незримо присутній у світі, так само як Пасха, що святкується раз на рік і в той же час промінням своїм освітлює все життя Церкви, подібно до того як Царство Боже має ще настати, але вже тепер — посеред нас, так існує і Євхаристія. Як Таїнство і торжество Царства, як свято Церкви вона несполучна з Постом і не служиться у час Великого Посту; проте як благодать і сила Царства, що діє у світі, як дар «істотної поживи» та зброї в нашій духовній боротьбі, вона правдива небесна манна, якою ми живемо в дні нашої подорожі пустелею Великого Посту.

2. Два значення посту
Тепер виникає запитання: якщо Євхаристія несумісна з постом, то чому вона здійснюється по суботах і неділях Великого Посту і це не означає порушення посту?

Дійсно, є два види чи способи посту, обидва закорінені у Святому Письмі і Священному Переданні. Перший вид можна назвати досконалим постом, бо він полягає насправді в цілковитому утриманні від їжі і питва. Другий вид можна означити як аскетичний піст, оскільки він полягає в утриманні від декотрих видів їжі та загалом в зменшенні її вживання. Досконалий піст за самою своєю природою триває недовго, зазвичай один день або навіть частину дня. Від самого початку християнства піст розглядається як приготування і чекання, як вияв духовної зосередженості на тому, що мусить відбутися. Фізичний голод тут відповідає очікуванню звершення, приготуванню всієї людської істоти, що відкривається назустріч усе ближчій радості. Ось тому в церковному богослужбовому переданні ми знаходимо цей досконалий піст як завершення і вершину приготування до великого свята, тобто особистої духовної події. Такий піст буває зокрема, напередодні Різдва, Богоявлення, та найпаче він передує Євхаристії і є конечною умовою для того, хто приступає до Святого Причастя. В першохристиянській Церкві досконалий піст означався словом, запозиченим із військового словника; він називався statio, що означає військо в стані воєнної тривоги і мобілізації. Церква постійно «на варті», вона чекає пришестся Нареченого, вона приготована і чекає радісно Його! Відтак досконалий піст — це не лише піст вірних Церкви, але й Церква сама як піст, як очікування Христа, що приходить до неї в Євхаристії і прийде у славі в кінці часів.

Зовсім інший духовний сенс того вид посту, що його ми назвали аскетичним. Мета цього посту — звільнення людини від беззаконної тиранії плоті, від підкорення духу тілові і його потребам, що є трагічним наслідком первородного гріха, гріхопадіння людини. Лише після довгих і терплячих зусиль ми осягаємо, що «не хлібом єдиним жива людина» і відновлюємо в собі провідну роль духу. За самою своєю істотою це має бути тривалий і наполегливий подвиг. Чинник часу в ньому дуже важливий, адже насправді потрібно доволі багато часу, аби з коренем вирвати загальну і звичайну хворобу, що її люди почали трактувати як нормальний стан. Наука аскетичного посту, що здобула досконалість у чернечій традиції, визнана всією Церквою. Тут ми бачимо справдження слів Христа, що сили пекла, які поневолюють людину, можуть бути подолані лише молитвою і постом.

Розрізнення двох видів посту має допомогти зрозуміти суперечливість канонів, що визначають порядок посту. Статут забороняє піст у неділю, і це буквально означає, що піст порушує здійснення Євхаристії, бо вона сама є власне метою і його завершенням. Це означає, що неділя, день Господній, — поза постом, оскільки він якби і поза часом. Інакше кажучи, неділя як день Царства Небесного, не належить тому часові, що його сенс, як мандрування, і виражає піст; неділя, отже, залишається днем не посту, а духовної радості.
Однак, порушуючи досконалий піст, Євхаристія не порушує аскетичного посту, котрий, як ми раніше з`ясували, вимагає постійного подвигу. Це значить, що у Великий Піст і по неділях їжа залишається пісною. Точніше, м`ясо і молочне заборонені лише з погляду на психо-соматичний характер аскетичного посту, оскільки Церква знає, що для підкорення тіла духові потрібне терпеливе і довгочасне стримання. В Росії монахи, приміром, ніколи не вживають м`яса; та це не означає, що вони постують на Великдень та в інші великі празники. Можна ствердити, що певною мірою аскетичний піст є притаманністю християнського життя, і християни повинні його дотримуватися. Однак люди, котрі гадають — і то, на жаль, часто, — що на Великдень якраз годиться об`їдатися і пити без міри, перемінюють правдивий дух Пасхи на сумну і потворну карикатуру. Воістину трагічно, що в декотрих церквах люди на Пасху не бажають отримати Причастя, розтлумачивши, вірогідно, чудове повчання святого Івана Золотоустого «Трапеза приготована, насолоджуйтеся усі, Тілець відгодований; нехай ніхто не залишиться голодний» — як буквальний опис великоднього столу. Великдень — духовна реальність, і для того, щоб вірно його відчути і пережити, потрібна тверезість, подібна до духовної зосередженості Посту.
Отож, немає суперечності в тому, що Церква наполягає на утриманні від скоромної їжі по недільним дням Великого Посту і разом з тим засуджує піст у дні Євхаристії. Бо лише дотримуючись обох цих правил, виконуючи всі умови приготування до Євхаристії і не послаблюючи подвигу «душеспасительної чотиридесятниці» (сорока днів Посту), ми досягнемо духовної мети Великого Посту. Все сказане вище переконливо вказує на особливу роль у Великому Пості Літургії Передосвячених Дарів.

3. Вечірнє Причастя
Перша і основна характеристика Літургії Предосвячених Дарів — це вечірнє богослужіння, точніше, Причастя після вечірні. У ранні часи церковної історії це богослужіння не мало своєї теперішньої урочистості, і його зв`язок з вечірнею був ще більш очевидним. Як відомо, православне передання вимагає досконалого Посту перед Євхаристією. Цей загальний принцип показує, що Євхаристія, на відміну від інших богослужінь, не має свого визначеного часу, бо час її здійснення залежить головним чином від дня, в котрий вона служиться. Так, у великі свята за Типіконом належить правити Літургію дуже рано, бо всенощне бдіння замінює піст для тих, хто готується до Причастя. Проте коли свято менш значне і не буває Всенощної, Євхаристія звершується пізніше: бодай теоретично у звичайні дні тижня вона закінчується опівдні. Нарешті, у дні суворого чи досконалого посту до Причастя («порушення посту») підходять уже після полудня.

У Великий Піст, згідно з церковним статутом, по середах і п`ятницях слід повністю утримуватися від їжі до заходу сонця. Саме тому ці дні Великого Посту визначені для Причастя, котре, як уже було сказано, є найголовнішою зброєю у великопісній духовній боротьбі. Ці дні напруженого фізичного і духовного подвигу освячені чеканням Причастя Тіла і Крови Христових, і це чекання зміцнює нас у нашому подвигу, як духовному, так і фізичному; мета його стає радістю сподівання вечірнього Причастя: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога» (Пс. 120).

Шкода, але нині ці правила забуті і знехтувані. Яким великим і вагомим робиться день, що його я маю провести серед звичайних справ, але він весь триває у світлі наближення зустрічі з Христом; усе звичайне і незначне, що заповнює моє повсякденне існування, те, до чого я звик і не звертаю особливої уваги, набуває відтепер значення. Будь-яке слово, сказане мною, кожна дія і думка, що приходить у голову, стають важливими, неповторними, незаперечними; вони в суті своїй або пов`язані з чеканням Христа, або суперечать йому. Сам час, що зазвичай витрачається непомітно, здобуває своє справжнє значення як час спасіння чи загибелі. Ціле моє життя стає тим, чим його вчинило пришестя на землю Христа: вознесінням до Нього або відпаданням від Нього у пітьму і погибель.

