Чи добре бути «білою вороною»? Чи зручно, чи легко бути не таким, як усі? Чи варто гордитися тим, що Бог виділив тебе з маси людей, зробивши лівшею або, скажімо, дальтоніком? Як нести життям свою несхожість на інших: високо піднявши голову або перелякано втягнувши її в плечі? Це не дозвільні питання, бо всяка людина, на жаль або на щастя, «не така, як інші» (Лк. 18:11). Ми – кожен з нас – не такі, як цей жалюгідний і огидний митар, що ударяє себе в груди і тужливо просить Бога про милість. Ми – не такі, як цей самовдоволений і пихатий фарисей, який поблажливо і гордовито рапортує своєму Богу про свої досягнення. Ми не такі!
А які ми? Який кожен з нас перед судом своєї совісті і в очах інших людей? Погодимося, що дуже часто ці два показники розрізняються, причому дуже значно, і, як правило, чим більше людина задоволена собою, тим більше великий список претензій до неї в тих, хто навколо.
Кожен з нас ще з дитячих років знає зі шпигунських фільмів, що розвідник, закинутий на територію супротивника, понад усе заклопотаний тим, щоб не виділятися із загальної маси людей. Ворожий агент має виглядати абсолютно «своїм», мало не рідним для тих, серед кого він здійснюватиме свої, ворожі їм, дії. Священне Писання, зовсім не споріднене шпигунським трилерам, свідчить про те саме: «Лжеапостоли – лукаві працівники, що набирають вигляду апостолів Христових. І не дивно: адже сам сатана набирає вигляду ангела світла, а тому не велика річ, коли й слуги його набирають вигляду служителів правди» (2Кор. 11:13-15).
Фарисей, як поганий шпигун, перестарався. Він прийшов у Дім Божий і щосили доводить Домовласнику, що він, фарисей, – свій. Він ретельно перераховує свої власні достоїнства, які нібито надають йому право бути з Богом на «ти»: «Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:12). «Я не такий, як інші люди, – переконує він Бога, – я – свій! Я тут стою, бо право маю!»
Біда його в тому, що він забув те, що мав би знати напам’ять: молитва є жертва грішної людини Святому Богу. Жертва може бути вдячною, покутною, очисною – будь-якою, але завжди при цьому покірливою, бо «жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50:19). Жертва, принесена в гордовитому усвідомленні власної переваги, по суті не є жертвою Богові. У кращому разі це жертва самому собі, бо, як зауважив Сам Спаситель світу, такі «жертводавці» «вже мають нагороду свою» (Мф. 6:2): у Вічному Житті, у Царстві Небесному їм немає на що розраховувати. Там немає дзеркал, в які можна милуватися собою коханим. Таким чином, той, хто абсолютно упевнено вважав себе «своїм» у Дому Божому, виявився там чужаком, бо займався у святому місці справою непотрібною: хвастав, а не каявся.
На відміну від дуже задоволеного собою фарисея, митар теж «не такий, як інші люди», але з іншої причини: бо він – чужий у цьому Домі. Він, «стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо» (Лк. 18:13), оскільки знав своє місце, розумів, що таким, як він, вхід до Дому Божого зачинений. Можливо, і він, усе життя зайнятий своїм підступним ремеслом, забув слова царя і пророка Давида про скрушений дух і упокорене серце, але те, чого, можливо, не пам’ятав розбещений розум, як виявилось, благоговійно зберігала його жива душа. І це врятувало його. «Серце скрушене» не дало йому потонути в безодні відчаю, і за вироком Судді він «пішов до дому свого виправданий більше, ніж той» (Лк. 18:14), виявившись абсолютно несподівано для себе «своїм» у Домі Божому.
Можна бути «не таким, як усі», можна знати це про самого себе. Можна перевершувати безліч звичайних людей у чеснотах або талантах. Можна і навіть в якомусь сенсі треба думати про себе як про унікальне, єдине і неповторне Боже творіння. Можна радіти і тріумфувати, виявляючи у своїй душі усе нові і нові знаки Господніх дарів. Не можна тільки приписувати самому собі честь творіння цих дарів. Бо «без міри дає Бог Духа» (Ін. 3:34), а сама людина: що вона не роби, не зможе «додати собі зросту хоч на один лікоть» (Мф. 6:27).
Так само можна «і всякого прийняття гідно» (див. 1Тим. 1:15) вважати себе першим з грішників, як це робив апостол Павло, і, тужачи серцем, упокорено ударяти себе в молитовній скрусі в груди, як це робив нещасний митар. Не можна тільки зневірятися в спасінні, не можна думати, що в Бога, Який помер на Хресті за усіх грішників світу, не вистачить сил і бажання, щоб врятувати мене. Не можна втрачати надію, уподібнюючись у цьому пропащому ангелу світла, який, відкинувши сподівання на свого Бога, став похмурим князем пітьми.
Навчи ж мене, Господи, молитися митаревою молитвою! «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче!» Амінь.