Архив рубрики «Рекомендуем к прочтению»

Чим ближче людина до Бога, тим більше прав вона отримує на втручання. А Отець наш Небесний тим більше дозволяє такій святій людині брати участь в управлінні світом.

Людина виконує одну з Богом волю, але іншими засобами. Здається, марно Бог дозволяє людині бути співучасником. Адже людина – не Бог, і усе зробить гірше. І, більше того, якщо ми будемо уважні, зможемо помітити, що все, що ми зробили хорошого, було від Бога. У кожній нашій добрій справі більша частина створена Богом, Який просто побажав залишитися непоміченим.

Так само Бог діє у святих.

Але людині потрібний Бог, а Богові потрібна людина.

Бог не може Своєю рукою просто так покласти перед жебраком їжу, перед тим, хто має потребу – гроші чи протягнути Свою руку нещасному, який лежить у спотвореній після аварії машині. Цю частину Його роботи повинні виконати Божі люди.

Однією з таких найбільш чуйних Божих людей стала Богородиця. Вона не лише просить дати Їй частину повноважень Господніх у справі допомоги людині, але Сама діє по праву Божої довіри. У Діви Марії Свої особливі стосунки з віруючим народом і особлива милість від Бога.

Це не так, як на Олімпі, де Зевс делегує права меншим богам по праву природного єства. Усі святі, як би не були хороші – не боги. Усі святі, як би не були уповноважені Богом, чудес творити не можуть. “Святі чудотворці” – це умовно допустимий епітет. Усі чудеса – тільки від Бога. А святі можуть просити Його послати Свою могутність за адресою, яка їм здається доречною.

І Бог посилає Свою силу туди, куди вони рекомендують. Не тому що так краще. Бог все одно все зробив би краще. Але виключно заради множення любові між Господом, святими і народом.

Чудеса – швидка допомога там, де любов може загинути

Чудеса – не міряло любові. Чудеса не є основа життя. Не можна сенс діяльності Бога і Божої Матері зводити до чудес. Більше того, у більшості випадків чудеса не приносять жодної духовної користі, залишаючись актом милосердя Божого, виданого авансом, який рідко повертається.

Видужала людина і живе як жила – заради себе. Позбавилася від напасті, а свого ближнього не пошкодувала. Прийняла від Бога диво, а не подякувала. Хіба що купила в храмі свічку – дала Богові “на чай”.

Бог і святі існують не заради чудес, а заради любові. І чудеса – це, швидше, швидка допомога там, де любов може загинути. У нормі стосунки між народом і небом – не чудеса, а робота, наповнена духом Трійці, благодаттю.

Стосунки в Трійці – взаємна жертовність. Бог такі ж стосунки запропонував людині. Бог і людина виступають у союзі, подібному до Трійці, – жертвують один для одного. І якщо людина помилиться, то благодать і час виправлять її помилку. А якщо не помилиться і поступить по–божому, то Отцю Небесному радісно, що Його менший син увійшов до турботи і радості Господньої.

Мало того, Бог так влаштував, що щастя серед людей можливе тільки тоді, коли вони живуть правилом Трійці не лише з Богом, але і з людьми.

Господь задоволений, коли в нас у стосунках проглядає Трійця та Її любов і жертва. А коли ми помиляємося не із злості, а за єством, Він заповнює збиток дивом – Своїм особливим втручанням. Причому право викликати диво має всякий, хто живе в Дусі.

Божа Мати втручається в наше життя тихо і потаємно, а також явно і відкрито.

Тихо і потаємно ми можемо чути в серці слова Її втіхи і любові. Явно вона, як швидка допомога, може відміняти закони фізики тоді, коли без термінового втручання ми можемо загинути.

Історія Божого народу і Божої Матері – це історія любові.

У році багато днів шанування Божої Матері, висхідних до пам’яті Її життя, Її служіння Богові, але не було свята народної любові до Неї. І вибір зупинився на Покрові. Глибинна суть свята навіть не в тому, що Вона відігнала варварів від Константинополю, а в тому, що Вона відкрито явила любов до людей.

І люди встановили це свято взаємної любові Божого народу і Божої Матері.

Суть свята – глибше за його привід.

Ти і я гідні любові такої прекрасної істоти, як Діва Марія. Розуміння цього окриляє, витвережує і надихає всіх добрих християн. Але Вона не лише любить нас, але і приймає нашу любов. Вона ніколи не скаже нашій любові: “Ні”.

Покрова – це свято нашої спорідненості зі святими. Це день вселенського тріумфу духа Трійці, що пронизує світ навіть до Землі. Дух Святий сходить потоками зверху вниз і піднімається від землі до неба.

Ми не самотні. На тому березі життя на нас чекають і кличуть. Перша серед тих, хто зустрічає і чекає – Богородиця. За Її любов до нас, за всі Її чудеса, за всі Її слова, вкладені в наше серце, – честь і хвала Їй. А нам – любити Її, у чому і допоможи нам, Господи.