4. Порядок богослужіння
В першохристиянській Церкві, коли вірних було ще небагато і віра їхня була засвідчена і випробувана, існував звичай роздавати після недільних літургій Святі Дари вірним, щоб вони, принісши їх додому, могли щоденно причащатися; відтак спільна радісна Євхаристія недільного дня продовжувалася протягом цілого життя. Одначе звичай цей вивівся, коли зросло число вірних Церкви, коли християнство поширилося і неминуче знизився рівень духовної напруги життя, притаманний першим християнам, і церковній владі довелося вжити заходи для попередження можливого зловживання Святими Дарами. На Заході це допровадило до причастя на кожній літургії; це характерна риса західної літургічної традиції і благочестя, та водночас і причина значної зміни в розумінні сенсу Євхаристії, що перестала бути святковою, святом Церкви, і зробилася невід`ємною частиною денного кола богослужіння, зокрема, були створені так звані «приватні» меси, які в свою чергу дедалі більше змінювали всі інші частини богослужіння. На Сході, навпаки, основне есхатологічне, радісне осягання Євхаристії, спрямоване до Царства Небесного, ніколи не змінювалося; і навіть тепер Божественна літургія, принаймні в теорії, не є однією зі служб денного кола. Звершення літургії — завжди свято, і день, коли вона правиться, неодмінно набуває духовного значення неділі. Як уже наголошувалося, цей день несумісний з постом, і тому Євхаристія не здійснюється в буденні дні Великого Посту. Отож коли буденне домашнє причащання було відмінено, його не замінили на Сході щоденним звершенням Євхаристії, але виник новий спосіб причащання — Святими Дарами, освяченими на святковій недільній літургії. Дуже вірогідно, що Літургію Ранішосвячених Дарів служили не лише у Великий Піст, але й впродовж інших постів церковного року. Та позаяк число свят, більших і малих, зростало, Євхаристію почали звершувати значно частіше. Літургія Ранішосвячених Дарів стала характерною притаманністю лише Великого Посту, і поволі, під впливом великопісного богослужбового духу, тієї «світлої туги», про яку ми вже мовили, вона здобула ту неповторну красу і урочистість, що становлять духовну вершину великопісного богослужіння.
Богослужіння розпочинається з великої вечірні, однак перший поклик священика той же, що і на літургії: «Благословенне Царство Отця й Сина і Святого Духа…»; отже все богослужіння звернене до надії Царства, воно є тим духовним очікуванням, яке визначає також собою увесь Великий Піст. Далі, як заведено, йде вечірній псалом (103): «Благослови, душе моя, Господа…», велика єктенія і 18-та кафизма (частина) Псалтирі. Ця кафизма читається кожного дня тижня Великого Посту і складається з псалмів 119-133, що їх називають «піснями сходження». Ці псалми співали на сходах Єрусалимського храму, піднімаючись ними; як пісню людей, що зібралися для молитви й готуються до зустрічі з Богом: «Я радів, як казали мені: ходімо до дому Господнього..» (Пс. 121:1) — «Благословіть нині Господа, всі раби Господні, що по ночах у домі Господньому ви стоїте! Ваші руки здійміть до святині, і Господа благословіть! Нехай благословить тебе із Сіону Господь, що вчинив небо й землю!» (Пс. 133).
Під час читання цих псалмів священик бере Агнця (Святі Дари), освячені попередньої неділі, і кладе його на дискос. Потім, після перенесення дискосу з престолу на жертовник, він наливає вино в чашу і покриває Святі Дари, як це звичайно робиться перед літургією. Слід зазначити, що все це чиниться мовчки, без жодних молитов священика. Статут наголошує цю особливість: всі молитви вже були прочитані на недільній літургії.
Після малого входу і співу «Світе Тихий» читаються дві вказані на цей день паремії, тобто читання із Старого Заповіту, взяті з Книги Буття і Притч. Поміж цими читаннями (пареміями) здійснюється обряд, що нагадує нам ті часи, коли Великий Піст головним чином був присвячений приготуванню оголошених до Хрещення. Під час читання першої паремії з Книги Буття священик ставить запалену свічку на Євангеліє, що лежить на престолі; після закінчення читання священик бере свічку і кадило й благословляє молільників, проголошуючи: «Світло Христове просвітлює всіх!» Свіча — символ Христа, Світла світу. Те, що свічу ставлять на Євангеліє під час читання Старого Заповіту, означає, що все пророцтво справдилося у Христі, Котрий просвітив Своїх учнів, щоб вони «розуміли Писання». Старий Заповіт веде до Христа, так само як Великий Піст веде до просвічення тих, хто охрещується. Світло Хрещення, що поєднує оголошених з Христом, відкриває їх розум для осягнення науки Христової.
Після другого читання із Старого Заповіту за вказівкою статуту мають співатися п`ять віршів із вечірнього псалому (140), що починається словами: «Хай стане молитва моя як кадило перед лицем Твоїм…». Цей псалом уже співали перед входом; то яке ж значення співу тих самих віршів удруге? Можна припускати на підставі декотрих посилань, що повторний спів цих віршів сягає у найраніший період служіння Літургії Ранішосвячених Дарів. Вірогідно, що в ті часи, коли ця Літургія ще не набула теперішньої урочистості і полягала в здійсненні Причастя на вечірні, ці вірші співали під час причащання. Нині ж вони є ніби чудесним покаянним вступом до другої частини богослужіння, тобто до самої Літургії Ранішосвячених Дарів.
Ця друга частина починається з Літургії Оголошених цілою низкою особливих мо-литв і прохань за тих, хто готується до Хрещення. В половині Посту, в середу на четвертому тижні, додається ще єктенія про «просвічуваних», тобто «вже готових до просвічення (осяяння)». Тут ще раз наголошується головне значення Великого Посту як приготування до Хрещення. Після виходу оголошених на початку Літургії Вірних промовляються дві молитви. У першій ми просимо очистити нашу душу, тіло і почуття:

…і око хай уникає всякого погляду лукавого, і слух хай не прихиляється до слів пустих, і язик хай буде чистий од слів непристойних. Очисти уста наші, що хвалять Тебе, Господи, учини, щоб руки наші від злих учинків здержувалися, лише угодне Тобі діяли, зміцнюючи всі наші члени й помисли благодаттю Твоєю.

Друга молитва готує нас до перенесення Ранішосвячених Дарів.

…Бо ось Пречистеє Його Тіло і Животворча Кров, що в оцю годину входять, що їх проводить невидимо множество воїнства небесного, будуть подані на цій таємній трапезі; дай нам неосудно причастится їх, щоб просвіщаючи ними духовні очі, ми стали синами світла і дня.

І ось настає урочиста мить перенесення Святих Дарів на престол. Зовні цей вхід подібний на великий вхід у Літургії, але за сутністю і духовним значенням він, звісно, інший. У повному євхаристійному богослужінні великий вхід — це перенесення (приношення) ще не освячених Дарів: Церква приносить себе, своє життя, життя своїх вірних і все творіння Боже у жертву Богу, включаючи цю жертву в єдину і досконалу Жертву Самого Христа. Згадуючи Христа, Церква згадує всіх тих, кого Він покликав для їх відкуплення і спасіння. На Літургії Раніш освячених Дарів немає ні пропонування, ні жертви, ні Євхаристії, ні освячення, проте нам відкривається і стає явною таємниця присутності Самого Христа!
Тут слід зауважити, що православне богослужіння не знає поклоніння Святим Дарам, окрім як під час Причастя; і це істотна відмінність від латинської Церкви. Проте в Православній Церкві, звичайно, заведено зберігати запасні Святі Дари для причащання недужих і для інших надзвичайних випадків. Як уже згадувалося, в перші часи Християнської Церкви існував звичай приватного причащання удома. Отже, у нас постійно триває присутність Святих Дарів і відсутність поклоніння їм. Зберігаючи одночасно обидва стани, Православній Церкві вдалося уникнути західного небезпечного сакраментального раціоналізму. Бажаючи ствердити — всупереч протестантам — об`єктивну, реальну присутність Христа в Святих Дарах, католики насправді відділили поклоніння Святим Дарам від Причастя. Цим вони відчинили двері небезпечному духовному відхиленню від правдивого призначення Євхаристії і навіть самої Церкви, оскільки мета Церкви і Таїнств — не сакралізація частини матерії, протиставлюваної в такий спосіб, як святої і священної, всьому решті — як профанному і нечистому. Навпаки, мета Православної Церкви в тому, щоб людина у своєму житті перебувала в постійному спілкуванні з Богом, пізнавала Бога, наближалась до Царства Божого; євхаристійні Дари — засіб цього спілкування, пожива цього нового життя, але не кінцева мета. Адже Царство Боже — «не їжа й не питво, але радість і мир у Духові Святому». їжа в людському житті виконує свою функцію лише коли вона спожита і перетворена у життя; подібним чином нове життя прийдешнього світу дається нам через Причастя «поживи безсмертя». Православна Церква послідовно уникає всілякого поклоніння Святим Дарам поза Таїнством Причастя, адже єдине справжнє поклоніння — коли ми, причащаючись Тіла і Крови Христових, чинимо «в світі сьому, як Він».
Протестанти, зі свого боку, лякаючись будь-якого магічного тлумачення Таїнств, намагаються «одухотворити» Святі Дари настільки, що заперечують присутність в них Тіла і Крові Христових поза моментом самого Причастя. В Православній Церкві, однак, запасні Дари зберігаються для причащання хворих, і цим знову відновлюється рівновага. Святі Дари даються для Причастя, але реальність Причастя залежить від реальності Святих Дарів. Церква не вдається в розміркування про те, яким чином Христос присутній у Святих Дарах, проте вона забороняє вживати їх для будь-чого іншого, крім Причастя. Церква, так би мовити, не виявляє їх присутності поза Причастям, але вона твердо вірить, що так само як Царство Боже, котре ще має прийти і разом з тим «уже серед нас», як Христос вознісся на небо і сидить одесную Отця і водночас перебуває з нами до кінця віків, — так і пожива безсмертя завжди присутня в Церкві.
Ця богословська інтенція знову відсилає до Літургії Ранішосвячених Дарів і до явлення уже освячених Дарів як до її вершини. Великий вхід виник з потреби перенесення Ранішосвячених Дарів, котрі до цього перебували не на престолі, а зберігалися в певному особливому місці, іноді навіть не в храмі. Перенесення Дарів, природньо, вимагає виняткової урочистости, адже в богослужінні воно символічно зображує явлення Христа і завершення Пасхи, молитви і чекання, наближення сподіваного порятунку, втіхи і радості.

