Архив рубрики «Рекомендуем к прочтению»

Кожного разу, коли в Євангелії розповідається про те, що хтось навертається до Господа, ми можемо назвати це молитвою, бо молитва і є звернення до Господа. Давайте подивимося, хто до Нього звертався і як. Дуже часто це були люди, що страждали, хворі, обтяжені скорботою і якимись недугами. Але, мабуть, так же часто це були люди, які молилися за інших.

Перше Своє диво в Кані Галилейській Господь здійснив на прохання Марії. Діва Марія попросила Його допомогти друзям або рідним, у яких вони були в гостях на весіллі, коли в тих закінчилося вино. І можна сказати, що це була перша молитва за інших Матері Божої. А пам’ятаєте, як принесли розслабленого паралітика, як його друзі розібрали дах і спустили носилки до Господа, вони теж просили за цього хворого. І сказано в Євангелії, що «Ісус, бачачи віру їх», здійснив зцілення. Згадайте сирійку, яка благала зцілити її дочку. А того нещасного батька, який привів до Нього біснуватого сина, і говорив: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24).

Дуже важливо звернути увагу на ці молитви за інших. Не про свою біду, не про свою нужду, не про свою хворобу, а про нужду, біду, хворобу іншої людини. І це завжди виконувалося, завжди мало силу, бо в молитві за інших відступає наше себелюбство і на перший план виходить наше добре ставлення до інших людей. Тому молитва за інших часто буває вища, дорожча для Господа, ніж молитва тільки за себе.

Звичайно, ви можете запитати: а чому ж Господь не може почути тих, хто молиться сам за себе, чому обов’язково треба, щоб хтось клопотав за нас – адже ми всі однаково грішні люди? Бо коли ви приходите в храм або стаєте на молитву, і ваше серце болить за когось, і ви приносите своє благання про цю людину до Божого престолу, ви в цей час піднімаєтеся до цього престолу, і душа ваша летить до Господа і не лише сама піднімається туди, але вона на далекій відстані може підняти і ту людину, про яку ви молитеся. І означає, ви обоє вже як би не на землі, а над землею підняті, і тоді відступають наші земні закони і стихії, можуть відступити і хвороба, і спокуси, і важкі, страшні обставини.

Кожен з вас, хто молився за своїх друзів і близьких, знає, яка це велика сила – молитва. Кожен знає: іноді можна відчувати, коли за тебе моляться. От тому, дорогі мої, щоденно, коли ми з вами маємо стати на молитву перед Господом, передусім, ми повинні молитися про те, щоб була Його воля, а по-друге, ми повинні молитися про людей, не втомлюватися, не зупинятися, не лінуватися, бо немає більшої любові, ніж та, яка проходить через молитву. Цим тримається Церква, Вона стоїть на вірі і на любові людей. І якщо ми молимося один за одного, ми тісно, братські і сестринські пов’язані між собою, бо діє сила Божа, а не наша людська неміч.

І якщо ви бачите, що не здатні допомогти людині справою чи словом, що неможливо відвести її біду, неможливо її вилікувати, то завжди пам’ятайте, що в нас є Господь і є тверда і надійна опора – це молитва. Випробуйте це на практиці, перевірте, палко і сильно моліться за тих, хто вам дорогий, і ви побачите, що ваша молитва, якою б слабкою вона не була, все-таки буде дієвою, бо в ній проявиться сила Божа. І тоді ми з вами зрозуміємо і відчуємо, що ми самі винні в тому, що Господь нам здається далеким. Якщо ми закликатимемо Його, молячись про близьких, Він буде завжди з нами, ми будемо завжди Його відчувати. Він Сам сказав: «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них… і коли чого попросите у Отця в ім’я Моє, те зроблю, щоб Отець прославився в Сині» (Мф. 18:20; Ін. 14:13). Моліться всі за друзів своїх, за близьких своїх, і пізнаєте Божу любов.

протоієрей Олександр Мень

2 липня Православна Україна вшановує свого видатного сина – святителя Іоанна (Максимовича), архієпископа Шанхайського і Сан-Франциського (1896 — 1966).

Народився він на Слобожанщині – в селищі Адамівка Харківської області. Сила релігійності та чистота життя маленького хлопчика настільки вплинули на його гувернантку – француженку, що вона під впливом спілкування із ним прийняла Православ’я.

Походив святитель зі старовинного козацько-старшинського роду Максимовичів-Васильківських, відомості про який фіксуються з ХVІІ століття. Найвідоміший з представників цієї української династії – прославлений у лику святих митрополит Іоанн Тобольський, просвітитель Сибіру на початку ХVІІІ століття.

Зауважимо, що один з прадідів святителя Іоанна Шанхайського, Дмитро Максимович, був генеральним осавулом та суддею Війська Запорізького, палким прихильником гетьмана Мазепи; ще один – знаменитий вчений та етнограф ХІХ століття, Михайло Максимович, дослідник української старовини і фольклору; саме його ім’я носить бібліотека Київського Університету.

Кривавий вихор перевороту 1917 року змусив представників роду Максимовичів шукати порятунку від знищення за кордоном. Так майбутній святитель опинився спочатку в Белграді, де прийняв чернечий постриг, а згодом – в емігрантському Шанхаї – саме там він стає єпископом.

Щоденне служіння Літургії і безперервна молитва, яка була настільки глибокою, що нагадувала бесіду з Богом – ось що складало сенс життя владики Іоанна. А ще – віддане служіння ближньому: щоденне відвідування хворих, сповідь та причащання Христових Таїн. При цьому, коли стан хворого ставав критичним, святитель приходив до нього в будь-який час дня чи ночі, довго молився біля ліжка, і часто ставалося диво, коли по молитвах святителя до життя повертались безнадійно хворі.