священик Костянтин Камишанов

Хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її (Мк. 8,35). Ці слова Христові, слова великої важливості і глибини, у багатьох можуть викликати незрозуміння. Бо ж ми бажаємо спасти свою душу, а Господь каже, що якщо ми будемо до цього прагнути, то погубимо її, і для того, щоб спасти душу, потрібно її,– погубити заради Самого Господа Ісуса Христа і Євангелія.

Що ж це означає? Як це зрозуміти? Звичайно, в словах Христа не може бути нічого суперечливого. Потрібно вміти правильно їх розуміти. І ось яку відповідь дає нам на це непорозуміння Сам Господь: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16, 24). Ось якщо це виконаємо, то душу свою спасемо. Що ж потрібно для того, щоб виконати ці слова Христові? Що означає зректися себе?

Зректися себе – це означає повністю відмовитись від свого розуміння шляхів життя, від того, до чого ми прагнемо за велінням нашого серця, повністю відмовитись від своєї волі, від свого розуму. Чи є в цьому щось дивне, таке, яке не можна виконати? Звичайно ні.

Коли ученик вчиться у майстра ремесла, то він повинен повністю керуватися вказівками майстра, він не сміє видумувати нічого свого, ніяких своїх способів праці. Він повинен без заперечень слухатись майстра, виконувати його накази і робити так, як наказує майстер, не роблячи відступлення від вказівок. Так і ми повинні стати слухняними Господу Ісусу Христу, і слухняними до кінця, слухняними до смерті.

Потрібно зосередитись, і поглибити свій духовний погляд, і добре, чесно придивитися в потаємні місця своєї душі. І так кожен грішник побачить, що там відбувається. Там темрява, там кишать змії – змії неправди, блуда, заздрощів, гордості, об’їдання, крадіжок і навіть вбивства. І немає їм числа.

Хіба ми не ненавидимо змій, не остерігаємось їх? Хіба ми будимо любити змій, які гніздяться в нашому серці? Ми повинні зненавидіти їх, повинні зненавидіти свою душу, якщо в ній кишать змії. В нас мало є того, що заслуговує на любов. У всякому грішнику є багато того, що заслуговує ненависті. І потрібно запалати цією ненавистю. Якщо на ваших плечях опиниться брудне сморідне рубище, хіба ви не скинете його, не затопчите ногами? Акщо грішна людина погляне в свою душу, то вона побачить, що одяг її душі подібний до цього сморідного рубища. І їй стане огидно, бридко, вона зненавидить це рубище, вона зненавидить душу свою, яка так огидно одіта.

Бачите, немає нічого страшного в цій вимозі Христовій про те, щоб той хто бажає йти за Ним зненавидів свою душу. Потрібно зненавидіти свою гординю, самозакоханість, які наказують нам будувати своє життя по своєму, ставити в своєму житті особисті цілі, будувати плани. Потрібно все це відкинути, розірвати цю павутину в поросі, з усім попрощатися. Потрібно зректися соєї волі, своїх планів, свого розуму і смиренно нахилити шию під легкий тягар Христа. Потрібно Господу Ісусу Христу протягнути трепетну руку і до Нього взивати: « Господи! Не буду йти своїм шляхом. За Тобою піду, Ти мене веди!»

Потрібно до кінця беззаперечно підкорятись волі Христа. Тільки тоді стане для нас можливим слідування за Христом. Якщо Господь веде нас туди, куди йшов Сам, якщо Господь вимагає від нас, щоб ми взяли свого хреста і йшли за Ним, то куди ми підемо?

Якщо на нас покладений хрест, то звичайно, ми підемо не на весілля, не на свято, а туди, куди повинні йти злочинці, які несуть свій хрест. Ми повинні йти слідом за Ісусом Христом на Голгофу, до кінця, навіть до смерті.

Якої ж смерті вимагає від нас Господь? Фізичної чи смерті на хресті, яку Сам Він перетерпів? Ні він вимагає другого. Він вимагає, щоб ми були слухняні, смиренні, щоб ми наслідувли Його, Того, Який умалив Себе: «Він, будучи образом Божим не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної»(Флп; 6–8). Як Він був слухняним Отцю своєму, так і ми до кінця повинні бути слухняні Йому.

Він веде нас на смерть, але не таку, від якої повинно тремтіти наше серце. Він вимагає від нас, щоб ми виконали слова: « Але ті, що Христові є, плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями»( Гал. 5,24). Він вимагає від нас, щоб ми розп’ли на хресті і умертвили нашу плоть, наші пристрасті. Він вимагає, щоб ми розп’яли на хресті свої гріхи, як Він пригвоздив гріхи всього світу до Хреста Свого. Він вимагає, щоб ми не тіло наше пригвоздили до хреста, а щоб розп’яли стару людину, котра знаходиться під владою диявола, ми зненавиділи, щоб скинули її, як грязну стару одіж і щоб почали нове життя, життя відродженої людини, щоб ми спасли свою безсмертну душу, призначену для спілкування з Богом.