Нині сили небесні з нами невидимо служать, тут бо входить Цар Слави, а вони Жертву таємну звершеную з честю проводять. З вірою й любов`ю приступімо, щоб учасниками життя вічного бути. Алилуя, алилуя, алилуя.

Святі Дари тепер перенесені на престол, а ми, готуючись до Причастя, прохаємо:

…освяти душі й тіла всіх нас освяченням неодійманим, щоб із чистим сумлінням, із не осоромленим лицем, із просвіченим серцем причащаючись цих Божественних Святощів і від них оживаючи, ми з`єдналися з Самим Христом Твоїм, Істинним Богом нашим, Який мовив: хто споживає Моє Тіло і Мою Кров, той у Мені пробуває і Я в ньому… щоб ми стали храмом Пресвятого і Поклоняємого Твого-Духа, визволившись од усякого підступу диявольського… та осягнули обіцяні нам блага зо всіма Твоїми святими…

Далі йде Молитва Господня, яка завжди завершує наше приготування до Причастя: промовляючи молитву Самого Христа, ми тим самим приймаємо Дух Христа як свій власний, Його молитву до Отця як нашу, Його волю, Його бажання, Його життя як наші власні.
Розпочинається Причастя під спів причасного вірша: «Вкусіть і пізнайте, що Добрий Господь!»
Богослужіння закінчується, остання («Заамвонна») молитва підводить підсумок значимості цього богослужіння, цього вечірнього Причастя в стосунку до нашого постового подвигу.

Владико Вседержителю, Ти все творіння премудро сотворив і невимовним промислом задля Своєї доброти привів нас до цих священних днів на очищення душ і тіл, на втихомирення пристрастей, у надії воскресіння. Ти в сороковий день вручив угодникові Твоєму, Мойсееві, скрижалі, Богом писаний Закон; дай і нам, Милостивий, подвигом добрим трудитися, час посту завершити, віру непохитну зберегти, голови невидимих зміїв сокрушити і переможцями над гріхом стати, і щоб змогли ми неосудно поклонитися й Святому Воскресінню…

Тепер за стінами храму темно, і ніч, у яку нам доведеться вийти, у якій доведеться жити, боротись, терпіти, може тягтися ще довго. Однак її вже осяює світло, яке ми бачили. Царство, що його присутність нібито нічим ще не виявилася у цьому світі, було дано нам «таємно»; і ми знаємо, що радість і мир Царства супроводжують нас, коли готуємося продовжувати «подорожування Посту».

протопресвітер Олександр Шмеман

В самом начале Великого поста, как тот исходный тон, которым определяется вся великопостная мелодия, Святая Церковь предлагает нам Великий покаянный канон св. Андрея Критского. Он разделен на четыре части и читается за Великим Повечерием, вечером, в первые четыре дня Поста. Его можно описать как покаянный плач, раскрывающий нам всю необъятность, всю бездну греха, потрясающий душу отчаянием, раскаянием и надеждой.

С великим искусством св. Андрей переплетает великие образы – Адама и Еву, рай и грехопадение, патриарха Ноя и потоп, Давида, Обетованную Землю и выше всего Христа и Церковь – с исповеданием грехов и раскаянием. События Священной истории явлены как события моей жизни, дела Божии в прошлом как дела, касающиеся меня и моего спасения, трагедия греха и измены как моя личная трагедия. Моя жизнь показана мне как часть той великой, всеобъемлющей борьбы между Богом и силами тьмы, которые восстают на Него.

Канон начинается с глубокого личного вопля: С чего я начну оплакивать окаянные дела моей жизни? Какое начало положу я, Христе, нынешнему рыданию?

Одним за другим раскрываются мои грехи в глубокой связи их со все продолжающейся трагедией отношений человека к Богу, история первого грехопадения – это моя личная история: Я совершил преступление первозданного Адама; я знаю, что я отрешен от Бога и вечного Его Царства и сладости из-за моих грехов… Я потерял божественные дары. Я осквернил одежду моей плоти, осквернил то, что было, Спасе, по образу и по подобию. Я омрачил душевную красоту наслаждениями страстей. Ныне я разодрал первую мою одежду, которую мне в начале соткал Зиждитель, и поэтому я наг…

Итак, в течение четырех вечеров девять песней Канона говорят снова и снова о духовной истории мира, которая в то же время – история и моей души. Слова Канона призывают меня к ответу, ибо говорят они о событиях и делах прошлого, смысл и сила которых вечны, поскольку каждая человеческая душа – единственная и неповторимая – проходит тем же путем испытаний, стоит перед тем же выбором, встречается с той же высшей и важнейшей реальностью. Значение и цель Великого канона именно в том и состоит, чтобы явить нам грех и тем самым привести нас к покаянию.

Но он являет нам грех не определениями и перечислениями, а неким глубоким созерцанием библейской истории, которая поистине есть история греха, покаяния и прощения. Канон восстанавливает в нас то духовное мироощущение, внутри которого раскаяние становится снова возможным. Когда мы слышим, например: Я не уподобился, Иисусе, Авелевой правде, никогда не принес Тебе приятного дара, ни дел божественных, ни жертвы чистой, ни безгрешной жизни… – мы понимаем, что история первого жертвоприношения, так кратко упоминаемая в Библии, открывает нам нечто основное в нашей собственной жизни, основное в самом человеке. Мы понимаем, что грех, прежде всего, есть отказ от жизни как приношения и дара, как жертвы Богу. Или другими словами, – отказ от жизни для Бога и по-Божьему. И благодаря этому откровению становится возможным произнести слова, бесконечно отдаленные от современного опыта жизни, но которые звучат глубочайшей правдой: Из праха создав жизнь, Ты вложил в мою плоть и кости, и дыхание, и жизнь: но, о Создатель мой, Избавитель мой и Судия, приими меня, кающегося.

Вот почему постный путь начинается с возврата к исходной точке, к творению мира, грехопадению, искуплению, к тому миру, где все говорит о Боге, все отражает Божью славу, где все, что происходит, все события непосредственно связаны с Богом, где человек находит настоящие измерения своей жизни, и, найдя их, кается.

протопресвитер Александр Шмеман

Братия, младшего благословляет старший. Это бесспорно. И в одном случае десятины взимают люди смертные, а в другом случае — тот, о котором засвидетельствовано, что он живет. В лице же Авраама десятину уплатил, так сказать, и сам Левий, десятины взимающий! Ведь он был тогда еще в чреслах своего предка Авраама, когда того встретил Мелхиседек. Однако, если бы совершенство достигалось уже посредством левитского священства, — а ведь именно на его основе народ получил законодательство, — то какая нужда была бы поставлять иного священника, по чину Мелхиседека, а не по чину Аарона? — Ведь за изменением священства c необходимостью следует и изменение закона. — Ибо Тот, о Котором это говорится, принадлежит иному колену, из которого к алтарю никто не приступает. Ибо всем известно, что Господь наш взошел из Иуды. Но относительно священства из этого колена Моисей ничего не сказал. Но все становится понятным, когда по подобию Мелхиседека поставляется иной Священник, Который стал таковым не по закону плотской заповеди, но силою бесконечной жизни. Ибо свидетельство Ему таково: «Ты — священник во век по чину Мелхиседека». (Евр. 7, 7–17.)

Для литургического чтения в праздник Сретения Господня избран такой отрывок из Послания к Евреям, который, даже при внимательном прочтении, весьма сложен для понимания. Образы и аргументация в этом отрывке представляются непривычными. Одна их ключевых фигур Послания к Евреям, фигура Мелхиседека, кажется нам малозначительной. Чей ум пробудится при упоминании этого образа Ветхого Завета, о котором там говорится всего лишь в нескольких строчках? Чье сердце откликнется на сравнение этого далекого Мелхиседека с Самим Спасителем Иисусом Христом? И совсем уж неясно, почему наш отрывок читается в праздник Сретения. Все это свидетельствует о большом временном и культурном расстоянии, которое отделяет современного верующего от христианина I века, о том, как нечувствительны мы к Слову Писания, которое для людей того времени было неиссякаемым источником вдохновенного богословского творчества.