Після Другої Світової війни руська спільнота змушена була емігрувати з Китаю та опинилась на тихоокеанському острові Тубабао, що був розташований на шляху страшних сезонних тайфунів, які руйнували його (траплялися там) кілька разів на рік. Коли черговий руський біженець запитав про тайфуни місцевого філіппінця, той заспокоїв його, кажучи, що приводу для хвилювання немає, адже «ваш святий благословляє табір кожну ніч на всі чотири сторони». І, дійсно, за час перебування на острові святителя Іоанна – цебто понад 27 місяців – жоден тайфун не потурбував Тубабао і його мешканців, натомість невдовзі після його від’їзду страшний ураган зруйнував на ньому усі будівлі.

Запам’ятала Іоанна Максимовича й Західна Європа. Збереглась зворушлива згадка про те, як одна француженка, коли її діти починали хворіти, виганяла їх на вулицю в тому місці, де проходив владика Іоанн, просила благословити їх, і після цього вони завжди одужували. В усіх європейських лікарнях знали про єпископа і кликали його до важко хворих в незалежності від віросповідання – тому що коли він молився, Бог був милостивий.

Один паризький католицький священик, закликаючи до християнського життя молодь, зауважував: «Ви вимагаєте доказів, ви кажете, що зараз немає ані чудес, ані святих. Навіщо теоретичні докази, якщо сьогодні вулицями Парижа ходить святий Іоанн Босий»? Дійсно, владика, зневажаючи розкіш, ходив в старому одязі і босоніж, натомість мав від Бога неоціненний скарб любові і благодаті.

В 1962 переїхав до США. З 1963 — архієпископ Західно-Американський і Сан-Франциський.

Відійшов до Господа подвижник на 71-ому році земного життя у місті Сієтлі.

В усипальниці владики почали відбуватися чудеса зцілень і допомоги в життєвих справах. Восени 1993 року гробниця святителя була розкрита і в проржавілій труні було знайдено його нетлінне тіло. 2 липня 1994 р святитель Іоанн був урочисто прославлений при величезному зібранні народу з різних континентів.

Про те, як відбувалося знайдення мощей святителя Іоанна Шанхайського, розповів свідок обрітення мощей священик кафедрального собору на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» в Сан-Франциско протоієрей Петро Перекрестов, і опублікував унікальні фотографії обрітення мощей з архівів Західно-Американської єпархії..

За його словами, мощі святителя Іоанна Шанхайського були знайдені не тільки нетлінним, але і повністю білими, як тіло живої людини.

Священнослужитель розповідає:

«Напевно, більшість з нас ніколи не відкривали труни. А я був ще молодий священик і, відверто кажучи, не великий шанувальник небіжчиків. Годині о 9 вечора ми на чолі з єпископом Антонієм (Медведєвим) спустилися вниз в усипальницю і почали правити панахиду. Труна весь час знаходився в бетонному саркофазі.

Більше 25 років ключ від кришки труни зберігав один ієромонах. Він підійшов, урочисто вставив ключ, але кришка не відкрилася. Вона проржавіла і замок не працював. Тоді за справу взявся наш протодиякон – руський богатир, він важив 170 кг – і спробував відкрити кришку ломом. Але владиці Антонію не сподобалося, що відбувалося насильство – неблагоговійно силою розкривати мощі. Він зупинив отця протодиякона, перехрестився, закрив очі і почав читати 50-й псалом, а потім взяв кришку і легко її відкрив.

Ми побачили облачення свт. Іоанна. Спочатку воно було біле, але стало зеленим. Ймовірно, покрилося цвіллю. Ми доторкнулися до облачення, і воно розсипалося в руках, тому що згнило.

Коли ховають священика – його обличчя покривається богослужбових воздухом, яким зазвичай під час літургії покривається Чаша і Дискос. Таким воздухом було покрито і обличчя святителя Іоанна. Владика Антоній перехрестився і підняв його. І я познайомився з владикою Іоанном, вперше його побачив. Його обличчя і все його тіло повністю збереглося, було нетлінне – це були мощі.

Владика Антоній призначив мене фотографом. У 1993 році я фотографував на плівку і вона у мене в фотоапараті скінчилася. Я побіг додому, приходжу – світло всюди горить, як на Великдень. Це було опівночі, матушка чекала на мене. Я піднявся в квартиру і закричав: «Нетлінні! Нетлінні!». Схопив плівку і побіг назад, а матушка почала дзвонити іншим – повідомляти нашу радість.

Коли я повернувся вниз, в усипальницю принесли хворого хлопчика – сина священика нашої єпархії. Владика Антоній благословив, щоб його принесли на руках, і хлопчик зцілився. Зараз цей хлопець зовсім здоровий, на півметра мене вище, грає в регбі».

Христос в Євангелії промовляє: «Царство Небесне подібне до скарбу, захованого на полі, який чоловік, знайшовши, приховав, і, радіючи з того, йде і продає все, що має, та й купує те поле».

Тож шукаймо цей скарб щодня і пам’ятаймо: знайти його можна лише в скарбниці чистого серця, зігрітого любов’ю – так, як зробив це святитель Іоанн Шанхайський.

Святителю, отче Іоанне, моли Бога за нас та за твою рідну Україну! Христос посеред нас!

Усі ми, хто був недільного ранку у храмі, виросли і прожили життя в одній країні і в один час, тому ми і є співвітчизниками і сучасниками. І, будучи такими, усі ми, хочемо того чи ні, засвоїли гасла і дух того часу, в якому жили. Знали ми, що країна наша найбільша, найсильніша, найперша завжди і скрізь і що, як би нам ні було важко зараз, «завтра буде краще, ніж учора».

І ось на наших очах усе змінилося. Немає нічого з того, до чого ми звикли, та і країни, в якій ми народилися, – немає. А головним гаслом кінця двадцятого століття сталі гіркі слова відомого політичного діяча: “Хотіли як краще, а вийшло як завжди…”

Що ж, адже і діди наші і прадіди, коли на початку століття затівали «руйнування», як вони казали, «старого світу», хотіли як краще. І ті, хто знищував так званих куркулів і встановлював колгоспи, теж хотіли як краще, а в результаті країна, яка завжди продавала хліб, стала, щоб прогодувати себе, купувати його по всьому світу. І люди, які прийшли на зміну революціонерам, знову-таки хотіли як краще, як гуманніше, як людяніше, як демократичніше перебудувати наше суспільство…

Так чому ж всякий раз виходить “як завжди”?