І це повинні виконати, бо інакше, не може серце наше очиститись, не може засяяти в ньому серце Христове. Для того, щоб засяяло сонце, повинна розсіятись нічна темрява. Для того, щоб було свіже повітря в помешканні, воно повинно бути очищене від усякого бруду. Так і ми якщо не відкинемо всієї скверни, якщо не розіпнемо на хресті нашу плоть, як зітлівшу в похотях, як ми можемо йти за Христом? Це абсолютно необхідна умова.

Але, якщо ми почнемо цю велику справу, то на нас чекає важка і довга боротьба, тому що та стара людина, яку ми відкинули і розп’яли – це лютий звір. І чим більше ми будемо його бити і розпинати, тим завзятіше він буде огризатися. Він небезпечний для нас, він ніколи не залишить нас в спокої. І на нас чекая боротьба з цим звіром до кінця нашого життя.

З житій святих ми знаємо, що всі вони до кінця своїх днів вели незкінченну боротьбу зі своєю старою людиною, яку вони розіп’яли на хресті.

І така боротьбав чекає на кожного з тих, хто вирішив виконати слова Христові і зректися себе. Його чекає довгий, тяжкий, тернистий шлях, без зупинок, бо зупинитись в духовному житті означає піти назад, втратити все те добре і святе, що було придбане. Потрібно поспішати, потрібно неухильно, неустанно йти вперед.

Хто був вище святого апостола Павла, який був взятий до третього неба і бачив блаженство праведних, хто може зрівнятися з ним у його рішучості розп’яти плоть свою, хто зможе сказати, як він: « …вже не я живу, а живе у мені Христос, для мене весь світ розіп’ятий на хресті»(Гал. 2,20). І ось подивіться, що говорить цей великий чоловік: « Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки забуваючи те, що позаду я пориваюсь вперед»(Флп.3,13). Він мчить вперед, спішить, хіба нам не потрібно бігти, якщо оберемо той шлях котрим він йшов і котрий вказаний Господом Ісусом Христом! Ось що означає зректися себе і йти слідом за Христом.

А що означає взяти хрест свій, – бо Господь говорить, що кожен з нас повинен взяти свій хрест? Які в нас хрести? Хрести бувають різні у різних людей, тому що для кожного приготований Богом свій хрест. Дуже важливо, щоб ми зрозуміли, що таке наш хрест. Дуже важливо, щоб ми взяли саме той хрест, який запропонований нам Богом. Дуже небезпечно є самим для себе вигадувати хрести, а це буває часто.

Які хрести приготовані для більшості з нас? Хрести прості, не такі, які несли мученики, не такі, які до кінця життя несли подвижники в пустелі. Наше життя, життя всіх людей, є горе, печаль і страждання, і всі ці горесті, печалі і страждання нашого мирського, суспільного і сімейного життя і формують наш хрест. Хіба мало завдають страждань невдалий шлюб, невдалий вибір професії, тяжкі хвороби, приниження, безчестя, втрата власності, що нас переслідують? Все зле, що творять нам люди, ревнивість подружня, – хіба це не хрест наш?

Такі страждання несуть і зобов’язані нести всі люди, хоча вони цього зовсім небажають. Люди, що ненавидять Христа, люди, що відкидають шлях Христів, всеодно страждають, але нарікають і не хочуть нести хрест.

У чому ж різниця між нами і тими християнами, які покірно несуть свій хрест? Різниця в тому, що християни несуть його покірно, в тому, що вони не хулять Бога, а смиренно, схиливши свою голову, несуть до кінця свого життя тяжкий Хрест, йдучи вслід за Господом Ісусом Христом, несуть його заради Нього і Євангелія, несуть його з гарячої любові до Христа, тому що розум їхній і все бажання у полоні євангельського вчення. Для того, щоб виконати це вчення, щоб йти по шляху Христовому, потрібно покірно і неустанно нести свій хрест, не проклинаючи його, а благословляючи, виконуючи завіт Христів, зрекаючись себе і йдучи за Христом. По вузькому шляху, котрий веде в Царство Небесне. А ми всі хочемо, щоб життєвий шлях був широким, просторим, без усяких тернин, бруду, каменів і ям, щоб він був устелений квітами. Але Господь показує нам Новий шлях – шлях стражданнь.

Нам потрібно знати, що на цьому шляху, яким би він не був тяжким, – якщо ми всім серцем звернемось до Христа, – він Сам дивовижно буде допомагати нам; Він буде підтримувати нас, коли ми будемо падати, підкріпляти, підбадьорювати і утішати нас, І тоді зрозуміємо ми слова святого Апостола Павла про те, що: «…короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу.»(2Кор.4,17), тоді ці страждання нашого короткого життя будуть для нас легкими стражданнями.