Послание к Евреям — одно из боговдохновенных богословских сочинений Нового Завета. Его основная цель — показать уникальность, единственность Иисуса Христа как Посредника между людьми и Богом. Ветхозаветная религия, не допускавшая прямого, непосредственного контакта человека с Богом, признавала три вида посредничества: ангелов, пророка Моисея и священство «по чину Аарона», исторически происходившее из колена Левия. Послание к Евреям стремится доказать своим читателям, что Иисус Христос превосходит и ангелов, и Моисея, и все законное священство Аарона. Иисус — выше ангелов, «ибо кому когда из Ангелов сказал Бог: Ты Сын Мой, Я ныне родил Тебя?» (Евр. 1, 5) и «не Ангелам Бог покорил будущую вселенную» (Евр. 2, 5). Иисус — выше Моисея, ибо Моисей — только служитель в доме Божием, «а Христос — Сын в доме Его; дом же Его — мы» (Евр. 3, 5‑6). Наконец, Иисус — выше всего законного ветхозаветного священства «по чину Аарона», ибо Он был «наречен от Бога Первосвященником навек по чину Мелхиседека» (Евр. 5, 10; 6, 20). Иначе говоря, священство Иисуса иного порядка, нежели священство ветхого Израиля, оно превосходит, более того, отменяет жертвенные и храмовые традиции иудаизма. С явлением Иисуса Христа произошло столь радикальное изменение в религиозной вере и практике человечества, что справедливо говорится о двух эрах человеческой истории: до Рождества и после Рождества Христова, чтò и зафиксировано в календарях современного мира.
Собственно, доказательству этой уникальности и универсальности первосвященства Иисуса Христа посвящено все Послание к Евреям. Утонченная аргументация послания нам далеко не всегда понятна, так как и весь образ мышления, и способ обращения с текстами Священного Писания ученых книжников тех далеких времен современному человеку кажутся странными. Но все же мы должны попытаться понять их.

Итак, Иисус Христос характеризуется как Первосвященник по чину Мелхиседека. Какой смысл вкладывается в это наименование? Здесь надо вспомнить, что для устранения греха как состояния отчуждения людей от Бога, от Источника их бытия и жизни в Древнем мире существовала сложная система священства и жертвоприношений. Но практика показала, что никакие усилия священства и никакие жертвы не могли восстановить разрушенные отношения между человеком и Богом. Послание к Евреям поэтому утверждает, что возникла необходимость в принципиально ином священстве и в принципиально ином жертвоприношении. В Иисусе Христе Бог послал людям Того Единственного Первосвященника, Который Своей жертвой реально открыл людям доступ к Богу. Вот это новое священство Иисуса и названо священством по чину Мелхиседека.

Обоснование этого богословского утверждения взято из двух отрывков Ветхого Завета. Во-первых, это Пс. 109, 4, где сказано: «Клялся Господь, и не раскается: Ты священник вовек по чину Мелхиседека». Во-вторых, это Быт. 14, 17‑20, где изложена история Мелхиседека, царя Салимского и священника Бога Всевышнего, который именем Бога благословил праотца Авраама, после чего Авраам дал Мелхиседеку «десятую часть из всего». Послание к Евреям, пользуясь искусным и распространенным в те далекие времена способом иносказательного толкования, усматривает в словах Писания таинственный, сокровенный смысл. Этот смысл, сокрытый от «внешних», открывается людям Церкви, верующим в Иисуса Христа, просвещенным Духом Святым. Вспомним слова Самого Иисуса Христа, сказанные Его ближайшим ученикам: «Вам дано знать тайны Царствия Божия, а тем внешним все бывает в притчах» (Мк. 4, 11), то есть остается загадочным.

Прочитанный нами отрывок из Послания к Евреям обращает наше внимание на такие подробности краткого библейского повествования о встрече Авраама с Мелхиседеком, которые поверхностному взгляду вряд ли вообще заметны, а углубленному в Слово Божие взгляду открываются в их таинственной глубине. Во-первых, Мелхиседек благословил Авраама. Но благословение всегда дает вышестоящий, старший по своему положению. Следовательно, Мелхиседек стоял выше Авраама, хотя Авраам был основателем иудейского народа. Во-вторых, Мелхиседек взял с Авраама десятину, чем «доказал», что он не только выше Авраама, но и выше правнука Авраама Левия, который находился в чреслах Авраама в момент, когда тот платил десятину. Можно сказать, что Левий, которому иудеи платили десятину, в лице Авраама сам уплатил десятину Мелхиседеку. И мысль идет дальше: священники из колена Левия взимали десятину, основываясь на нормах закона, а Мелхиседек получил ее на иных, чрезвычайных основаниях, данных ему Богом не по закону смертной плоти, но по силе вечной жизни. Ведь левиты получали десятину как смертные; Мелхиседек же получал ее как живущий вечно. О вечной жизни Мелхиседека, правда, в Писании не говорится. Но в нем ничего не говорится также о родословной Мелхиседека, о том, когда началось или закончилось священство Мелхиседека, о том, когда он родился или умер. Следовательно, делается вывод, у него не было ни начала, ни конца дней: он и сейчас живет, и его священство длится вечно. Это и подтверждают слова псалма, обращенные к грядущему Мессии: «Ты священник вовек по чину Мелхиседека».

И вот, как Послание к Евреям обратило наше внимание на таинственную связь ветхозаветной истории о Мелхиседеке с евангельским откровением об Иисусе Христе, так и создатели круга праздничных литургических чтений обратили наше внимание на связь этих богословских размышлений Послания к Евреям с церковным праздником Сретения Господня. В истории, которая рассказана в Евангелии от Луки и которая исполнена духовной символики, ветхозаветное священство в лице престарелого праведного Симеона встречается в Иерусалимском храме с Богомладенцем Иисусом. И священник благодарит Бога за исполнение обещанного откровения. Старец видит, что Младенец Иисус, «руце Симеоне благословивый», — обетованный Помазанник Господа, слава народа Израиля, свет язычникам и спасение всем людям. Младенец благословляет старца, ибо Он — больший, Он — старший. Законное храмовое священство уступает место Первосвященнику вечному, не в силу закона плотской заповеди поставленному, но в силу вечной Божественной жизни «Свободителя душ наших, дарующего нам воскресение».

архимандрит Ианнуарий (Ивлиев)

День цей радує царів, первосвящеників і пророків, тому що в день цей звершилось і сповнилось все те, що вони провіщали. Нині Діва народила Еммануїла у Вифлеємі; нині сповнилось слово, сказане Ісаєю. Там народився Той, Який лічитиме в списку народів (Пс. 87(86), 6). Нині сповнилась пісня, яку співав Давид. Нині звершилось слово Міхея: вийшов Пастир із Ефрати і спас душі жезлом своїм (див. Міх. 5, 1-3). Ось засіяла звізда від Якова, і повстав Князь від Ізраїля (див. Чис. 24, 17); нині стало ясним пророцтво, мовлене Валаамом. Зійшло на землю приховане Світло, й із плоті Його засіяла краса Його. Схід, про який говорив пророк Захарія, нині заблистів у Вифлеємі. Явилося світло царське в царському місті Ефраті.

Нині сповнилося благословення Якова. Явилось дерево життя, яке дарувало смертним надію. Нині стає зрозумілим таїнственне Соломонове слово. Нині народився Син, і називають ім’я Його Чудесний (Іс. 9, 5); бо, справді, чудесно, що Бог являється дитям. Нині стає зрозумілим і образ, наперед начертаний Духом Святим; Він, мов той пагін, виріс перед нами, мов корінь із землі сухої (Іс. 53, 2). Що сказано було таїнственно, те нині стало явним. Цар, нині в повнім блиску явив красу, яку полюбила Його таїнственність. Рута припала до Вооза, щоб побачити ліки життя, які у ньому таїлися; нині сповнилось її бажання, тому що з сімени її вийшов Датель життя…

До того небесного сонму ангелів, який славословив славний час, призначений для нашого спасення, і благословенний день, наперед призначений для радостей, хай долучусь з любов’ю і я; з цим сонмом хай звеселюся, і чистими похвальними піснями нехай звеличу Дитя, нехай заспіваю Родженому: Свят! Нехай прославлю Того, Хто спас нас.

Заграли перед Ним гуслі пророків, які про Нього провіщали; звеселились перед лицем Його первосвященики, які палали любов’ю до Нього; народженому від Діви, Господу дів, принесли вінець царі, від яких вийшов Він. Як Цар, усім дає Він царство; як Первосвященик, усім дарує очищення; як Агнець усім приготовляє трапезу.

Повстали всі царські міста, щоб своїми руками принести Тобі золоті вінці. Вінці Тобі, Господи Ісусе, у славослов’ї уст своїх, приносять юдейські міста – ті словесні вінці. Тебе, поряд з іншими містами, вінчають Вифлеєм, Кана, Назарет, Витанія, Сихем і Самарія.

Перший вінець приносить Тобі місто Твоє. Два вінці приносять Тобі Марія і вертеп, що прийняв Тебе. З Твоєї ж власности, всі міста чинно приносять Тобі вінці; і Цар Господь приймає, що сам дав. Сплітають і приносять Тобі переможний вінець Твої міста, щоб Тебе прославити.