Залишимо історію народів і країн. Звернемося краще до того, що близько, до своїх сімей. Хіба матері наркоманів і п’яниць хотіли їм такої долі? Хіба про це вони мріяли, коли колисали своїх малюків безсонними ночами? Половина утворених сімей у нашій країні розпадається. І ось я задаюся питанням: хіба юнаки і дівчата, присягаючись один одному у вічній любові, шепочучи один одному ніжні слова, могли собі уявити, що не мине і року і люта ненависть з’явиться на зміну ніжному щастю?

Врешті-решт, труднощі державні можна було б і пережити, коли б удома усе було гаразд. Але в тому і справа, що і вдома – недобре… А хотіли як краще!

Погодьтеся, бувають хвилини, коли так і хочеться закричати, звернувши обличчя до небес: “Чому так, Господи? Чому усе у нас, нещасних, невлад? І – доки?”

Проте кричати не потрібно, а потрібно уважно учитатися в Євангеліє. Учитатися і вдуматися, бо Господь наш Ісус Христос прямо до нас, до кожного з нас звертається зі Своїм лагідним і разом владним словом: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33). У попередньому вірші Господь говорив про це “усе”: “…не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися?”

Їжа і питво, житло і одяг, але не лише це, а і честь, слава, могутність держави, добробут громадян, процвітання сім’ї, слухняні і шанобливі діти, спокійна і почесна старість – усе це приклалося б до нашого життя, коли б ми, за словом Спасителя нашого, шукали раніше Царства Божого і правди Його. Проте роки минають, а ми день за днем, рік за роком усе шукаємо, усе будуємо царство земне, ревно віруючи в те, що його можливо і, найголовніше, треба будувати.

Бог смерті не творив. Людині Божим Промислом призначено вічне життя в Небесних обителях, які ні описати, ні уявити неможливо. Можливо тільки тут, на землі, у нашому сьогоднішньому житті невпинно готувати себе до життя майбутнього. І підготовка ця, по суті, дуже проста: за своїми можливостями намагатися жити тут так, як належить жити там.

Там, на Небі, тіла не буде, тому подвижники-аскети вже тут, на грішній землі намагалися обмежити навіть природні і законні потреби свого тіла, вправляючи його постом. Там, у Божих обителях, не буде ніякого іншого заняття, окрім безперестанної молитви, зверненої до Творця всякого творива. Знаючи це, святі отці, преподобні, ченці вчилися молитися, відмовляючи собі навіть уві сні і природному відпочинку, саме життя своє перетворюючи на безперестанну молитву. Там, у Царстві Любові, немає місця злості і роздратуванню, тому апостоли і праведники, услід за нашим Спасителем і Господом молилися за своїх гонителів, благословляли своїх вбивць, любили тих, хто їх ненавидів.

Ви скажете мені: як же нам стати такими ж, на це не те що одного – десяти життів не вистачить. А я вам ось що на це скажу: давайте не думатимемо про результат! Давайте просто підемо цим шляхом. Давайте, нарешті, перестанемо будувати вавилонську вежу земного царства – ми ж знаємо, що це ні до чого доброго призвести не може. Давайте – підемо… Казав же Іоанн Златоуст: “Господь… і справи приймає, і намір вітає”. А це означає, що не по тому тільки, що ми зробили, судитимуть нас, але і по тому, куди усіма силами прагнула душа наша, бо “де скарб ваш, там буде й серце ваше“. Амінь.

священик Сергій Ганьковський

Cлава и честь и мир всякому, делающему добро, во–первых, иудею, потом и эллину! — Ибо нет лицеприятия у Бога.Итак все, кто вне Закона согрешили, вне Закона и погибнут, и все, кто под Законом согрешили, по Закону судимы будут. Ибо праведны у Бога не слушатели Закона, но исполнители Закона — те оправданы будут. — Ведь когда некоторые язычники, не имея Закона, по природе исполняют повеления Закона, то они, не имея Закона, сами себе закон. Вот они и покажут, что дело Закона написано в их сердцах, и свидетельствовать об этом будут также их совесть и мысли, которые, возражая друг другу, станут обвинять их или защищать, — в тот День, когда Бог, согласно моему Благовестию, через Христа Иисуса будет судить то, что сокрыто в людях.

Прочитанный отрывок из Послания апостола Павла к Римлянам труден теоретически, в богословском отношении, но понятен и приемлем для всякого человека, который обладает врожденным чувством справедливости. Действительно, как не принять слова Апостола о том, что Бог «воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:6)? «Скорбь и теснота всякой душе человека, делающего злое. … Слава и честь и мир всякому, делающему доброе» (2,9–10)? Но, с другой стороны, разве не сам же апостол Павел утверждал, что «человек оправдывается не делами Закона, а только верою в Иисуса Христа, … ибо делами Закона не оправдается никакая плоть» (Гал. 2:16)?

Попытаемся разобраться в этом видимом теоретическом противоречии. И первое, на что следует обратить внимание, — та духовная реальность, которая для апостола Павла не требует доказательства, ибо основана на его личном опыте. Реальность эта состоит в том, что вера в Искупителя и Спасителя Иисуса Христа открывает сердце человека для благодати Духа Святого, той благодати, которая преображает искаженную грехом человеческую природу — сердце, ум, совесть, поступки. Обретя Духа Христова, Апостол мог воскликнуть: «Уже не я живу, но живет во мне Христос!» (Гал. 2:20). В Духе Святом человек следует не голосу греха и непослушания воле Божией, но приносит «плод Духа: любовь, радость, мир, долготерпение, благость, милосердие, веру, кротость, воздержание» (Гал. 5:22–23). Для людей веры не нужен Закон, который и выражает волю Божию, и принуждает исполнять ее. «На таковых нет Закона» (Гал. 5:23). То добро, которого требует Закон, творится людьми веры без принуждения, свободно, по велению преображенного сердца. Поэтому вера, по мысли апостола Павла, которая не проявляется в делах человека, есть абсурд. Это и не вера вовсе. Он сказал бы даже, что веру человека вообще можно видеть только в делах его.

