Записи с меткой «Страсний тиждень»

Суботній день – це день, коли всяка людська плоть мовчить! Замість Херувимської пісні на цій Божественній Літургії св. Василія Великого співаємо: «Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що людське не помишляє…».

Нехай мовчить людська плоть!

Ісус ходив по селах і містах та проповідував кожного дня Царство Боже, молячись, щоб це Царство прийшло у цей світ. Проте по трьох роках Його проповіді провідники народу Його не сприйняли, засудили на смерть, катували, терням вінчали, розіп’яли на хресті, де Він віддав свого духа у руки Небесного Отця. Знімають Його з хреста і кладуть до гробу, де Він лежить мертвим. Замовкла плоть!

Здійснюється таїнство мовчання! Є час, щоб говорити, але є час, щоб мовчати. Людина покликана до того, щоб говорити, але є час також, щоб вона мовчала. Мовчати слід, зокрема, у важких моментах. Інколи мовчанка більше говорить, ніж слова. А як важко замовчати… Ми би хотіли говорити і говорити… І не дати можливості, щоб Господь до нас заговорив, а ми Його послухали… Ми чуємо постійно крики на площі, але чуємо також крики нашого серця. Сьогодні день, щоб усі замовчали і послухали Бога.

І продовжується Херувимська пісня: «Нехай все стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що людське не помишляє…». Так, треба стояти зі страхом і трепетом, бо Син Божий помер.

Так, Бог помер на хресті! Помер чому? Бо так полюбив Бог світ!..

І ще одну правду подає ця Велика субота. Стоїть хрест без тіла Христового. Тіло Христове спочило у гробі. Проте на третій день Він воскрес. Його немає на хресті. Все те заради того, що Бог так полюбив світ, що Сина Cвого Єдинородного дав. Заради любові, бо Бог – це Любов. Бог умер, бо любить людину! Прийняв на себе смерть і дійшов до Аду, щоб своєю смертю смерть перемогти!

Тому у Велику суботу треба перш за все замовчати… «Нехай мовчить усяка плоть людська…». Не можемо зрозуміти того, що сталося у цьому Страсному тижні, якщо не замовчимо. Якщо не зупинимо крики нашого серця… А наше серце кричить інколи безперестанно. Все щось болить, все плачемо і нарікаємо на всіх і на все. Треба, щоб наше серце затихло, щоб послухати і зрозуміти, що Христос всю гіркоту чаші випив до останньої краплини заради любові до нас. Спробував всю можливу гіркоту, щоб все просвітити своїм світлом…

Страх і трепіт, бо Син Божий помер?… Страшна дійсність? Це втрата всього…, всіх можливих цінностей? Це блукання посеред ночі «ніщо», як звіщає сучасна атеїстична ідеологія?

Ні, це абсурд! Бог – це любов! Любов Божа безгранична. Вона здатна все понести, все перетерпіти, навіть умерти, щоб відкрити людині безмежну цінність життя, навіть серед найбільших страждань.

Любов Божу можна засудити на смерть, побити, терням вінчати, наложити важкий хрест, прибити її тупими цвяхами до хреста і пробити бік, щоб витекла остання краплина крові і води, поховати і прикотити великий камінь. Проте закон любові – вічність. Любов завжди воскресне!

І так страх і трепіт переображується на радість і неприступне світло воскресіння та запрошення: «Радійте всі, що пісню перемоги співаєте!».

Порожній хрест, бо зняли з нього мертве тіло Христове. Хрест стоїть, проте світ бурхливо крутиться посеред війн, трагедій, невимовних страждань бідних і невинних. Нерухомий хрест говорить про те, що сталось на ньому раз назавжди. Він говорить повсякчасно про Божу любов, про Його перемогу.

Одначе, він стоїть також як знак прокляття для тих, що погибають, для тих, що не повірили в Божу любов, а для тих, що повірили і охрестилися у Христа – як сила Божа, як Божа перемога. Немає тіла Христового тепер тут на ньому. Він воскрес! Хрест вказує на воскресіння.

