Три рази на рік на всенічному бдінні співається сумна пісня, пісня туги і жалю. Пісня вигнання: “На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сион наш” (Пс. 136:1).
Цю сумну пісню співав народ Божий у Вавилонському полоні, куди він був відведений ворогом за зраду віри Батьків, за відступ від Богом даного Закону. Сімдесят років тривав цей страшний полон. За цей час встигло народитися і померти безліч людей, змінилися цілі покоління, з’явилися на світ нові, що ніколи раніше не бачили далекої батьківщини, нічого не знали про неї. Здавалося б, можна було і звикнути, можна було і змиритися, нарешті можна було поставитися до чужини як до своєї нової батьківщини. Проте з року в рік, з покоління в покоління передавали матері своїм дітям ці слова: “Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя” (Пс. 136:5). І цією клятвою вірності, цією надією на повернення жив цілий народ. Він жив цим і – вижив. Народ вижив, щоб пройти важкий шлях повернення додому, повернутися і відновити усе, що було зруйноване і втрачене.
Так і син, що зрадив свого батька, що осквернив свій дім, що заблукав у чужій країні, той самий, про якого оповідає притча, розказана сьогодні нам нашим Богом, одного разу знеміг від гріха. Розпусне життя, адже воно в точності таке, як описане в цій притчі: хазяїн стада свиней, тобто диявол, хазяїн безлічі гріхів, що насилують нас, приставив нас ходити за цією своєю похіттю, за гріхами своїми, як нещасний блудний син ходив за свинями. І так само як гріх, що обіцяє море задоволень, завжди обманює, завжди залишає голодним, завжди тільки вабить, але ніколи не дає обіцяного, так і хазяїн свинячого стада, диявол, пошле тебе пасти своїх свиней, але ніколи не дасть жодної нагороди за твої труди, ніколи не задовольнить твою похіть. Бо він – “неправдомовець і батько неправди” (Ін. 8:44). Згадайте, як оповідає про це євангеліст Лука: “А той послав його на свої поля пасти свиней. І він радий був насититися стручками, які їли свині, але ніхто не давав йому” (Лк. 15:15,16).
І от як колись блудний народ заплакав про гріхи свої “на ріках Вавилонських”, так і блудний син, що залишив свого батька, заплакав про далекий, покинутий і спаплюжений ним дім. А заплакавши, “встав і пішов до батька свого” (Лк. 15:20).
Подібно до блудного сина, що розточив з блудницями спадщину свою, ми розуміємо, що наша синівська гідність втрачена безповоротно, і, подібно до нього ж, сподіваємося на зовсім небагато: “Прийми мене як одного з наймитів твоїх” (Лк. 15:19). Аби лише милосердя Боже впустило нас на рідний поріг, аби лише не залишився нашою гіркою долею вічний спів скорботних пісень на березі чужих річок.
От чому напередодні Великого посту, збираючи нас усіх у довгу і важку дорогу покаяння, Свята Церква нагадує нам співом сумної пісні, пісні полону і приниження, де ми знаходимося, в якій трагічній відірваності від нашого Вічного Дому, від нашого Бога ми всі перебуваємо! От чому три неділі, що залишилися, перед покаянною Чотиридесятницею ці сумні співи супроводжують кожне богослужіння. Вони звучать у наших храмах, для того, щоб і ми, як блудний син з євангельської притчі, отямилися і побачили б, врешті-решт, яких свиней ми пасемо, тоді як стільки “наймитів у батька мого мають надлишок хліба” (Лк. 15:17).
І от коли ми слухатимемо цю пісню вигнання, коли ми співатимемо її всі разом, спробуємо зрозуміти, що піст – це не просто час харчових обмежень, але передусім шлях додому, повернення до Бога, ще одна наша спроба стати іншими. Такими, якими задумав нас Бог.