Суботній день – це день, коли всяка людська плоть мовчить! Замість Херувимської пісні на цій Божественній Літургії св. Василія Великого співаємо: «Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що людське не помишляє…».
Нехай мовчить людська плоть!
Ісус ходив по селах і містах та проповідував кожного дня Царство Боже, молячись, щоб це Царство прийшло у цей світ. Проте по трьох роках Його проповіді провідники народу Його не сприйняли, засудили на смерть, катували, терням вінчали, розіп’яли на хресті, де Він віддав свого духа у руки Небесного Отця. Знімають Його з хреста і кладуть до гробу, де Він лежить мертвим. Замовкла плоть!
Здійснюється таїнство мовчання! Є час, щоб говорити, але є час, щоб мовчати. Людина покликана до того, щоб говорити, але є час також, щоб вона мовчала. Мовчати слід, зокрема, у важких моментах. Інколи мовчанка більше говорить, ніж слова. А як важко замовчати… Ми би хотіли говорити і говорити… І не дати можливості, щоб Господь до нас заговорив, а ми Його послухали… Ми чуємо постійно крики на площі, але чуємо також крики нашого серця. Сьогодні день, щоб усі замовчали і послухали Бога.
І продовжується Херувимська пісня: «Нехай все стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що людське не помишляє…». Так, треба стояти зі страхом і трепетом, бо Син Божий помер.
Так, Бог помер на хресті! Помер чому? Бо так полюбив Бог світ!..
І ще одну правду подає ця Велика субота. Стоїть хрест без тіла Христового. Тіло Христове спочило у гробі. Проте на третій день Він воскрес. Його немає на хресті. Все те заради того, що Бог так полюбив світ, що Сина Cвого Єдинородного дав. Заради любові, бо Бог – це Любов. Бог умер, бо любить людину! Прийняв на себе смерть і дійшов до Аду, щоб своєю смертю смерть перемогти!
Тому у Велику суботу треба перш за все замовчати… «Нехай мовчить усяка плоть людська…». Не можемо зрозуміти того, що сталося у цьому Страсному тижні, якщо не замовчимо. Якщо не зупинимо крики нашого серця… А наше серце кричить інколи безперестанно. Все щось болить, все плачемо і нарікаємо на всіх і на все. Треба, щоб наше серце затихло, щоб послухати і зрозуміти, що Христос всю гіркоту чаші випив до останньої краплини заради любові до нас. Спробував всю можливу гіркоту, щоб все просвітити своїм світлом…
Страх і трепіт, бо Син Божий помер?… Страшна дійсність? Це втрата всього…, всіх можливих цінностей? Це блукання посеред ночі «ніщо», як звіщає сучасна атеїстична ідеологія?
Ні, це абсурд! Бог – це любов! Любов Божа безгранична. Вона здатна все понести, все перетерпіти, навіть умерти, щоб відкрити людині безмежну цінність життя, навіть серед найбільших страждань.
Любов Божу можна засудити на смерть, побити, терням вінчати, наложити важкий хрест, прибити її тупими цвяхами до хреста і пробити бік, щоб витекла остання краплина крові і води, поховати і прикотити великий камінь. Проте закон любові – вічність. Любов завжди воскресне!
І так страх і трепіт переображується на радість і неприступне світло воскресіння та запрошення: «Радійте всі, що пісню перемоги співаєте!».
Порожній хрест, бо зняли з нього мертве тіло Христове. Хрест стоїть, проте світ бурхливо крутиться посеред війн, трагедій, невимовних страждань бідних і невинних. Нерухомий хрест говорить про те, що сталось на ньому раз назавжди. Він говорить повсякчасно про Божу любов, про Його перемогу.
Одначе, він стоїть також як знак прокляття для тих, що погибають, для тих, що не повірили в Божу любов, а для тих, що повірили і охрестилися у Христа – як сила Божа, як Божа перемога. Немає тіла Христового тепер тут на ньому. Він воскрес! Хрест вказує на воскресіння.
Тож завершуємо пісню: «Нехай мовчить…»: «Цар над царями і Володар над володарями приходить в жертву себе принести і себе дати на поживу вірним. Перед Ним ідуть хори ангельські з усіма началами і властями, многоокі херувими і шестикрилі серафими, лиця закриваючи і пісню співаючи: Алилуя, Алилуя, Алилуя».
День Суботній. Нехай всяка людська плоть мовчить! Нехай замовкнуть всякі крики! А гріб і суботня мовчанка звіщає незахідне сонце воскресіння.