Тож завершуємо пісню: «Нехай мовчить…»: «Цар над царями і Володар над володарями приходить в жертву себе принести і себе дати на поживу вірним. Перед Ним ідуть хори ангельські з усіма началами і властями, многоокі херувими і шестикрилі серафими, лиця закриваючи і пісню співаючи: Алилуя, Алилуя, Алилуя».

День Суботній. Нехай всяка людська плоть мовчить! Нехай замовкнуть всякі крики! А гріб і суботня мовчанка звіщає незахідне сонце воскресіння.

Ми входимо з вами в найстрашнішу від початку світу ніч, входимо в ніч зради і страждань. Тікає в ніч зрадник Іуда, вирішивши продати свого Вчителя. Самотньо вночі молиться Ісус, і піт Його як краплі крови падає на землю. Віддаляється, плачучи серед ночі, апостол Петро, у прагненні сховатися від власної ганьби.

Ми переживаємо зараз не просто події із життя Спасителя. Кожен із нас входить у цю ніч зі своїми власними тягарями зрад і падінь, входить, пригадуючи, як не раз доводилося тікати в ніч, ховатися від себе самих, від власного сумління, від людей довкола – тоді, коли ми не змогли бути з Христом у відповідальну мить. Тоді, коли ми згрішили.

Бо кожен наш гріх, кожна зрада Євангелію, Церкві, Христу і є повторенням Іудиної провини. Адже і ми були хрещені, отже, від самого хрещення були разом із Христом, як і Іуда. Були в Його Церкві, були покликані стати Його учнями. Бо кожен із нас, охрещених і віруючих, покликаний бути апостолом Христовим, тобто свідчити про Нього не лише словами, а всім своїм життям, бути обранцем Христовим.

А чи зуміли ми це зробити? Чи зуміли оцінити той величезний привілей, який даний нам через Церкву, – бути обранцем Христа у світі, бути Його апостолом? І тому ця ніч виглядає такою важкою для кожного з нас. Бо в ній ми повертаємося до того, що хотілося б викреслити із життя, забути. Але цього ніколи нам не вдавалося…

Але раптом із цієї самої ночі виростає щось зовсім інше, світле і потужне. Виростає в невеличкій світлиці на Сионі – пагорбі в Єрусалимі. Це відбувається саме тоді, коли перелякані учні Христові, очікуючи того невідворотнього, що має статися з Учителем, раптом одержують від Нього маленькі шматочки розламаної хлібини із словами: «Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє». А потім – чашу з вином, слухаючи при цьому дивні слова: «Пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26:26-28). І в цю мить посеред зрад і падінь, посеред ночі гріха виростає найбільше Таїнство, яке і дає нам сили підводитися, коли ми впали, – Таїнство Євхаристії.

Сьогоднішній день у нашій Церкві є, насамперед, святом Євхаристії. Святом Благодаріння, того Таїнства, яке Христос, відходячи, залишає кожному з нас, щоб ми ніколи з Ним не розлучалися, щоб ми зуміли знайти в собі сили повернутися до Нього.

Ці сили в нас є. Ми не можемо тільки розкрити в собі того, що вкладено в кожного з нас – Образу і Подоби Божої. Нам важко відчути в собі всемогутнє дихання Святого Духа, яке кожного з нас торкнулося в купелі хрещення, у Таїнстві Миропомазання. І от, як теплий весняний дощик падає на землю, що починає зрощувати траву, так само падає на нашу душу Таїнство Євхаристії, вирощуючи з нас, грішних слабких людей, справжніх апостолів, справжніх християн.

Ми молимося за те, щоб зуміти оцінити цей дар. Не можна викреслити зі свого життя всього ганебного, лихого, що в ньому сталося. Напевно, ми ніколи не зможемо – і не варто цього робити – забути наші зради і падіння. Але з того досвіду власної слабкості і виростає потяг до Христа, до спасіння.

Сам Христос іде до нас. Він кличе в цю ніч бути разом із Ним. Не тікати, не відвертатися, не спати, – просто бути разом із Ним, коли Він молиться за нас!