Нехай поклониться і нехай принесе Йому вінець Матір Його, як матір поклала царський вінець на голову Соломона. Однак Соломон не вистояв у боротьбі, став поганином і зіпсував свій вінець; а Син Давидів, що засіяв з дому Давидового, прославив дім батька свого, звеличив престол його, вивищив рід його, і голос його сопілки лине в усі боки.

Приснопам’ятна Матір, що народила Його; достойна благословень утроба, що носила Його. Як батько Його величається Йосиф, з доброти названий батьком Сина Істинного. Пастиря послано знайти заблудлу і пропалу вівцю, і Він приніс її і привів в отару овечу.

«Понад усіх спасенних звеселив Він мене, тому що я зачала Його в утробі; більше від усіх звеличених Ним звеличив Він мене, тому що я народила Його. Увійду в рай життя, і там, де согрішила Ева, прославлю Його, тому що Він вибрав мене з усіх жінок і зволив учинити матір’ю своєю, а сам зволив стати Сином моїм».

«Нехай подякує Тобі Вифлеєм, який удостоївся бути місцем народження Твого. Нехай сплете Тобі вінець з пророцтв Міхея. Його пророцтво є садом, повним квітів; нехай скличе воно пророків і царів натішитись вінцем Його; в нього приносить Мойсей прообрази, Ісая – радісні тайни; притчі його прикрашають квітами».

«Прославляти мене будуть уста славних; тому що прийняла я дитям Того, Хто – Син Таїнственного. Він явився і возніс мене на висоту небесну, щоб зі святими на небесах і з ангелами славословила Того, Хто славою своєю наповняє небеса, які не можуть вмістити в собі величі Його, хоч Він применшив себе і лежить у яслах».

«Голоси горішніх звістили про Тебе долішнім, благовістям про Тебе наповнили слух їх. Нове Джерело відкрили небесні земним, які спрагли життя і не мали його. Ти – джерело, з якого не пив Адам: Ти відкрив дванадцять словесних джерел, і вони наповнили світ спасительними водами».

Особливий вінець приносить Тобі праведник Йосиф, якого потривожив і заспокоїв ангел. Нехай подвоїться нагорода його, тому що втікав з Тобою і ніс Тебе на руках своїх. Про Тебе свідчила праведність Йосифа.

Навчи мене, Господи, як і чому подобалось Тобі було явитися із дівичої утроби; образом Твоїм був чистий Адам. Як той сотворений із незайманої, необробленої землі, так народження Твоє було чистим від обрученої з Йосифом доньки Давидової.

Царів у родоводі записували не згідно з іменами жінок, а за ім’ям чоловіків. Донька Давидова обручається з Йосифом, сином Давида, тому що дитя неможливо було записати за ім’ям матері. Безсіменно народився Син у Йосифа, народила Його Матір.

Не годилося б народитися Йому від сімени Йосифа, і не годилося б Марії зачати Його, не обручившись з Йосифом. Родженого Марією записано не за Її ім’ям; Його записує Йосиф, але записаний Йосифом – не від сімени його; отримав Він ім’я Йосифове, але не приймає Йосифової плоті. Не від обрученого з Марією народився Син у Неї; роджений Нею – Господь і Отець Давиду.

Обручену Мойсей вважає жінкою чоловіка (див. Втор. 20, 7), й обрученого, який не вступив з обрученою у зв’язок, вважає її чоловіком (див. Втор. 22, 23), щоб неможливо було заперечити Христове походження від Давида. Чому Ісуса зачислено до синів Давидових? Обручений з Марією вважався Її чоловіком, і Господь наш визнавав, що Він з їх роду, коли Його називали Сином Давидовим і не заперечували цього.

Якщо Вишній називався сином чоловіка (Давида), який був далекий від Нього своїми родами і поколіннями, і зволив успадкувати його ім’я, хто стане сумніватися, чуючи про тілесне народження нашого Спасителя, якщо зачала Його дочка Давидова, руки сина Давида носили Його і в Давидовому місті прийняв Він поклін?

Що робила Пренепорочна, коли до Неї було послано Гавриїла, а він зійшов і явився? – Ймовірно, Вона молилась, коли побачила його; тому що й Даниїл у часі молитви побачив Гавриїла. Молитва і радісна вістка, як рідні одна з одною, і мають поєднуватися. Після молитви радісну вістку приніс голуб. Молитва чинила так, що часто радісні вістки приходили Аврааму. Молитва прискорила радісну вістку Єзекії. Під час молитви радісна вістка звеселила сотника Корнилія; в нагороду за молитву утішений був Симеон; в нагороду за кадило радісну вістку отримав Захарія.

Усі надії сходяться в пристані молитви, і вона приносить радісну вістку. В молитві Марії була захована причина всіх радощів. У вигляді люб’язного старця-чужинця увійшов Гавриїл до Марії і, вітаючи Її спокоєм, сказав: не бійсь, інакше опечалилася б смиренна дівиця, побачивши лице молодого.

Тільки до двох непорочних старців і до молодої Діви, які були подібні між собою щодо непорочности волі й однакові щодо єства, з радісною вісткою послано було Гавриїла, зокрема, до Діви, до бездітного Захарії і до вірного Даниїла. Один з них провістив пророцтво про Твоє народження, другий – подав голос вопіющого в пустелі, а Діва народила всевишнє Слово…

Велике торжество було у Вифлеємі в час народження Сина, зійшли з небес і славословили там ангели, і голос їх розходився, як грім. На похвальні пісні їх зібралися навіть безсловесні і славили Сина.

Усі радощі приносить той місяць, коли Господь зволив народитися від Пресвятої Діви: рабам – свободу, свобідним – підвищення, дверям – увінчання, тілам – вдоволення; з любови своєї, як царів, зодягнув Він нас у багряницю.

Усі перемоги приносить цей місяць: дух звільняється, тіло підкоряється, життя народжується серед смертних, Божество, з любови своєї, сходить до людськости.

У цей святковий день нехай кожен увінчає двері свого серця; Дух Святий чекає біля дверей серця, щоб увійти, вселитися й освятити його. Дивись, Він обходить усі двері і шукає вхід до твого серця.

Хвала Тому, хто невидимо підносить догори духа нашого! Впало сім’я Його на землю нашу, і збагатило нашого духа; сторичний плід принесло в житницю душ наших. Поклонімося Тому, який для нас, подорожніх, став дорогою, для нас, прийшлих, став дверми, що ведуть у царство Боже.

Що таке Різдво з людського погляду? Це сухоїдіння двічі на день, молитви, Святвечір, перша зірка, коливо, святки і вершина посту – служба і причастя. Причастившись, ми глибоко упевнені, що виконали християнський обов’язок і взяли участь у задумі будівництва Божого.

Це не так. Це не Різдво.

Що таке Різдво з погляду однієї з історичних версій? Це з’явлення комети, похід волхвів, Йосифів подив, Маріїне упокорення, народження Немовляти в яслах і злість Іродова.

Це не так. Це не Різдво.

Що ж таке Різдво?

Ми погано чуємо Бога. Ми взагалі погано чуємо когось окрім себе. Ми, здебільшого, люди монологу про себе.

Щоб заповнити уявлення про Різдво, треба встати з Божого погляду.

Ми пропустили початок історії. Це як зайти в театр на п’ятому акті і думати, що знаєш увесь сюжет.

Нам не варто гадати, що і як. Просто потрібно частіше читати Євангеліє. Це журнали добре читати з кінця, а священну історію краще читати з початку.

У Євангелії від Іоанна міститься короткий конспект Божого задуму про Різдво і взагалі про сенс Боговтілення. Ось він, сценарій, стисло: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було споконвіку в Бога. Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося. У Ньому було життя, і життя було світлом людям. І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його. Був чоловік, посланий від Бога; ім’я йому Іоан. Він прийшов для свідчення, щоб свідчити про Світло, щоб усі увірували через нього. Він не був світлом, але був посланий, щоб свідчити про Світло. Було Світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ. У світі був, і світ через Нього постав, і світ Його не пізнав. До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися. І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця».

Дивно, як можна було проскочити повз те, що хотів сказати Бог, і обміняти на те, що придумали самі: багаття, вітер, сухоїдіння, коливо, святки, першу зірку?

Адже чорним по білому написано: Він прийшов виключно для того, щоб дати владу ТИМ, які не від крови, не від похоті плотської, а від Бога народилися.

Що таке «народилися від Бога»?

Ця тема народження згори звучить і в бесіді Ісуса з Никодимом: «Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого. Никодим говорить Йому: як може людина народитися, будучи старою? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися? Ісус відповів: істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже».

Сенс передвічної ради Трійці, Боговтілення, хресної смерті і Вознесіння – один, і він простий: повернути людині гідність і обов’язки Адама, що жив у Раю. Повернути їй владу і життя Раю.

Що ми про це думаємо?