Но как обстоит дело с теми людьми, которые жили до Христа и сегодня живут, не зная о Христе, не просвещенные Его Благовестием спасения? Ведь таких людей до Христа существовало со времен Адама великое множество, да и ныне их едва ли не больше? Апостол Павел как человек, вскормленный библейской традицией, видел мир, не знавший и не знающий Иисуса Христа, разделённым на две группы людей: иудеев и эллинов. Иудеи — это те, кто верили в Бога Творца и Промыслителя и подчинялись Закону Моисея. Наименование же «эллины» для Апостола не означает только «греки». В силу того, что Римская империя того времени глубоко впитала в себя именно греческую, эллинскую культуру с ее языком, религиозными воззрениями, с ее философией, наукой и искусством, множество языческих народов, населявших империю, объединялись для Апостола в одном понятии «эллины», равносильном понятию «язычники». Итак, иудеи и эллины. Иудеи имели Закон, данный им Богом и записанный для того, чтобы все могли читать и слушать его, стараясь верно следовать воле Божией, в нем выраженной. Известно, что иудейская нравственность признавалась и высоко ценилась населением Римской империи. Эллины не имели подобного Божественного Закона, написанного на каменных скрижалях и на строках Писания. Но ведь известно, что и не верующие в Бога язычники способны на добрые дела и высоконравственные героические поступки ничуть не меньшие, чем имеющие Закон иудеи. Этот факт Апостол Павел объясняет тем, что язычники имеют некий нравственный закон внутри самих себя. Они «сами себе закон». И здесь Апостол едва ли не цитирует мысль, высказанную задолго до него Аристотелем: «Человек обходительный и свободнорожденный будет вести себя так, словно он сам себе закон» (Никомахова этика IV 14). Этот закон написан не на скрижалях каменных, но на скрижалях их сердец. Об этом свидетельствуют не только их добрые дела, но также их совесть — тот нравственный «судия» внутри человека, который строго оценивает человеческие поступки. Да, совесть неотъемлема от нравственной природы человека, она существует в каждом человеке, в том числе в язычнике. «Бессовестных» людей не существует. Это мы только так говорим о людях, которые творят зло, не считаясь с принятой нравственностью и с голосом своей собственной совести. Совесть же выражает себя в «мыслях» о делах человека (в сомнениях, в самоосуждении, в самооправдании). Мысли могут осуждать дела человека и говорить ему: ты поступаешь плохо. В таком случае человек ощущает «укоры совести», чувствует себя внутренне уязвленным. Мысли могут оправдывать дела человека и говорить ему: ты поступаешь правильно, по совести. В таком случае человек ощущает внутренний мир. Дела же человека направляются его свободной волей либо по совести, либо против нее.

Однако нам следует помнить о том, что после грехопадения Адама люди живут уже не в раю, но еще не в Царстве Божием. Они живут в мире зла, в котором всё несет на себе печать греха. Грехом повреждена вся человеческая природа, в том числе и его природное нравственное сознание, то есть его совесть. Разумеется, повреждена не окончательно, но всё–таки повреждена. Поэтому Апостол и пишет, что исполняют нравственные заповеди Закона не все язычники, но лишь «некоторые», лучшие из них, и, конечно, не всегда, но иногда.

В своем послании Апостол Павел полемизирует с иудеями, которые полгали непременным условием спасения принадлежность к избранному Богом народу и признание Закона Моисея. Нет, — утверждает Апостол, — непременным условием спасения является не природная принадлежность к тому или иному народу и не знание Закона Моисея, но исключительно вера в Иисуса Христа, в Котором искуплен от рабства греху весь Адамов род, как иудеи, так и язычники. Иудеи, по своей греховной воле нарушающие данный им Закон, ничем не лучше язычников. Ни те, ни другие не могут претендовать на освобождение от наказания Божия. Иудей будет судим как человек, знавший Закон; язычник, как человек, которому Богом было дано, хотя бы отчасти, внутреннее сознание нравственного закона. Бог будет судить людей по тому, что они знали, и по тому, что они имели возможность знать. Если же нравственные требования Закона в своем существе известны язычникам, то иудеи со своей записанной Торой ни в чем не превосходят язычников. Во всяком случае, ссылка на Тору не защитит их на грядущем суде, перед которым все будут равны. — Такова аргументация Апостола Павла в его полемике с враждебно настроенными по отношению к его Благовестию иудеями.

Итак, всякий человек судится по его делам: добрые они или злые, иначе говоря, праведны они или неправедны. Более того, суд Божий не таков, как суд человеческий. Как писал святой Иоанн Златоуст, «люди могут судить одни явные дела, а Бог будет судить и тайное». Кто устоит перед таким судом? Перед Богом «нет праведного ни одного» (Рим. 3:10), ни язычника, ни иудея. Так — до Христа и вне Христа! Поэтому мы, с нашими человеческими понятиями, не смеем предвосхищать решение Высшего Судии. Кто будет оправдан, а кто осужден — не нам дано судить, а Ему. Нам же, христианам, остается только благодарить Бога за данную нам благодать во Христе и возгревать дарованный нам Дух, преображающий не только наши дела, но и наши сокровенные мысли.

архимандрит Ианнуарий (Ивлиев)

Уми разом опинились в нових, абсолютно неочікуваних для нас умовах. Ми звикли до того, що Тіло і Кров Христа складають зміст, центр, головний нерв переживання нашого духовного життя. Священне Писання свідчить однозначно: » Хто не їсть Моє Тіло і не п’є Мою Кров, — говорить Христос,  — не матиме життя в собі».

І ось ми у ситуації, коли складно причащатись через зовнішні обставини, що не залежать від нас. Зараз не постає питання чиєїсь готовності чи не готовності. Сама об’єктивна ситуація така, що велика кількість мирян не може піти в храм. Як жити в ній, особливо в період Страсного тижня? Що робити? Які нові ходи і рішенням можливі?