Досвід цієї ж ночі застерігає нас: не будьте занадто самовпевненими. Бо саме надмірна самовпевненість апостола Петра і стала для нього важким уроком. Тричі відрікся він, доки заспівав півень. І туга за цим вчинком переслідувала його все життя.

Переживаючи це дивне, урочисте і, водночас, важке свято єднання з Христом, ми відчуваємо ціну Євхаристії. Ціну крови, яка, проливаючись на Хресті, потрапляє в Чашу кожного з нас, і дає нам сили бути з Христом у випробуваннях, щоб разом із Ним прийти до тієї миті слави, яка преображується в майбутні Великодні свята, – до дня загального воскресіння.

Величезне значення в богослужебному житті Церкви і в житті кожного християнина має останній тиждень перед Пасхою. Хоча християнське життя в цілому невід’ємне від богослужіння, від Літургії, за якою вірні причащаються Тіла і Крові Христових, але богослужіння саме цих днів особливо важливі і несхожі на жодні інші богослужіння церковного року.

Усе починається в останню передпасхальну неділю, коли Церква згадує вхід Господній в Єрусалим. Є в цього дня і ще одна назва – Вербна неділя. Вона пов’язана із звершуваним під час богослужіння освяченням верби на згадку про те, що люди, які вітали Ісуса Христа біля входу в місто, тримали в руках пальмові гілки – символ радості і торжества. У нас першою рослиною, що розквітає при настанні весни, є верба, тому виникла традиція використовувати її.

Для чого Господь відправився в Єрусалим і чому саме цього разу (адже Ісус Христос приходив сюди і раніше) Його відвідування для нас, християн, набуло такого величезного значення? Ісуса з Назарету зустрічала безліч людей надзвичайним тріумфуванням, з усіх боків лунали вітальні вигуки: «Осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» (Мф. 21:9). Словосполучення «Син Давидів» використовувалося юдеями як одне з імен обіцяного Богом Спасителя народу Божого. Тобто, учні і численні паломники, що простували в Єрусалим на свято юдейської Пасхи, яке встановлене на згадку про дивовижне позбавлення євреїв від єгипетського рабства, вітали Ісуса Христа як Месію, зустрічали Його як свого царя, не дивлячись на те, що Сам Христос не виявляв Своїм виглядом ніяких ознак царственої гідності, і навіть в’їжджав в Єрусалим не на коні, а на молодому ослику.

Одна з причин такого тріумфування – диво, здійснене Господом незадовго до цього, – воскресіння Лазаря, що знаходився в труні вже чотири дні, так що ні в кого не було сумнівів у його смерті (див. Ін. 11:38-45). Про це свідчить євангеліст Іоанн: «Народ, що був з Ним раніш, свідчив, що Він викликав Лазаря із гробу і воскресив його з мертвих. Тому і зустрів Його народ, бо чув, що Він сотворив це чудо» (Ін. 12:17-18). Ніхто і ніколи не повертав до життя чотириденного мерця. Багато хто радів такому явному явленню Божественної сили, інші – злякалися: «Первосвященики й фарисеї зібрали раду і говорили: що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, і прийдуть римляни і заволодіють містом нашим і народом» (Ін. 11:47-48). Тому «з того дня змовились убити Його» (Ін. 11:53). Лазареве воскресіння стало прообразом швидкого Воскресіння Христового. Саме про це можна почути в храмі під час святкового богослужіння.

Звістка про диво з Лазарем запалила в людях віру в те, що нарешті повинні розпочатися зміни. Той, перед Ким відступає сама смерть, повинен зробити щось таке, що переверне життя людей. І насправді саме для того, щоб раз і назавжди докорінно змінити життя всіх, хто жив колись на землі від Адама, і усіх, хто колись народиться, Христос став Людиною. І для того, щоб завершити Свою місію, Він і відправився в Єрусалим.