Ми думаємо, що вершина святкування Різдва – це причастя на службі, а це тільки умова і початок нашого повернення. Якщо життя християнина зациклюється тільки на Таїнстві Причастя, яке не проектується на Царство Небесне, воно залишається безплідним. Що ми можемо спостерігати. Ні часте, ні рідкісне причастя нас майже не змінює. Ми так само сварливі, осудливі, немилосердні, жадібні, невдячні і забудькуваті стосовно Бога.

Склалося якесь дивне повір’я, що причастя зробить усе саме. Нам варто помучити себе на службі, відкрити рот – і Святі Дари самі собою нас змінять і нададуть право на життя в Раю. Закрив очі, відкрив рот, і все гаразд.

Можна так от причащатися роками і ставати тільки менш придатними для Царства Небесного. Людині, далекій від храму, буде вибачніше на Страшному Суді. Вона нічого не знала і жила, як живемо ми. А ми все знаємо і живемо, як живуть безбожники. Ми симулюємо праведність, ми стаємо потайними і лукавими перед людьми, заради віри, але перед Богом, Який усе бачить, ми, у кращому разі, набираємо досвід приховувати свій гнів, тілесні рухи, гордість та інші гріхи глибоко всередину себе. Не знищувати, а лукаво ховати. Про таких говорив Іоанн Ліствичник: «Людина, яка приховує в собі гнів, гірше за того, хто його виявляє, і схожа на змію, а не на людину».

Причастя зовсім не максимум нашого життя. Воно тільки його початок, авансований Богом. А фінал – народження згори. Причастя – тільки аванс, що дозволяє зробити ривок до Бога.

Тут потрібно зупинитися і повторити: максимум нашого життя – у народженні згори і сприйнятті благодаті і відповідальності Адама по догляду за Раєм і в служінні Богові. Без цієї перспективи усі наші сухоїдіння, святки, вечірні правила, стояння на службі і навіть причастя – порожня справа. У чому неважко переконатися.

А тепер ми повинні запитати себе:

– А чи точне те, що я народився згори?

Царство Небесне не можна проспати, проморгати, не почути, забовтати або не побачити. Воно приходить, приголомшуючи душу, як сонячне затемнення, як землетрус, як грім, як блискавка. Христос також позначив, що Царство Боже починається в нашому серці.

Увага.

Я пережив цей землетрус у серці? Коли? Де? В який день і о котрій годині? Чи я просто хрестився, мені наділи на шию хрест, і я пішов додому задоволений і щасливий?

Здається, просто? Ні. Навіть та людина, якій Бог судив прийняти Його пречисте тіло, обвити пеленами і покласти до гробу, член синедріону Никодим (а це не просто так і дано було не простій людині) нічого не зрозумів про народження себе згори ні від хотіння чоловічого, ні від хотіння крови.

Народитися від Бога. Багато хто уперше чує про це і не розуміє, як цей Никодим: «Що це?»

Нещодавно прийшла одна пані і каже:

– Отче, мій племінник не хрещений. Його батьки безбожники. Але мені довіряють з ним гуляти. Давайте, я його вкраду на три години і ми його охрестимо?

– А навіщо? Ми хрестимо немовлят під поручительство старших християн. Під їх зобов’язання навчити малюка основам віри і життя в Богу. От ми повісимо на його шию хрестик. Потім знімемо і заховаємо, щоб не побачила мама. А він по молодості не дізнається нічого про те, як душа народжується згори. Нічому не навчиться, а чарівного захисту не буде, і він зрозуміє на свій лад: віра є обман.

Коли людина усвідомлено приймає хрещення, то вона настільки вражається силою і благодаттю Святого Духа, що повністю змінюється сама і змінюється її характер. А ми обкрадемо малюка. Він через брак років ніколи не відчує дії могутньої хвилі Духа, що піднімає душу до Неба без всяких заслуг і відбувається в Таїнствах. А в зрілому віці спробуй знайти щось рівне Хрещенню і Миропомазанню.

Ти сама пережила це народження в Богу?

– Що це?

– Ну ось… А що ти хочеш зробити? «Поставити захист на здоров’я і удачу»? Та не в цьому річ. Справа в стосунках хлопчика і Бога.

Ти думаєш, що Бог любить цього малюка менше нас з тобою, і що Він дозволить йому пропасти, якщо батьки проти Бога? Ти думаєш, наші статути Йому указ? Бог Сам Себе знає. І коли хоче, скасовує єства чин. Він любить цього хлопчика і збереже його в тисячу разів краще, ніж ми з тобою. Ти взагалі за кого вважаєш Бога? Він не такий, як ми. Він цьому хлопчикові Батько, а ти кажеш – давай вкрадемо! У кого, у Бога? Хрестити і кинути – такий вчинок чистий злочин.

Бог і наше причастя Богові і Його задуму домобудівництва – не у формальній участі, а в живій співпраці.

Ми глибоко помиляємося, думаючи, що причастя на Різдво – це фінал і сенс Різдва. Причастя дуже важливе, але воно не самоціль. Мета – з’єднання з Богом словом, справою, помислом і серцем. Причастя – є аванс Божий. А другу частину спів-розчинення Бога і людини належить виконати нам самим. Спів-розчиненням у дусі і справі. Не в мріях, а в справі.

Усе просто.

Ми повинні, якщо тільки слово «повинні» доречне для тих, хто любить, згадати, з чого усе починалося. Перша заповідь, дана Богом Адаму, приголомшливо проста і неймовірна для нас, що звикли до складності в стосунках з Богом. Вона звучить так:

– Плодіться і розмножуйтеся.

Дещо несподівано і дивно для тих, хто рідко бере в руки Біблію і неуважний до слова Божого. Нам це абсолютно незрозуміло, як там у Раю Адам повинен був плодитися і розмножуватися, не маючи земного тіла. Тим більше що Христос сказав:

– У Царстві Небесному не одружуються і не виходять заміж.

Святі нічого не пояснили. Значить, це настільки далеко від нашого існування, що немає необхідності зараз говорити про це, а треба відкласти до тих пір, поки Господь не відкриє таємниці тим, кого прийме в Рай.

Друга заповідь також проста і ясна:

– Зберігати і доглядати Рай.

Зберігати – це зберігати той фундамент, який дав Бог.

Множити – це процес авторської творчої співпраці з Богом. Кожен щось уміє і кожному під силу буде там дана можливість створювати щось нове з небуття. Це, напевно, найцікавіше, при таких необмежених можливостях.

Повнота нашого з’єднання з Богом не є церковне причастя. Адам до гріхопадіння був абсолютно причетний Богові. І Господь не повелівав йому причащатися, у цьому не було нужди, а повелівав те, що дав у заповідях. І фінал нашого розвитку не в причасті взагалі, а в причасті роботи з домобудівництва.

Різдво Господнє – це початок нового етапу в цьому проекті. Воно полягає в тому, що у світ вторгається Дух, обожуючи його і готуючи до існування в новій формації. У цьому проекті Богові потрібні помічники. Для того, щоб помічники були здатні виконати місію, їм дається заповнення єства через причастя і народження від Бога.

Процес пішов.

Наш світ не до кінця втратив подобу з Раєм. Люди не до кінця втратили подобу Богові. І наше життя не зовсім безбожне. Наш світ – є проекція Раю. І ми вже тут можемо сміливо приступати до справи зберігання і примноження Божої спадщини, вправляючись в обоженні і показуючи Богові, що ми готуємося до повернення Додому.

Бог дає нам до цього усе потрібне, але ми можемо забути. Забувають не всі.

Пишуть, що на Афоні був чернець. Він, як побачить будь-яку людину, так падає їй у ноги. Його запитують:

– Ти навіщо падаєш?

А він відповідає:

– Як же! Я бачу на людях знак благодаті хрещення і миропомазання!

Він побачив. І було правильно не лише побачити Христа в очах дружини або чоловіка, працівників, клієнтів або просто перехожих, але і послужити їм усім, як Христу, зберігаючи домашню церкву і примножуючи Церкву земну.

От у принесенні цих плодів праведності до ніг Христових і було істинне спільне святкування Різдва.

Ти – Бог, дав мені силу і благодать у Таїнствах. А я повернув Тобі їх, оберненими в справи.

А Бог відповідає таким людям:

– Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю.

Бог народився в цьому світі виключно тільки для того, щоб ми могли народитися у світі горньому, для відновлення трудів Адамових у Раю, і ні для чого іншого.

Наша місія позначена Христом з різних поглядів і в різних образах. Усі Євангелія говорять про одне і те ж.

Наше сьогоднішнє становище – це становище найманця у винограднику. Нам даний виноградник життя. Час від часу в нього заходить Хазяїн і дивиться на результати праці. Такі свята, як Різдво і Пасха – огляд і перевірка плодів наших трудів. Вони також час координування нашого становища відносно Бога і оцінки стану нашої власної місії довжиною в життя.

Нам добре такими святами звітувати Богові і чути від Нього: «Господар його сказав йому: гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого».