Ми звикли до щедрого столу Божого, і це добре і правильно. Наш Господь дійсно милостивий і щедрий. І Він хоче віддати Себе Своїм дітям. Але, як говорить апостол Павло, я вмію жити у достатку, умію жити в убогості.

Дійсно, в давні часи не кожний християнин мав таку можливість до прийняття Святих Христових Таїн, яку ми маємо тепер. Не в кожному селі був храм, часто воно знаходилось від храму на далекій відстані. Або, якщо ми говоримо про приклад Марії Єгипетської і подібних їй монахах-пустельниках, то вони роками могли не бачити людину. Не те, щоб прийняти участь у службі.

Цьогорічний піст став для нас, звичайно, дивним періодом. Часом, який формулює, який оформлює в нас велику, глибшу і змістовнішу спрагу по Богу. Ми можемо не мати можливості приступити до Святого Причастя або не маємо її  в тій повноті, в якій би нам хотілось. Ми часто маємо обмежену можливість участі у богослужіннях, наприклад, коли дивимось їх в онлайн-трансляції, але це народжує в нас спрагу. Це народжує в нас активне бажання і пошук. Не коли ми думаємо: чи піду сьогодні в храм, чи не піду, чи скористаюсь цією можливістю, чи ні. А коли ми чекаємо, коли серце горить, коли ми хочемо, щоб можливість бути причетним стала вільнішою — і ми одразу скористаємось нею.

Цей час не випадковий, він — духовна пустеля, з якої вихід в Обітовану землю.

Священник Олександр Сатомський

(джерело: Правмір)

Нагадуємо, що усі богослужіння в нашому храмі транслюються наживо. Перехід на трансляцію з головної сторінки або за цим посилання   Онлайн-трансляція

У Святу і Велику Середу ми пригадуємо події , у яких два, протилежних за мотивами учасники:  жінка-грішниця, яка омила сльозами і помазала дорогоцінним миром ноги Спасителя  та лицемір і зрадник Іуда Іскаріотський.

Уявімо маленьке містечко — Віфанію,де зібрались Іісус з учнями на вечерю. Як завжди — бесіда, Іісус щось розповідає або, навпаки, слухає своїх близких, підтримує поглядом, посмішкою, словом. Вечеря вже почалась і ось одна жінка робить дивний вчинок. Дім наповнюється пахощами миру і любов’ю, принесеній Іісусу.  Всі мовчать, мовчить і Сам Іісус. Присутні не знають, як реагувати, а можливо і розуміють, що слова зайві. І лише галасує пустота в серці Іуди, що не заповнена любов’ю. Це можна назвати як завгодно — зрада, лицемірство, жадібність, виставляння своєї думки, як найважливішої і т.і. Окрім усього цього у списку можуть бути і потрібні і користі для людей якості. Але зрозуміло напевно — це «нелюбов».

Але взагалі-то розумна думка: не витрачати марно гроші на якісь символічні дії, а роздати бідним, наприклад. Але Іісус чомусь схвалює  дію, яка не приносить ніякої практичної користі.  Для чого жінка змащує ноги Іісуса і витирає їх своїм волоссям? Адже очевидно, що вона не думала про поховання Його. Мабуть, якби ми запитали її, для чого вона це зробила, вона б не змогла відповісти. Але Іісус не запитує. Без слів зрозуміло, що вона зробила це з любові. І все інше вже не має значення — навіть безглуздий вчинок, але зроблений з любові, прекрасний і дорогоцінний, і набуває глибокого значення. Але є одне зауваження: в такому випадку рушійною силою є любов і тільки любов. З появою якогось іншого мотиву безглуздий вчинок лишається безглуздим.

Хоч Іуда і пропонує жертвувати гроші на соціальні потреби, але уже в той момент зрозуміло, що він замислив зраду. Але його аргументація здалась би переконливою, опинись ми там, до такої міри його міркування відповідають повсякденному «здоровому глузду». Але те, що зробила жінка , було проявом любові, що перевищує і порушує звичний хід щоденності.

Давайте щодня , перш ніж щось робити, запрошувати у серце Любов, а значить, і Христа. Адже там, де є Любов — там і є Бог.

«Простре блудница власы Тебе, Владыце, простре Иуда руце беззаконным»

Єрусалим, Святе місто, стоїть на горах, і звідки б мандрівник не прямував до Центру світу: чи дорогою, що веде з Єрихону, чи від древнього Середземноморського порту Йоппії; з півдня, від долини Мамврійського Дуба, чи з півночі, із Самарії, – йому доводиться йти в гору, підніматися з рівнини увись, сходити. Можливо, і невелика висота – лише кілометр від рівня моря, але небо в Єрусалимі здається ближче до землі, а хмари наче над самою головою пропливають. Так від віків і донині «сходить» всякий, хто йде, залишаючи внизу минуле і прямуючи до висот пагорба Моріа, на якому дві тисячі років тому стояв Єрусалимський храм, або прямуючи до гори Елеонської, звідки дивився Господь востаннє на Святе місто, дивився і плакав про нього.

Так піднімалися, «сходили» до іншої, скорботної і страшної гори, до Голгофи, прямуючи в Єрусалим зі сходу, від Йордану, дванадцять апостолів, здивованих і розгублених, ледве встигаючи за Ісусом. Вони ще не знали, що їх усіх чекає, але, натхненні побаченими чудесами, просили у свого Учителя і Господа гарантій влади, можливості співцарювати з Ним: «Учителю, ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що попросимо» (Мк. 10:35).

Там, звідки вони йшли в Єрусалим, неподалік від Єрихону, височіє гора, на пустинній вершині якої диявол обіцяв Синові Людському владу над усіма царствами всесвіту. Ось він, «фірмовий знак» князя світу цього: супостат завжди обіцяє царство на землі! Він обіцяє удачу та успіх тут і зараз! Батько брехні завжди бреше, але бреше принадно: «Будете, як боги» (Бут. 3:5), – каже він, – чого бути дріб’язковим і спокушати дурницями! Сатана відразу пропонує саме, на його думку, спокусливе – владу! Ту саму владу, через пристрасне бажання якої він і перетворився із сяючого ангела світла в похмурого князя пітьми.