Коли ми пройдемо цей шлях, котрий тільки на початку здається страшним і тяжким, коли відчуємоукріпляючу нас Божу благодать, тоді радісно і зі смиренням будемо нести хрест свій, знаючи, що цим відкриється для нас вхід у Царство Небесне.

Нехай сподобить всіх Господь наш Ісус Христос вічною, славою, безкінечним життя з Ним, з Його Отцем і Духом Святим і зі всім сонмом святих Ангелів.

святитель Лука Кримський

Рождество Пресвятой Владычицы нашей Богородицы и Приснодевы Марии празднуется Церковью как день всемирной радости.

В этот светлый день, на рубеже Ветхого и Нового заветов, родилась Преблагословенная Дева Мария, предуставленная от века Божественным Промыслом послужить тайне воплощения Бога Слова ― явиться Матерью Спасителя мира, Господа нашего Иисуса Христа.

Цар Ірод відрубав голову пророку Іоанну Хрестителю просто так. Через п’яні хвастощі. Заради дівчинки, яка танцювала перед п’яними чоловіками. Мужик слово дав – мужик виконав.

Адже по-своєму любив пророка. Знав, що пророк. Любив з ним розмовляти. І от, зі своїм другом і співрозмовником розстався заради п’яного слова, вина і дівчини. Трохи зам’явшись, зірвав голову з прекрасної людини, як легко і безтурботно зривають голівку польової квітки.

Ця квітка готувалася розцвісти тисячі років. Такі люди, як Іоанн, не народжуються просто так. Їх поява – плід божественної селекції серед людей. Такі люди відрізняються від нас, як відрізняється троянда від лопуха.

Ці квіти духовного життя так багатьом пахнуть, що можна твердо сказати: не золото, не нафта, не армія, а саме такі люди – справжнє національне надбання. Бо вони приносять те, чого не може принести економіка і природа – Божественне животворче слово, що зцілює.

Сам Христос розмовляв з ним і знайшов його найдовершеним з усіх коли-небудь народжених людей.

Смерть його була несподіванкою і для народу, і для Бога. Вона не планувалася. Ірод боявся і народу і, частково, пророка. Запроторивши його до в’язниці, він просто вирішив стулити йому рота.

Але, як часто буває на підпитку, гріх увірвався в душу царя раптово, нестримно і могутньо. І душа Іродова пала перед сатаною на коліна майже без боротьби.

Очевидно, у Христа були інші плани на цю найважливішу фігуру шахової партії Євангелія. У Його команді було не так вже багато учнів, і всі вони були набагато нижчі за рівнем свого духовного розвитку. Втрата такого проповідника, без сумніву, сплутала плани Господньої місії.

Божі люди взагалі виявилися найбільшим дефіцитом Іудеї. Дефіцит був настільки критичний, що довелося практично силою навернути одного з найосвіченіших ворогів в апостоли за допомогою дива. Дива Господь творить дуже неохоче, бо, здебільшого, вони нічого не вирішують. Як не лікує Швидка допомога, а тільки знімає симптоми.

Петро, який так багато зробив знаходячись поряд з Христом, після Його розп’яття залишився в тіні в діяннях інших апостолів. Він мирно створював службову і адміністративну структуру Церкви. Інші апостоли розійшлися сіяти насіння віри по містах і селах.

І тільки апостол Павло вибрав не міста, а світ. Він сіяв і продовжує сіяти крізь століття – насіння дивного духу християнства. Як збідніла б Церква без його приголомшливих послань, слів, що вражають серце силою і радістю. Як багато б нам довелося вчитися самим, дізнаючись суть любові до людей і найзахоплюючу, світлоносну, приголомшуючу любов Божу. Павло став духом любові Церкви, її словом, її захопленням і солодкістю.

Але Павла можна назвати рабом, якого залучив Господь у місію силою. Що ж ми могли побачити від Іоанна, якби він не був убитий!

Ці слова Євангелія сколихнули серце: “І, почувши про те, Ісус відплив звідти на човні у безлюдне місце один; а народ, довідавшись, пішов за Ним з міст пішки” (Мф. 14:13).

Очевидно, що Христос приголомшений звісткою про смерть найкращої людини світу. Приголомшений настільки, що в Нього не вистачає сил залишитися з народом і учнями. Він йде в пустелю і, спілкуючись з Богом Отцем, заповнює сили, витрачені на горе.