Чи, навпаки, чути Господнє засудження: «Господар його сказав йому у відповідь: лукавий рабе і лінивий! Отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів. Бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має. А негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів. Сказавши це, проголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає!»

Зверніть увагу, жодних сентиментів або толерантності:

– Негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів.

Що ж нам робити, якщо ми досі так і не народилися згори, не послужили Богові, як Він того чекав, але усвідомили і бажали б примиритися з Господом?

Дивуєшся, що все Євангеліє крутиться навколо одного й того ж сюжету – робота Богові чи ні? Чи увійшла вона в цей світ з місією разом з Богом чи ні? Чи освятили ми світ своїм існуванням чи ні?

От у чому питання. А ми все про паски, коливо і чи купатися 19 січня, чи ні. Питання в тому, чи плодоносить моя душа, або вартує як безплідна смоковниця?

Припустимо, ми – як безплідна смоковниця, до цього дня жили собою і для себе. Але життя ще не закінчене: «І сказав оцю притчу: один чоловік мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов. І сказав виноградареві: ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона і землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її».

Нехай не буде того з нами. Потерпи на нас ще трохи, Господи, і наша душа принесе Тобі добрий різдвяний плід.

Кращим подарунком Господові в день Різдва стануть плоди, зібрані Його працівниками, народженими згори, у роботі в нашому малому земному Раю, як знак того, що ми вже почали цю саму Адамову роботу і добровільно самі відновили завіт з Богом.

А якщо хтось хрестився, освятився, миропомазався, причастився і не відчув себе народженим у Богу, варто цього дня великої милості Бога до людини з розчуленням серця допомогти їй пережити народження згори.

Помилково думати, що ознакою народження згори є спонсорство, безшлюбність, вичитування молитов, ходіння в храм. Ці чесноти вторинні.

Навіщо ж нам залишатися у світі, який, врешті-решт, буде позбавлений Сонця, Місяця і неба, яке ангели зів’ють як пергамент? Навіщо ми йдемо в той світ, який буде назавжди позбавлений джерела любові? Життя без любові? Ми точно йдемо туди, куди хочемо? Ми точно ясно уявляємо, що таке Різдво, і чи точно вірно його зустрічаємо?

Знову дивимося в сценарій Божий про Різдво Господнє і різдво наше.

Але ми не в силах народити самі себе. Народження згори відбувається силою Божою за щирого нашого бажання жити з Богом і щирого небажання жити без Бога.

Можливо, ми не відчуватимемо цього фізично, але ми ясно будемо прекрасно це відчувати духовно. Бути народженим згори означає, що гріх у серці людському був змитий за допомогою віри в Христа води і Духа.

Але і народження згори теж не самоціль.

Ми створені Богом не для того, щоб Богові варто було брати участь у наших планах. А навпаки, Він твердою рукою бере нас до Себе на Свою справу. Якщо ми не згодні, то Його ангели нас проводжають у край далекій.

Разом з Богом ми приходимо у світ. Разом працюємо тут. Разом сходимо на небо і разом набуваємо життя і любові, притому вічні. А Різдво є перший усвідомлений крок у напрямі Раю.

Так – так. Ні – ні.

Так? Нам допоможуть народитися згори і набути справжньої Батьківщини і Бога. Ні? Ну що ж. Вільному воля, а врятованому Рай.

І кожне нове Різдво може і має стати ще однією новою сходинкою на небо, якими ми повільно, але вірно сходимо в Царство Небесне, за допомогою Бога, за що Йому честь і слава навіки вічні.

Будемо молити Бога, щоб Він знову і знову прощав нам наше нерозуміння, обклав нас милістю, як обклав дбайливий хазяїн добривом ту безплідну смоковницю, і почекав того часу, коли ми змогли б народитися від Бога і послужити Йому так, як це замислювалося при створенні світу, і ми стали тими, про кого написано в сценарії Різдва: «А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися».

священик Костянтин Камишанов

В предпоследнюю неделю перед Рождеством Православная Церковь празднует Неделю святых праотец.

Праотцами называют всех ветхозаветных праведников, которые спасались верой в грядущего Мессию-Спасителя, сонм ветхозаветных святых, почитаемых Церковью как исполнителей воли Божией в священной истории до новозаветной эпохи. Среди них выделяют Святых Отцов – непосредственных предков Иисуса Христа, их память отдельно чтится в последнюю неделю перед Рождеством. Так, через Рождественский пост и прославление первых праведников мы готовимся к величайшему празднику – Рождеству Христову, когда совершилось чаемое ими пришествие Христа.

После грехопадения Адама поток тления и греха разлился по земле. «Средостение греха» уносилось человеком в загробную жизнь. Души умерших нисходили в темницу (греч. — ад, евр. — шеол), как бы в заключение, будучи связаны еще в земной жизни узами греха и невольным рабством врагу рода человеческого — диаволу. «Узами греха» были связаны даже и праведно пожившие на земле, ибо и они не имели достаточно сил и чувств, необходимых для райской жизни: духовные силы их не были подготовлены к райскому Богообщению.

Человеку оставалась юдоль плача и воздыхания по Избавителю и Освободителю от рабства греха и диавола. Обещание, что придет Избавитель — Христос, данное Богом еще Адаму, сохранилось в предании его потомков. Но не скоро пришел на землю Христос Спаситель. Потребовались многие и многие века, чтобы подготовить человечество к Его принятию. И это понятно. Человек был создан существом свободно-разумным и мог быть спасен Богом не иначе, как при своем добровольном желании. Господь подготавливал человечество ко спасению: до Авраама — через праотцев, а после Авраама — через избранный народ Израильский.

Бог, изрекая Свой суд Адаму и его потомству, предсказал и ту борьбу, которая будет происходить между семенем змия (диавола) и семенем жены. Если под первым понимаются все люди, которые через грех работают диаволу, то под вторым следует понимать лучших потомков Адама, праотцев и отцов древности, которые своей праведной жизнью противоборствовали «семени диавола» — греховной части человечества. Они жили непреложной, живой верой и ожиданием явления Божественного Посланника. Человечество могло принять Христа только верою. И первое, чего потребовал Христос от людей, была вера (Евр., гл. 11). Задолго до Рождества Христова человечество в лице праотцев и отцов, которых воспевает Церковь в своих песнопениях перед праздником Рождества Христова, явило благие плоды веры. «Верою (греч. „в вере“) Бог оправдал праотцев», — говорится в кондаке Недели праотцев. Поскольку многие из праотцев не принадлежали к избранному народу, Христос через них предобручил Себе язычников, чтобы впоследствии призвать языческие народы в Свою Церковь. Христос «возвеличил их (праотцев и отцов) во всех языцех», ибо от их рода происходила Пресвятая Дева Мария, которая без семени родила Христа.

От одного праведника к другому передавалось благочестие на земле до Христа. От таких благочестивых предков произошла Пресвятая Дева Мария, достигшая высочайшей святости и непорочности и послужившая великой тайне спасительного Боговоплощения. К святости и высокому жребию Дева Мария была предуготована еще до Своего рождения подвигом праведной жизни предыдущих поколений ветхозаветных праведников, праотцев и отцов, ибо через них таинственно предвозвещалось явление в мир Христа, спасающего людей.

В неделю святых праотцев во время богослужения читается евангельская притча о призванных на пир .

Главная мысль Евангельского чтения.

Христос многих из нас призвал к Себе, и многие из нас приняли это призывание и откликнулись на этот зов Божий в сердце своем. Но затем заботы этого мира охладили дух сердца нашего. Одни приобрели земли (земельные участки, недвижимость), другие волов (транспортные средства, технику), у третьих семейные заботы заняли все жизненные силы. И незаметно все эти заботы полностью заняли сердце человека. И когда этот человек вновь услышал призыв Божий, уже ничто не откликнулось в его сердце. «Много званых, но мало избранных» засвидетельствовал Господь.

Что такое большой ужин, пир у Господа?

На пиру человеческом происходит более близкое и тесное общение участников пира во взаимном расположении друг ко другу, в радушии хозяина пира. Если же пир у Господа, то это теснейшее общение с Господом и общение друг с другом во Христе. Это пребывание в неизреченной благодати Божией. И это, пожалуй, главное, там, где благодать, там и пир у Христа. Именно так, большой ужин, пир у Господа – это пир благодати. Это может быть совместное дело Божие, это может быть совместная молитва, чтение Священного Писания, помощь нуждающимся, это может быть главный пир христиан – Литургия.

Кто такие нищие, увечные, хромые, слепые?