Син Божий у відповідь на прохання про владу: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй», – пропонує учням Своїм Хрест: «Чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся» (Мк. 10:37,39). Апостоли гадали, що вони «сходять» в Єрусалим для того, щоб тріумфально зайняти «престол Давидів», щоб розділити зі своїм Учителем славу і владу, а Він нагадує їм про страшну реальність «ганьби та знущань», про те, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45). Так змінило їх життя «сходження в Єрусалим». Так очікувана урочистість обернулася скорботою Хреста.

Через п’ятсот років після подій, про які ми читали сьогодні, з іншого боку, із заходу, від блакитного берега Середземного моря «сходила в Єрусалим» одна непотрібна грішниця, жінка із спаленою совістю, одержима безумною, ненаситною пристрастю розпусти. Вона здійснила неблизький і важкий шлях з Александрії разом з натовпом паломників не для того, щоб вклонитися Святому Чесному і Животворчому Хресту Господньому, але для того, щоб знову і знову вдаватися до своєї ганебної пристрасті. Проте ж недаремно апостол Павло писав у своєму Посланні до Римлян: «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим.5.20). І ось, сходження в Єрусалим привело Марію Єгипетську на вершини святості. Диявол, що захоплював її в безодню гріха, в який вже раз був осоромлений. За словом Іоанна Золотоустого, він «сподівався схопити прах, а зустрів Небо…. сподівався схопити те, що бачив, а напав на те, чого не бачив». Ось чому сьогодні, читаючи в благовісті апостола Марка про сходження Спасителя в Єрусалим, ми згадуємо ту, яка дивом «рясної благодаті» змогла піднятися з безодні похоті на вершину любові.

Щоб пережити подібне, немає нужди вирушати в нелегку і небезпечну дорогу у Святу Землю, бо навіть зважившись на таку поїздку, навіть здолавши пішки або автомобілем неблизький шлях «сходження», можна так нікуди і не зрушитися, так ні в чому і не змінитися. Адже ми вирушили в мандри Великого посту з однією метою – пити чашу, яку п’є наш Господь, і хреститися Його хрещенням. Не для того ж ми, насправді, постимо, щоб отримати «нагороду свою» (Мф. 6:2) тут, у цьому житті!

Великий піст закінчується, наше «сходження в Єрусалим» добігає кінця, через тиждень настануть трагічні дні Страсного тижня, коли, власне, і доведеться нам разом з нашим Богом «пити чашу» скорботи і «хреститися хрещенням» страждання, – а часом здається, що ми ще і першого кроку не зробили на цьому важкому і рятівному шляху. Хіба глибше, уважніше, сконцентрованіше стали ми жити? Хіба ми стали більш суворими до себе і поблажливими до світу? Хіба привели дні нашого постування до заспокоєння ворожнечі, що гніздиться в нашому серці? Хіба образи перестали уражати наші душі своїм отруйним жалом? А раз так, то для чого ж ми постили? Чи не стала і ця спроба «сходження» тупцюванням на місці?

Не будемо, проте, забувати того, що преподобна Марія Єгипетська сорок років трудилася в безживній пустелі, намагаючись змінитися, не лише залишити гріховне життя, але винищити і саму пам’ять про нього. Не забудемо і того, що впродовж перших сімнадцяти років цієї нелюдської боротьби диявол спокушав її гріховними спогадами і помислами, сподіваючись, що подвижник залишить свої покутні труди. Не забудемо – і, думаючи про її життя, не зневіримося у своїх зусиллях, не відмовимося від спроби колись дійти до бажаної мети, ясно усвідомлюючи, що мета ця – Єрусалим Горній, Царство Небесне, Вічне Життя.

священик Сергій Ганьковський

Двадцатый век научил человека справляться с угрозами самого разного типа. И в первую очередь — не терять себя перед их лицом. А потому, слова английского богослова, сказанные им совсем по другому поводу, кажутся нам очень уместными сегодня. Пусть всем нам они будут в ободрение

«…мы слишком много думаем об атомной бомбе. “Как же нам жить в атомный век?» — Ну, как вы жили бы в шестнадцатом веке, когда чума посещала Лондон почти каждый год, или как вы жили бы в эпоху викингов, когда разбойники из Скандинавии могли высадиться и перерезать вам горло в любую ночь; или как вы уже жили в эпоху рака, в эпоху сифилиса, в эпоху паралича, в эпоху воздушных налетов, в эпоху железнодорожных катастроф, в эпоху автомобильных аварий.

Другими словами, не будем преувеличивать новизну нашей ситуации. Поверьте мне, дорогой сэр или леди, вы и все, кого вы любите, были обречены на смерть еще до того, как была изобретена атомная бомба, и довольно многие нас — на весьма неприятную смерть. У нас есть одно очень большое преимущество перед нашими предками — обезболивающие, и они никуда не делись.

Совершенно нелепо ныть и строить унылые гримасы, из-за того, что ученые добавили еще одну возможность мучительной и преждевременной смерти в мир, который уже ощетинился такими возможностями и в котором сама смерть была вовсе не возможностью, а неизбежностью.

Первое, что нужно сделать — это собраться с силами. Если мы все будем уничтожены атомной бомбой, пусть эта бомба, когда она придет, застанет нас за какими-то разумными и человеческими вещами — молитвой, работой, учебой, чтением, слушанием музыки, купанием детей, игрой в теннис, болтовней с друзьями за пинтой пива и игрой в дартс — а не жмущимися друг к другу, как испуганные овцы, и думающими о бомбах. Они могут разрушить наши тела (микроб может это сделать), но они не должны господствовать над нашим разумом».

Клайв Стейплз Льюис

Чтение Великого покаянного канона преподобного Андрея Критского совершает Высокопреосвященнейший ФИЛАРЕТ, Митрополит Минский и Слуцкий.