Ми знаємо, що Христос здригнувся серцем як людина і заплакав, коли дізнався про смерть улюбленого друга Лазаря. Христос як людина посміхався дітям, дивувався з сотника, жартував з Нафанаїла, гнівався на міняльників і фарисеїв, був байдужий до первосвященика і прокуратора великого Риму. Що творилося в серці Христовому, коли Він дізнався про Усікновення, ми ніколи не дізнаємося, і тільки Його раптовий відхід у пустелю і бажання бути одному видає силу Його переживань.

Їх матері дружили. Їх, немовлят, шукав батько Ірода і хотів убити. Напевно, вони знали один про одного протягом дитинства. Напевно не втрачали один одного з виду. Зустрівшись, вони стали не просто друзями, але працівниками Божими, посвяченими в Його глибокі таємниці. Вони побачили один одного в небесній величі, що зробило їх стосунки не хорошими, а безцінними.

Хто втрачав друзів, може уявити, що таке подібна безглузда смерть. Але тут більше. Іоанн був Христу не просто друг, як Лазар, син Захарії був ще і сином Божим. Хто втрачав дітей у розквіті років, у пишності їх молодості, цвітіння і плодоносіння, той із жахом може уявити те, як несподівано хочеться побути одному зі своїм горем.

Ні, я не розвиватиму комплекс провини і не говоритиму, що і ми страчуємо Христа своєю легкодухістю.

Ні, я не розвиватиму комплекс провини і не говоритиму про те, що нам завжди треба пам’ятати, кого ми вбили словом або продовжуємо вбивати, засуджуючи людей.

Ні, я не розвиватиму комплекс провини і не говоритиму про те, що ми на відміну від Іоанна, відкинули дружбу і таємницю життя з Богом, і тим самим обікрали себе у вічності.

Я скажу про те, що більше.

Те, як Христос засмутився і нестримно відійшов у пустинне місце, говорить про те, як Він любить нас…

Мені хочеться сказати про те, що це жахливо і жорстоко ранити Господа і відкидати Його любов, яка так нам потрібна, в якій і полягає єдиний сенс нашого життя. Не про провину, а про втрачену любов хочеться сказати в це свято, що стало для Іоанна Хрестителя днем народження в тонкому світі.

Він зараз разом з Богом. Ми постимо, щоб показати печаль і бути, як Христос, засмученими. Напевно, це не зовсім вірно – імітувати події, що давно пішли в історію, і засмучуватися, коли Іоанну зараз дуже добре.

Піст, швидше, доречний як символ втрати не Іоанном, а нами – Христа, образ Якого мутнішає в нас безперервно, як у голові п’яного Ірода. Тільки замість вина нам затьмарюють розум тілесні і духовні гріхи, серед яких самолюбність і гордість, – найотруйніші.

Мізерна їжа цього дня нехай нагадає нам про втрату їжі небесної. А молитви, що читаються на честь Іоанна Хрестителя, нехай нагадають нам про велич і силу любові Бога до Своїх друзів і дітей, тобто до нас.

Отже, перебуваючи в духовному захваті від уявного споглядання дружби Христа і пророка і витвережуючись невеликим постом, надамо нашому серцю прохолоду і простір хоч би протягом цього святкового дня.

У чому допоможи нам, Господи!

священик Костянтин Камишанов

Сьогодні Церква пропонує нашій увазі притчу Христову про борг. Про борг людський. Про борг, який ми повинні своєму Творцеві.

Інші люди думають: «Кому я винен? Я нічому і нікому не винен». Але давайте згадаємо про всіх, хто створював наше життя: про матір, про батьків, про учителів, про вихователів, про тих, хто чинив на нас добрий вплив – скільком людям у житті ми зобов’язані! У скількох людей ми знаходимося в боргу! Але мало того. Ми знаходимося у боргу у всієї природи, що оточує нас. Хто дає нам повітря, яким ми дихаємо? Рослини дають. Чиєю плоттю ми живимося? Плоттю тварин і рослин.

Усе, що ми отримали, саме життя – усе пов’язано зі світом, що оточує нас. Ми усі отримали в позику. А якщо так, то кінцева причина – це Сам Господь, бо це по Його волі народили нас батьки, і ми живемо на землі. По Його волі маємо ми все те, що є в нас сьогодні. І тому, коли ми дякуємо людям, дякуємо життю за все те, що є в нас прекрасне і добре, ми насправді дякуємо Богові. Врешті-решт Він є кінцева причина – Той, Кому ми найбільше винні!

Але людям ми можемо віддячити любов’ю у відповідь, якимись справами. І природі, яка нас годує, живить і одягає, ми теж можемо якусь данину вдячності і дбайливості віддавати. А чим може людина віддячити Богові, Який її створив? У псалмі 49-му як би Господь говорить:

«Якщо ви будуєте храми, то чи не Мої всі гори, чи не Мої земля і небо? Якщо у ваших храмах горять вогні, лампади, світильники, то чи не Мої всі зірки на небі? Якщо ви приносите в жертву тварин, то чи не Мої всі живі істоти під небом?»