Это «незнатное мира», которым открыт Господь (1Кор.1,26-29). Бог, о Котором сказано, что Он Отец сирых, и Судия вдовиц (Пс.67,6), таинственно открыт людям, которые имеют какую-то нужду или беду в этом мире. Малые сии, ангелы, которые видят лицо Отца Небесного (Мф.18,10). Иносказательно, это люди, которые сохранили видение своего несовершенства вне Господа, своего греха, своей немощи, своей слепоты, своей хромоты, своего неисцелимого увечия, а значит, своей непрестанной нужды во Христе Господе, Спасителе таковых. В отличие от них, отказавшиеся от пира люди – разбогатевшие и ставшие самодостаточными, подпавшие под искушение врага рода человеческого: «вы (сами) будете как Боги» (Быт.3,5). Таковым не нужен Господь, они сами себе «боги», сами знают, что добро, что зло, им и так хорошо в этом мире, их все устраивает, если чего не хватает, то не благодати, но богатств мира сего и исполнения своей воли.

Почему это евангелие читается всегда в Неделю святых праотец?

Церковь подразумевает, что святые праотцы, это те, кто пришли на пир ко Господу. Священное Предание сохранило память о смирении и покаянии Адама, в неделю об Адамовом изгнании мы поем стихиру о том, как рыдал Адам пред закрытыми вратами рая. Мы помним, как Авель был убит за благодатное участие в этом Божественном пире – жертвоприношении Господу. При Еносе, читаем в Священном Писании, начали призывать имя Божие (Быт.4,26). Само имя Енос означает «изведавший болезни», то есть этот человек познал свою немощь пред Господом. Знаменитый «Эпос о Гильгамеше» сообщает, что Ной рыдал и плакал, и по щекам его струились слезы, от созерцания суда Божия над землею во дни Великого потопа. Авраам, обращаясь к Богу, говорил: я прах и пепел (Быт.18,27). О Моисее сказано, что он был кротчайшим из всех людей на земле (Числ.12,3). О Давиде Церковь поет: помяни Господи Давида и всю кротость его. Пожалуй, о всех праотцах можно сказать, что это были знаменитейшие люди на земле, «те, которых весь мир не был достоин» (Евр.11,38), по слову ап. Павла, но великая их вера даровала им непрестанное созерцание своего несовершенства, нищеты, убогости, слепоты, хромоты пред лицем Божием, а значит алчбу и жажду Христа Спасителя. Потому Христос говорил: многие возлягут с Авраамом, Исааком, Иаковом в Царствии Небесном (Мф.8,11), т.е. все эти святые праотцы войдут на пир Царствия Божия.

Тропарь праотцам

Верою праотцы оправдал еси, / от язык теми предобручивый Церковь:/ хвалятся в славе святии, / яко от семене их есть Плод благославен, / без семене Рождшая Тя. / Тех молитвами, Христе Боже, помилуй нас.

Верою праотцев Ты оправдал, / в их лице предобручив с Собою Церковь из всех народов. / Хвалятся во славе святые, / ибо от семени их плод славный, / – без семени Родившая Тебя. / Их мольбами, Христе Боже, спаси души наши.

Кондак

Рукописаннаго образа не почетше, / но Неописанным Существом защитившеся, треблаженнии, / в подвизе огня прославистеся, / среде же пламене нестерпимаго стояще, Бога призвасте: / ускори, о Щедрый, и потщися, яко Милостив, в помощь нашу, / яко можеши хотяй.

Рукотворному образу не поклонившись, / но Естеством Неописуемым защитившись, треблаженные, / подвигом в огне вы прославились / и, среди пламени нестерпимого стоя, Бога призывали: / «Поспеши, о Сострадательный, / и обратись к нам на помощь, как Милостивый, / ибо что захочешь, Ты можешь совершить!»

Седален 

Авраама, Исаака же и Иакова восхвалим вси песненно, / Давида кроткаго, Иисуса и дванадесять патриархи / купно с треми юношами, угасившими огненный пламень силою духовною, / радуйтеся, — вопиюще к ним, — прелесть доблественне обличивше царя безумнаго, / и Христу молитеся / согрешений оставление даровати празднующим любовью святую память вашу.

Святий Спиридон Тримифунтський, також Спиридон Саламінський (грец. Ἃγιος Σπυρίδων народився близько 270 року, Аскія, Кіпр — преставився 25 грудня, близько 348 року) — ранньо-християнський кіпрський святий та чудотворець, єпископ міста Тримифунт (сучасний Саламін). Святий, який шанується не лише у православній Церкві.

Про його життя збереглося мало достовірних відомостей. Він був пастухом, мав дружину та дітей. Своїм життям святий Спиридон прагнув наслідувати вітхозавітним праведникам: Давиду – у кротості, Іакову – у доброті, Аврааму – у любові до подорожуючих. Всі свої прибутки він віддавав на потреби ближніх та чужинців, за що Господь нагородив його даром чудотворення: він зціляв невиліковно хворих та виганяв бісів. Після смерті дружини, в царювання імператора Констянтина Великого (306 – 337), його хиротонізували на єпископа Кіпрського міста Тримифунта. В сані єпископа святитель не змінив свого образу життя, поєднавши пастирське служіння з ділами милосердя. За свідченням церковних істориків, святитель Спиридон в 325 році брав участь у діяннях I Вселенського Собору.

Доброта у нього поєднувалася зі справедливою суворістю по відношенню до людей недостойних. За його молитвами був покараний немилосердний торговець хлібом, а бідняки позбавлені голоду та злиднів. Під час тривалої посухи та голоду на Кіпрі, за молитвами святителя Спиридона пішли дощі, й біда минула. Коли розбійники вночі вдерлися у вівчарню до преподобного, тоді невидима сила зв’язала їх, і грабіжники не могли зрушити з місця. Вранці святитель звільнив лиходіїв і вмовив їх залишити своє ганебне ремесло та подарував кожному з них вівцю, кажучи: “Не даремно ж ви не спали цієї ночі”.

Відомий випадок, коли святому Спиридону невидимо співслужили ангели, і після кожної єктинії чувся спів ангелів: “Господи, помилуй”.

Історик Созомен пише, що для Святого було характерним після збору врожаю одну частину його віддавати бідним, а другу – нужденним у борг. Сам він особисто нічого не давав, а вказував на вхід у комору, де кожен міг взяти скільки йому було потрібно, а потім у такий самий спосіб повернути без перевірки та звіту.

Він дуже піклувався про суворе дотримання церковного чину і збереження у всій недоторканості Святого Письма. Святитель викривав священиків, які у своїх проповідях неточно вживали слова Євангелія та інших богодухновенних книг.

 

На І Вселенському соборі, прагнучи перемогти більш освічених  опонентів,які підтримували єретика Арія, святитель Спиридон явив наочний доказ Єдності у Святій Трійці. Він взяв до рук цеглину та стиснув її: миттєво вийшов із неї вверх вогонь, вода потекла вниз, а глина залишилась у руці чудотворця. “Це три стихії, а цеглина одна, – сказав тоді святитель Спірідон, – так і у Пресвятій Трійці – Три Лиця, а Божество Єдине”.

Господь відкрив святителю наближення його кончини. Останні слова святого були про любов до Бога та ближніх. Близько 348 року під час молитви святитель Спиридон представився до Господа. Тіло було віднайденне нетлінним. Поховали його в храмі на честь святих апостолів в м. Тримифунті. В середині VII століття нетлінні мощі святителя перенесли в Константинополь, а в 1453 році — на острів Керкіра в Іонічному морі (грецька назва острова — Корфу). Тут, в однойменному місті Керкіра (головне місто острова) і донині зберігаються святі мощі святителя Спиридона в храмі його ймення. П’ять раз на рік на острові здійснюється урочисте святкування пам’яті святого Спиридона. На одному з таких святкувань був присутній письменник Микола Гоголь, що справило на нього велике враження, оскільки він сам став свідком одного з чудес (один англієць не вірив, що мощі св. Спиридона є правдиво нетлінні, а вважав, що в його спині є проріз і тіло – забальзамоване, на що самі мощі обернулися до нього спиною) – про це Гоголь сам оповідав при відвідинах Оптиної пустині, про що пише в своїх листах святий Амвросій Оптинський.

Під час ІІ Світової війни, коли фашисти бомбили острів Корфу, єдиним місцем, де люди могли почувати себе у безпеці, був храм Спиридона Триміфунтського. Всі споруди навколо церкви були зруйновані, а у храмі вціліли навіть шибки.

Цікаво, що температура тіла святого 36,6 градусів вже багато століть. У православному світі він шанується як «святий, який ходить» – оксамитові черевички, одягнені на його ступні, зношуються, і кілька разів на рік їх замінюють новими. А зношені черевички розрізають на частини і як велику святиню передають віруючим. За свідченням грецьких священнослужителів, під час «перевзування» відчувається відповідний рух.

Зберігачі раки розповідають, що бували випадки, коли ключ просто не може відкрити замок на ракі. І тоді священики знають – святого в ракі просто немає, він ходить по острову. Феномен нетлінних мощів святого Спиридона намагалися дослідити науковці з усього світу, і церква їм не перешкоджала. Однак біофізики та біохіміки, вивчивши мощі святого, лише розвели руками. Немає іншого пояснення, окрім чуда, тому, що може бачити будь-який православний відвідувач храму на Корфу.