Великий покаянный канон,читаемый во вторник первой седмицы Великого поста (с переводом).

Текст канона насыщен упоминанием людей и событий, сравнениями с эпизодами из библейской истории. Для более вдумчивого чтения, давайте вспомним о них отдельно.

КТО ЕСТЬ КТО В КАНОНЕ АНДРЕЯ КРИТСКОГО? ВТОРНИК

Текст сегодняшнего Великого канона на трёх языках

Первая песнь

Первые люди, Адам и Ева, жили в раю радостно, в изобилии и свободно. Бог дал им только одну заповедь – не есть плодов с древа познания добра и зла, иначе они умрут. Но змей соблазнил и обманул Еву, сказав, что Бог запрещает людям есть плоды с древа, чтобы они не стали как боги, а не потому что это грозит смертью. Ева увидела, что плоды дерева привлекательны, попробовала их сама и угостила Адама. В результате вместо обретения божественных свойств Адам и Ева были изгнаны из рая на землю, где жизнь трудна и скудна. Преподобный Андрей говорит, что его душа уподобилась Еве, которая соблазнилась привлекательным видом греха, а также сравнивает с Евой свой помысел (мысль), представляющую грех сладким. Но последствия греха горьки. Прп.Андрей говорит, что Бог был прав, изгоняя Адама из рая за нарушение всего одной Его заповеди, и что сам он достоин куда большего наказания, ведь нарушает множество заповедей постоянно. И также как Адам лишился рая за свой грех, также и прп.Андрей лишен Бога и блаженства из-за своих грехов.

Вторая песнь

Бог создал человека прекрасным душою и телом, и вложил в каждого из нас Свой образ, Свой портрет. Грех уродует и душу и тело и прп.Андрей говорит о том, что он сам уродует себя страстями. Но здесь прп.Андрей уже думает не только о грехе и его последствиях, но обращается к Богу за спасением и просит Бога принять его исповедь. Если полностью сосредоточиться на грехе и не обращаться к Богу, никакое покаяние невозможно. Он вспоминает как апостол Петр в бурю увидел идущего к лодке Христа и попросил Его, если это действительно Он, повелеть Петру прийти к Нему по воде; Христос повелел, и Петр пошел, но на середине пути испугался и стал тонуть; и обратился ко Христу с просьбой спасти Его, а Христос протянул руку и спас. Прп.Андрей сравнивает зло, окружающее его, с бурей, а себя с тонущим (во зле) Петром, и просит Господа протянуть ему руку помощи, как некогда Петру.  Эта песнь помогает нам осознать, что своими грехами мы вредим сами себе, и что нам есть к Кому обратиться за помощью и прощением.

Третья песнь

Лот был племянник праведного Авраама, выбравший себе место жительство рядом с Содомом и Гоморрой. Про жителей этих городов Писание говорит, что они были «злы и весьма грешны пред Господом» и что жалобы на них доносились до Бога. Поэтому Господь решил уничтожить эти города, но сначала проверить, действительно ли их жители так грешны, как о них говорят – сошел на землю и остановился у Лота. После того, как Лот всю ночь защищал своих гостей от своих соседей, Содом и Гоморру было решено наказать, а Лоту с семейством было сказано бежать из Содома и не оглядываться. Также и нам надо бежать от греха, на который проливается гнев Божий огнем и серой, и не оглядываться на грех с сожалением о нем.

В Писании Бог часто называется Пастырем – пастухом, который пасет овец – верных Ему людей. Пастух – это тот, кто знает, где находятся пастбища с самой сочной и зеленой травой и приводит стадо туда, кто защищает своих овец от волков и готов, как говорит Христос, оставить 99 овец ради того, чтобы пойти искать одну заблудившуюся овцу. Именно с этой одной потерянной овечкой (агнцем) мы и сравниваемся в каноне, и просим Господа нас найти.

Четвертая песнь

Для того, чтобы призвать себя к покаянию, св.Андрей вспоминает о том, что скоро придет смерть (конец), и что после смерти будет суд, и Судья уже близко, «при дверях». Это выражение из Евангелия, говорящее, что конец света – или Царство Божие – вот-вот настанут. И чтобы они не застали нас врасплох, надо бодрствовать и молиться, не расслабляться. Поэтому св.Андрей призывает душу пробудиться. Во сне мы без сознания и не понимаем, что делаем, в жизни мы можем формально бодрствовать, но так же жить бессознательно, плыть по течению, грешить, потому что «все грешат». Когда же человек пробуждается, он видит, что нарушил каждую заповедь и просит Бога помиловать его.

Но мало просить о помиловании, надо меняться. Лестница, о которой идет речь, это лестница, которую увидел во сне Иаков, идущий в чужую страну: «вот, лестница стоит на земле, а верх ее касается неба; и вот, Ангелы Божии восходят и нисходят по ней. 13 И вот, Господь стоит на ней и говорит: Я Господь, Бог Авраама, отца твоего, и Бог Исаака. Землю, на которой ты лежишь, Я дам тебе и потомству твоему». Иаков понял, что он не один, что Бог с ним и небо с землею связаны. Св. Андрей говорит, что не только Ангелы должны спускаться по лестнице, но и мы должны восходить на небо, а не просто просить о помиловании. Когда же Иаков пришел в дом своего дяди Лавана, он увидел прекрасную дочь Лавана Рахиль и влюбился. У него не было никакого имущества и Лаван поставил условие, что Иаков должен проработать на него семь лет и только после этого он получит Рахиль в жены. Спустя семь лет устроили свадьбу, но Лаван обманул Иакова и дал ему в жены не Рахиль, а ее старшую некрасивую сестру Лию. Обнаружилось это только наутро. Впрочем, еще за семь лет работы на него Лаван был готов отдать Иакову Рахиль в жены тоже и сразу же. Есть традиция толкования Лии как телесных трудов (пост, бдение), а Рахили как созерцания в молитве и духовных сладостей. Об этом говорит здесь св.Андрей и прибавляет, что в духовной жизни ничего нельзя добиться без труда – ни поста, ни созерцания.

