Захищаючи грішника – і язичницькі народи усієї землі перед лицем Богообраного Ізраїлю, старшого сина в сім’ї народів, і просто людину-грішника перед лицем строгої праведності, нагадуючи, що істинна праведність неможлива без любові і милосердя – Христос показує, як двері покаяння відкриваються на дорогу прощення і любові, що веде в дім Отчий.
Ця притча – про кожного з нас, людей, які борсаються в такому, здавалося б, безнадійно непрохідному бруді своїх гріхів, немочі, скорботи, життєвих обставин, які впадають у відчай і байдужість, втрачають останню свою слабеньку віру, – і які дивом Божим набувають надію попри все. Про недолугого сина, що набуває через морок вигнання, через бездоріжжя чужини батьківську руку, яку Батько з великою любов’ю протягує йому.
Для нас, які вважають себе церковними християнами, ця притча начебто тлумачень вже не потребує, ми всі читали і знаємо, що вона означає. У тлумаченнях – можливо. Але вона гостро потребує іншого: в особистому сприйнятті. Причому негайному, зволікання в цьому питанні, яке суть найважливіше для всякого з нас, дійсно смерті подібне – розуміння місця цієї притчі в моєму особистому житті. І місці мого життя і мене самого у великому контексті розказаної Спасителем історії про повернення додому.
У входженні до Церкви Христової мені припало не тільки пережити ситуацію блудного сина, але переживати потім її ще не раз, коли Господь знову і знову приймав мене в покаянні. Тому особисто для мене дуже важливо от що: повернутися додому – це ще не все. Ще потрібно наново вчитися жити. І жити не ледарем і нахлібником, який знову і знову береться за старе, наступає на вже пройдені граблі, – жити повноцінно, жити – вічно. Прихід до отчого дому, до Батька – це не підсумок усього нашого життя, але самий його початок, і от тільки після того, як відгримить святковий бенкет, почнеться в нас, щось якщо не більше, то і не менш важливе, ніж повернення.
От молодший повернувся, от перша радість зустрічі трохи вщухла, от закінчений бенкет, і настали будні. І от через цю радість, через вдячність Отцю, а разом з тим – через певне самовдоволене розслаблення («Ага, любить мене батько!.. Он як поставив на місце старшого!.. Значить, я – ого-го!..» – отака гордість митаря, що він – не такий як фарисей) – через усе це пробивається тривога. Тривога розуміння, що жити як раніше – усе, не можна. Ні по-хамському, як жив до відходу з дому, ні тими пристрастями, якими жив, марнотратячи спадок, ні так, як жив зі свинями біля корита з ріжками…
І ця тривога примушує відповідати на важливі питання: я повернувся додому – але хто я? Хто є Отець, втілена любов – я знаю. А я – хто? І навіщо взагалі я повернувся в отчий дім, чи тільки, щоб їсти ситно і спати на чистому?.. Чого я взагалі хочу від життя, на що направлю свою вільну волю, як житиму далі? Чи зможу відповісти Батькові на Його любов – любов’ю?
Чи стане цей дім і його мешканці, і старший брат у тому числі, мені знову рідними, чи зрозумію і прийму я, що всі ці заповіді і закони – створені не як «заборони», а для зміцнення любові, для мого ж блага, і що їх виконання з мого боку – не рабський обов’язок, а життєва необхідність, підтвердження справою тієї любові, яку я декларую як наявну між мною і Богом?
І от на ці питання неминуче треба відповісти самому собі – кожному з нас, які вважають ситуацію притчі про блудного сина власною ситуацією.
священик Сергій Круглов