Чим може людина віддячити Богові? І виявляється може! Господь Ісус пояснює нам, що наша вдячність полягає в тому, щоб ми самі поступали в житті за Його заповідями. Не просто покоряючись указці, не просто покоряючись наказу, а з любові до Того, Хто нас створив і дав нам усі дари життя – бо ми живемо вже в Новому Завіті, коли людина вільно вибирає шлях Божий.

Коли звершується таїнство, на якому ми сьогодні всі є присутніми, священик виголошує: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо…». Чому ці слова звучать? Бо ми приносимо Богові свою любов, свою молитву, свою працю, втілену в хлібі і вині, в їжі людській, яка лежить на престолі.

Усе це ми приносимо Тобі, Господи!

Але це все Твоє, бо Ти це все створив!

І від Твоїх, бо ми Тобі належимо, і Тобі це повертаємо.

Повертаємо свою любов і повертаємо вірність і бажання поступати по волі Твоїй.

От у чому полягає наш обов’язок, і ми знаємо, як мало його платимо, як часто, на жаль, залишаємося неоплатними боржниками, некредитоспроможними, які не можуть сплатити свій рахунок. І от тоді ми кажемо:

«Господи, у нас не вистачило ні тілесних сил, ні душевних, ми просимо Тебе, залиш нам борги наші, прости нам, що ми не зуміли Тобі віддати те, що мали віддати, і додаємо так, як нас учив Христос: І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Виявляється, якщо ми взиваємо про це прощення, якщо ми хочемо примиритися з Богом, Якому винні, і нічим нам відплатити, ми маємо навчитися прощати один одному. Без цього немає життя, життя неможливе… І тому Господь наводить притчу, яку ми всі сьогодні чули.

Притча проста. І ця проста притча нам усім нагадує, що ми не можемо, не маємо права, навіть вимовляти слова «Господи, помилуй», тобто, прости наші гріхи, якщо ми самі не здатні прощати один одному.

Ми слабкі люди. У всіх у нас можуть бути гріхи і образи один на одного. Але що було б, якби люди не прощали один одному? Життя перетворилося б на пекло, бо все зло залишалося б з нами, і воно відкладалося б у нашій душі, як якась чорна гора. Якщо благодать Господня приходить до нас і змиває наш гріх, як потужним потоком води змивається бруд, так і наше мале прощення один одному, як чиста вода змиває все сміття і бруд життя. «Будьте досконалі, – каже Господь, – як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Це означає, як Він прощає нам, так і ми повинні вчитися прощати боржникам нашим. Амінь.

протоієрей Олександр Мень

Печать моего апостольства — это вы сами, ваша жизнь с Господом. Вот что я говорю в свою защиту тем, кто меня допрашивает. Разве у нас нет права есть и пить? Разве нет права жениться и возить с собой жену из наших сестер, как остальные апостолы, как братья Господа или Кифа? Или это только у нас с Варнавой нет права не работать?
А какой наемник воюет на собственные деньги? Какой земледелец, посадив виноградник, не ест своего винограда? Какой пастух не пьет молока от собственного стада? Но это не только примеры из обыденной жизни, о том же говорит и Закон. Ведь в Законе Моисея написано: «Не надевай намордника молотящему волу». Разве о волах заботится Бог? Не для нас ли Он это говорит? Это же для нас написано: «Пахарь пашет и молотильщик молотит в надежде на свою долю урожая».

И если мы, посеяв среди вас семена Духа, будем рассчитывать и на материальную долю урожая, неужели мы требуем слишком многого? И раз другие пользуются правом на вашу помощь, то у нас куда больше прав! И всё же мы никогда не пользовались этим правом, наоборот, мы миримся со всем, чтобы ничем не помешать Радостной Вести о Христе.

(1 Кор. 9, 2-12)

Прочитанный отрывок из Первого послания к Коринфянам рассматривает важную для апостола Павла тему соотношения свободы и ответственности. «К свободе призваны вы, братия, — писал он в другом своём послании, — только бы свобода ваша не была поводом к угождению плоти, но любовью служите друг другу» (Гал. 5:13). Да, любовь только тогда бывает любовью истинной, когда она — жертвенная. Тем более это относится к любви во Христе. И Апостол на примере собственного поведения показывает, каким образом жертвенное самоограничение в любви не только не противоречит христианской свободе, но, напротив, её утверждает в Духе Святом.
Конкретно речь у него идёт о его отказе от содержания Церковью. Как ни странно нам сегодня это покажется, такой отказ от содержания был смущающим моментом в отношениях апостола Павла и Церкви. Дело в том, что уже с первых шагов своей миссионерской деятельности ему пришлось столкнуться с тем, что его апостольский авторитет иногда подвергался сомнению. При этом указывали на то, что он не был свидетелем ни Воскресения, ни Вознесения Иисуса Христа, как другие апостолы.