Пятая песнь

Рувим был старшим сыном Иакова от Лии, а Иосиф – старшим сыном от Рахили. Когда Рувим вырос, он переспал с наложницей своего отца и тем тяжко согрешил. Св.Андрей сравнивает себя с Рувимом, говоря, что он осквернил свое ложе, как Рувим – ложе отца. Рувиму противопоставляется праведный Иосиф. Иаков любил Иосифа больше других сыновей, а братья его не любили. Поэтому они решили избавиться от него, сорвали с него одежду и посадили в ров, а потом продали Иосифа в рабство в Египет. Отцу братья принесли одежду Иосифа и сказали, что его разорвали дикие звери. Иосиф стал любимым рабом царедворца по имени Потифар, и тот доверял Иосифу как самому себе. Иосиф был красив, поэтому жена Потифара воспылала к нему страстью, и уговаривала его спать с нею, но Иосиф всячески уклонялся от этого. В какой-то момент она схватила его за одежду, но он сбежал, оставив одежду у нее в руках. Тогда она оклеветала его перед мужем в том, в чем была виновна сама.  Св.Андрей призывает свою душу подражать не Рувиму, а Иосифу.

Шестая песнь

Моисей был избран Богом для того, чтобы вывести народ Израильский – потомков Иакова – из  Египта, где они оказались рабами. Шли они в Израиль – землю, обещанную Богом еще Аврааму. Шли через пустыню и не всегда путь был легок, хотя Господь шел с ними всегда. Против Моисея эпизодически возникали бунты с подтекстом «почему он нами командует, мы так же избраны Богом, как и он!». Сначала Аарон – помощник Моисея, — и его сестра Мариам упрекали Моисея за жену-эфиоплянку (то есть не из израильского народа). В наказание Мариам побелела от проказы и только благодаря молитве Моисея очистилась от нее. Дафан и Авирон обвиняли Моисея в том, что он привел их из сытного Египта в пустыню и хочет властвовать над ними. Под ними разверзлась земля. Нас же св.Андрей призывает покаяться и просить о прощении, а также верить, что как Моисей смог очистить Мариам от проказы, так же и наша жизнь может быть очищена от греха.

Именем Ефрем в Ветхом Завете иногда называют Северное (Израильское) царство. Пророк Осия говорит: «Ефрем – обученная телица, привычная к молотьбе, и Я Сам возложу ярмо на тучную шею его; на Ефреме будут верхом ездить, Иуда будет пахать, Иаков будет боронить». Телицы, на которых молотили, могли беспрепятственно есть в это время зерно и жизнь их была сытной. С такой-то телицей сравнивает Осия Израиль, а св.Андрей уже нас, и призывает не успокаиваться в сытости, но стремиться к небу.

Седьмая песь. Царь и пророк Давид

Царь Давид был праведником и любил Бога. Но однажды он увидел Вирсавию, чужую жену, чей муж, Урия, был на войне, послал за нею и прелюбодействовал с ней. Вирсавия забеременела, и, чтобы скрыть это, Давид вызвал к себе с войны Урию, надеясь, что тот пойдет спать с женой и можно будет сделать вид, что ребенок от него. Но Урия не пошел. Тогда Давид приказал военачальнику поставить Урию при сражении в то место, где его точно убьют, и Урию убили. Так Давид «присоединил беззаконие к беззаконию», к прелюбодеянию убийство. Но вскоре, после обличения пророком Нафаном, Давид раскаялся и написал 50-й псалом. Св.Андрей говорит, что хотя он и не совершал подобных поступков, но душа его страдает от желания совершить грех и это делает его грешнее Давида. Но Давид хотя бы раскаялся в своем грехе, а он не кается. И далее цитата из 50-го псалма: «помилуй мя, Тебе бо Единому согреших всех Богу, Сам очисти мя» переходит в молитву самого св.Андрея и становится и нашей молитвой.

Восьмая песнь. Илия и Елисей

Св.Андрей просит Бога помиловать его и вспоминает двух великих пророков – Илию и Елисея. Илия был великим пророком, боровшимся с идолопоклонством в Израиле. Силой Божьей он низводил огонь с неба, заставлял воды Иордана расступаться перед ним, воскрешал мертвых и был взят живым на небо, куда вознесся в огненной колеснице. Елисей был учеником Илии и перед взятием Илии на небо попросил, чтобы дух, который был в Илии, был бы в нем в два раза сильнее. Елисей также заставил воды Иордана расступаться перед ним, обезвреживал ядовитую пищу и воскрешал и исцелял людей. Христос говорит апостолам, что верующие в него будут совершать подобные же чудеса: «17 Уверовавших же будут сопровождать сии знамения: именем Моим будут изгонять бесов; будут говорить новыми языками; 18 будут брать змей; и если что смертоносное выпьют, не повредит им; возложат руки на больных, и они будут здоровы». (Мк.16:17-18) и св.Андрей сокрушается, что он не совершает ничего подобного из-за своего невоздержания.

Богатая женщина из Сонама, сонамитянка, глубоко почитала Елисея и упрашивала его приходить к ней поесть. Привечание странников – одна из важнейших добродетелей, и св.Андрей сокрушается о своей чуждости ей.

Гиезий – слуга пророка Елисея. Когда Елисей исцелил человека от проказы и ничего не взял за это, Гиезий побежал за ним вслед и солгал, что Елисей требует денег. Деньги, конечно же, Гиезий хотел взять себе. За это проказа по слову Елисея перешла на него. Св.Андрей призывает себя и нас оставить любовь к деньгам, чтобы нас не постигло нечто похуже проказы – геена огненная.

Девятая песнь

В последней песне св.Андрей сокрушается, что Писание бессильно в отношении к нему и пытается еще раз вдохновить себя на праведность через воспоминание новозаветных примеров. Он сравнивает свои грехи с ранами и размышляет о милосердии Христа, который воплотился ради исцеления нас от этих ран.