Ми стоїмо на межі страсних днів, і на цій межі, у вигляді Лазаря і його воскресіння, перед нами з’являється надія, що несе радість: Господь міцніший за смерть, Господь переміг її – не лише в тому прямому розумінні, в якому ця перемога виявлена тілесним воскресінням Лазаря, але ще й в іншому сенсі, який безпосередньо стосується нас щоденно.
Бог створював людину як друга для Себе; ця дружба, що існує між нами і Ним, стає ще тіснішою в нашому Хрещенні. Кожен з нас є другом Божим, як був названий Лазар; і у кожному з нас колись цей друг Божий жив: він жив дружбою з Богом, жив надією, що ця дружба буде поглиблюватися, зростати, світити. Іноді це відбувалося в дуже ранні дні нашого дитинства; іноді пізніше, у юнацькі роки: в кожному з нас жив цей друг Христов.
А потім, протягом життя, як квітка в’яне, вичерпується в нас життя, надія, радість, чистота, – вичерпалася сила цього друга Господнього. І часто ми відчуваємо, що в нас, ніби в гробі, десь лежить – не можна сказати “спочиває”, а саме лежить, жахливою смертю вражений, – чотирьохденний друг Господній, той, що помер, до гробу якого сестри бояться підходити, тому що він вже розкладається тілом…
І над цим другом сумує наша душа, як і Марфа і Марія: та сторона нашої душі, яка за своїм покликанням, за своїми силами і можливостями може мовчати у ніг Господніх, стаючи живою від кожного животворного слова Господнього, і та сторона нашої душі, схожа на Марфу, яка могла б у правді й чистоті, з натхненням творити в житті діла Божі, яка могла б бути не турботливою служницею, якою ми часто стаємо за образом розгубленої Марфи євангельської, а працьовитою, творчою, живою Марфою, здатною перетворювати своїми руками, своєю любов’ю, своєю турботою все найпростіше навколо нас в Царство Боже, у прояв любові людської і любові Божої.
Отже, ці дві сили в нас, безплідні, Марфа і Марія, що зайшли всередині нас у тупик, сила спостереження і сила творчості, скаржаться на те, що помер друг Господній Лазар. І у моменти, коли дуже близько до нас підходить Господь, і ми готові, як Марфа, закликати: Господи, чому Тебе не було тут у момент, коли вирішувалася боротьба між життям і смертю, у момент, коли Лазар ще був жив і міг би бути утриманий в цьому житті! Якби Ти був тут, він не помер би… – І чуємо Його слово: Віриш ти, що він воскресне? – І ми також, як Марфа, готові сказати: Так, Господи, – у останній день…
Але коли говорила Марфа, вона сказала це з такою надією: Я завжди вірила, що Ти – Господь, і я вірю, що Лазар воскресне в останній день!.. А ми говорим це сумно: Так, в останній день він воскресне, коли вже, як говорить Великий канон, скінчиться торжество життя, коли вже буде пізно на землі творити, коли буде пізно жити вірою і надією і радістю зростаючої любові… Але Господь і нам говорить, як їй; говорить нашій безнадійності, як сказав її надії: Я – воскресіння і життя! І якщо хто вірує в Мене, якщо б навіть мертвий був – воскресне…
Прийшов Господь і велів Лазареві встати із мертвих: ось образ для нас. У кожному з нас він лежить – померлий, переможений, оточений нашим скарженням, часто безнадійно. А сьогоднішнє Євангеліє, на межі стратних днів, говорить нам: Не бійтеся! Я – воскресіння і життя! Той друг Господній, який у вас жив, який у вас є, який здається безнадійно мертвим, від одного слова Мого може воскреснути – і воістину воскресне!
І ось ми входимо в страсні дні з цією надією, з впевненістю, що йдемо до Пасхи, до переходу від тимчасового до вічного, від смерті до життя, від нашої поразки до перемоги Господньої. Входимо в страсні дні з трепетом про те, як нас полюбив Господь і якою ціною Він нам дає життя, входимо вже зараз з надією, зі світлом і з радістю майбутнього воскресіння.