Але «Осанна Синові Давидовому!» змінилася криком: «Розіпни, розіпни Його!», радість – злістю. Чому так сталося? Люди чекали Месію, але бачили в ньому земного царя, який поверне процвітання і благополуччя, звільнить від полону. Вони помилилися тільки в одному: Христос дійсно – Цар, тільки інший. Він царює не в палацах і вершить владу не силою армії і зброї. Царство Христове не земне – Небесне, «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Пилат, що засудив Господа на смерть, кілька разів запитує: «Ти Цар Юдейський?» (Ін. 18:33,37) але у відповідь чує: «Нині Царство Моє не звідси. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину» (Ін. 18:36-37). Царство Христоев – в істині. Істина ж у тому, що «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Христос царює на Хресті. Простягаючи Свої руки на Хресті, Він кличе всіх до Себе, розкриває Свої обійми, щоб прийняти кожного зі «струджених і обтяжених», щоб «заспокоїти» його (Мф. 11:28). Христос «лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11:29). Господь рятує нас не силою зброї, не геніальними реформами громадського устрою чи економіки. Господь рятує силою Любові, що дійшла до Хреста.

Для вірних Страсна седмиця, яка слідує після свята Входу Господнього в Єрусалим, стає спогадом рятівних страждань Господа Ісуса Христа (слов’янське слово «страсть» перекладається в даному випадку як страждання). Кожен день седмиці присвячений певним подіям з життя Спасителя. Господь дуже багато проповідував перед Своїми стражданнями. Тому в перші три дні Страсної седмиці в храмах звучать просторові Євангельські читання, в яких ми чуємо притчі і останні настанови Спасителя учням і народу. У Велику середу згадується зрада одного з учнів – Іуди Іскаріота, що вирішив допомогти ворогам Господа Ісуса безпечно узяти Його під варту. Четвер – день Тайної вечері, коли Господь востаннє збирається разом з учнями для звершення пасхальної традиційної трапези. Під час цієї вечері Господь встановлює головне таїнство Церкви Євхаристію, звершуючи причащання учнів Хлібом і Вином, як Своїми Тілом і Кров’ю (див. Мф. 26:26-29; Мк. 14:22-25; Лк. 22:19-20). Велика П’ятниця – день хресних страждань і смерті Господа Ісуса Христа. У кожному храмі звершується винесення з вівтаря плащаниці – зображення Христа, Який лежить у труні. Це день особливо строгого посту, адже Сам Господь приніс Себе в жертву за нас.

Останній день перед Пасхою – Велика Субота. Вже починають звучати в храмах недільні співи. Темні покриття змінюються білими. Ми відчуваємо наближення пасхальної радості. Христос ще в гробі, але спасіння наше вже здійснилося. Настає перемога над останнім ворогом – смертю.

 Уважний митець завжди знаходив у Св. Писанні джерело для творчості. У Західній Європі до початку доби Відродження,а в Україні до XVII ст. біблійна тема впевнено панувала в мистецтві, бо воно було засобом знайомства і занурення у християнське вчення тих, хто не вмів читати. Із хрещенням Київської Русі всі види біблійного живопису набули розквіту.

Може здаватись, що всі видатні твори, які відображають біблійні сюжети, уже написані, а нам лишається лише розглядати, вивчати і захоплюватись ними. Але Священне Писання безкінечне і назавжди є джерелом творчої дії. Біблійні події резонують у серці кожного: від малечі-школяра до професійних митців. Ми і зараз можемо бачити твори, які викликатимуть у серці відгук, тому що вони про Спасителя.

Невеличка добірка картин про Страсний тиждень від британського художника Гарі Бунта (1957 р.н.) . Його талант до живопису виявився у ранньому віці, тому і навчався у художньому коледжі.   У 2001 у Гарі діагностували рак, але він продовжував малювати  і почав використовувати живопис, як спосіб допомогти іншим. Подолав хворобу, і до цих пір  працює з пацієнтами, щоб показати, як малювання може сприяти їх одужанню. Прості і життєві сюжети в його картинах закликають нас бачити божественну красу і повноту життя, вони наповнені дотепністю і легким сумом. А картини з біблійними подіями по-дитячому пронизливі і торкаються душі.