Косвенно против его апостольства как бы говорил и его отказ от содержания: в глубине, мол, его совесть нечиста, если он не пользуется своим апостольским правом. Критики не останавливались и перед личными обвинениями, заочно устраивая над ним суд. И вот перед этим «судом» Апостол как бы произносит речь в свою защиту. Эта речь, апология, и составляет содержание прочитанного отрывка.
Разумеется, апостол Павел всегда настаивал на своём апостольстве, основанием которого он считал то явление ему Воскресшего Господа на пути в Дамаск, которое сделало из гонителя Христа Савла великого «апостола язычников» Павла. Но не только это. Он доказывает своё апостольское достоинство тем, что его миссионерский труд был плодотворным.

Сами Коринфяне тому доказательство. Ведь основание их Церкви — его дело: он понимает себя как её духовного отца, а само существование Коринфской церкви в Господе — как подтверждающую печать, всем видимый знак его законного апостольства.

Все апостолы, проповедники Евангелия, согласно указаниям Самого Иисуса Христа, имели право на скромное содержание от Церкви. Апостол Павел об этом пишет довольно подробно, и мы из его слов узнаём некоторые подробности из истории миссии раннего христианства. Так, например, мы узнаём, что апостолы имели право не работать своими руками ради заработка на жизнь. «Разве мы не имеем права есть и пить?», риторически спрашивает Апостол. Св. Иоанн Златоуст комментирует: «Неужели он не ел, не пил? Действительно, часто не ел, не пил. Ведь он сам говорит: Были часто в голоде и жажде, часто в посте, на стуже и в наготе (2 Кор. 11:27). Но здесь он разумеет не то, а что? — Мы не едим и не пьём за счёт учеников, хотя и имеем право брать от них».

Мы узнаём также, что апостолы имели право брать с собою в нелёгкий и долгий путь свою христианку-жену, или, как выразился Павел, «сестру жену». Ведь некоторые миссионеры были женаты, как, например, апостол Пётр. И их жёны тоже находились на содержании церквей. Так было принято. Наряду с Кифой-Петром упоминаются и «братья Господа», то есть близкие родственники Иисуса Христа, которые в ранней Церкви играли ведущую роль.

Однако, принятое большинством современных толковников мнение, будто речь идёт о супругах апостолов, разделялось далеко не всеми. Некоторые отцы Древней Церкви полагали, что слова «сестра жена» обозначают не супругу, а просто женщину из верующих. «Как за Господом следовали верные жёны, снабжавшие учеников необходимою пищею, так и за некоторыми апостолами следовали жёны, которые показывали в себе горячую веру, привязаны были к их учению, и содействовали божественной проповеди» (блаж. Феодорит).

Что ж? Миссионерская работа — такая же работа, как и всякая другая. За труд положена плата. Это апостол Павел образно показывает на нескольких житейских примерах, добавляя к ним свидетельство из Священного Писания — о воле, которому, когда он молотит собранное зерно, не следует зажимать намордником рот, то есть ему следует дать поесть зерна. В Писании (Втор. 25:4) это выражение простой и практичной заботы о животных. Но Апостол толкует это место принятым тогда способом, применяя его к миссионерам: они не менее «волов» и прочих работающих имеют право получать плату за свой труд.

Апостол Павел основал Церковь в Коринфе, посеял в ней духовное, то есть, образно говоря, принёс им Евангелие о спасении во Христе и тем самым заронил в души людей семена Святого Духа. Так не имеет ли он полное право, по меньшей мере, пожать земное, то есть получить за свой труд скромную материальную поддержку? Коринфяне, конечно, поддерживали других миссионеров. Однако апостол Павел не хотел пользоваться своим правом и не хочет им пользоваться в дальнейшем, хотя определённые лица в Церкви и ставили ему в упрёк этот отказ.
С их точки зрения заниматься ручным трудом ради заработка для истинного апостола было недостойным занятием. Сейчас нам такое мнение кажется странным, ибо мы воспитаны на словах: «Кто не работает, тот не ест!». Но не забудем, что эти слова были впервые произнесены апостолом Павлом (2 Сол. 3:10), и казались отнюдь не чем-то само собой разумеющимся. Они, во-первых, шли вразрез с устойчивым в глазах людей образом римлянина: гражданин Рима не работает! Для работы существуют рабы и рабочая скотина. А ведь Павел был римским гражданином, и то, что он занимался ручным трудом, казалось чем-то странным.

Во-вторых, в Греции, — а не забудем о том, что Коринф — большой греческий город, — занятие духовными предметами (философией, религией) ставилось неизмеримо выше презренной, с их точки зрения, физической работы. Отсюда и пренебрежение к ручному труду со стороны парящих в духовных высотах коринфян.

Однако Апостол вырос в других традициях. Он воспитан на Священном Писании, которое не знает такого противопоставления ручного и интеллектуального труда. Но ещё важнее то, что он не желал никаким образом дискредитировать свою проповедь, не желал полагать никакого препятствия на пути спасительного Слова Божия о Христе. Он стремился избегать всякого впечатления, будто он рассматривает проповедь Евангелия как заработок на хлеб.

Это бродячие философы зарабатывали себе на жизнь проповедью той или иной философии. Нет, апостол Павел — не философ, он посланник Господа; он нёс людям не новую мировоззренческую систему, но сеял семена Духа, из которых вырастает преображённое человечество, глубоко изменяющего не свои философские взгляды на мир, но изменяющего свою жизнь в её глубине и сущности.

Чему же учат нас слова апостола Павла, на первый взгляд имеющие отношения только к частному случаю его жизни и проповеди? Они учат нас тому, что христианская свобода не есть бездумный произвол, она также не совпадает с правом, ни с естественным, ни с законным. Божественная свобода христианина имеет своим источником свободный Дух Божий, определяющий направление воли и поведение христианина, тот Дух, Который ведёт людей не к разрушению, а к созиданию спасительного дела Христова на земле.

архимандрит Ианнуарий (Ивлиев)

Братья, мы сотрудники у Бога, а вы Божия нива, Божие строение. Я, по данной мне от Бога благодати, как мудрый строитель, заложил фундамент, а кто-то другой возводит на нём дом. Но пусть каждый смотрит за собой, как он строит. Ибо никто не может заложить иного фундамента, кроме того, что уже заложен, а это Иисус Христос. И строит ли кто на этом фундаменте из золота, серебра, драгоценных камней или из дерева, из сена или соломы, — её покажет тот День, потому что он явится в огне.

Огонь испытает работу каждого, какова она. И чья постройка выдержит огонь, тот получит вознаграждение, а чья сгорит в огне, тот понесёт ущерб. Правда, сам он будет спасён, но как человек, которого вытащили из огня. Разве не знаете, что вы храм Божий, и Дух Божий живёт в вас? И кто разрушит храм Божий, того покарает Бог: ибо храм Божий свят; а этот храм — вы.

В настоящее время в мире насчитывается приблизительно два миллиарда верующих во Христа людей. В I веке, в самом начале правления императора Нерона, когда апостол Павел написал своё Первое послание к Коринфянам, христиан в Римской империи было в лучшем случае несколько тысяч, то есть примерно в миллион (!) раз меньше, чем в сегодняшнем мире. Это как если бы в таком большом современном городе как Киев христиан оказалось всего-навсего около десяти человек.

Казалось бы, — какими сплочёнными должны были быть эти первые немногочисленные сообщества последователей Иисуса Христа, окружённые океаном равнодушных или враждебно настроенных язычников! В действительности же всё обстояло далеко не так, как это представляется многим, кто склонен идеализировать старину, и уж тем более времена апостольской древности. Писания апостола Павла открывают нам, что те первые христиане страдали недостатками не меньшими, чем наши современники и мы сами.

Увы, психология людей, по-видимому, не изменяется. Соперничество, споры, разделения по самым разным поводам постоянно подрывали единство пока ещё столь малочисленной Церкви. Апостол наглядно показывает всю абсурдность такой ситуации: «Разве разделился Христос?» Мыслимо ли вообще разделение Церкви как Тела Христова?

В читаемом ныне Послании к Коринфянам апостола беспокоит то, что новообращённые христиане были склонны не просто почитать своих руководителей, — что необходимо и справедливо, — но придавать им значение, подобающее только Самому Господу (см. прошлое воскресное чтение). «Разве во имя Павла вы крестились?», — риторически вопрошает он. Разумеется, это не так. Он — всего лишь слуга Иисуса Христа, Который послал его благовествовать, возвещать спасительную скорбь Креста и радостное чудо Воскресения.

Апостол Павел — сеятель. Он засеял пашню словом Евангелия. Другие её орошают. Апостол Павел — строитель. Он заложил фундамент. Другие на этом основании возводят само здание Церкви. Но, — и это апостол подчёркивает, — и вестники, и оросители, и строители, и пашня, и строение — всё и все принадлежат Богу, все подвластны делу Божию. Людям дозволяется и вверяется участвовать в том, что может сделать только Бог — каждому в меру того дара, какой каждому дал Господь (1 Кор. 3:5).

Разные сотрудники в Церкви с их разными дарами — не конкуренты и, конечно, не противники: они работают над одним делом. Также и сама Церковь не может смотреть на себя как на последовательницу или, ещё хуже, служительницу того или иного человека, того или иного богословского или политического направления. Она — Церковь Бога.
Фундамент Церкви заложен. Он не может быть заменён другим. Ибо этот фундамент — не личное изобретение Павла, но Сам Иисус Христос, Распятый и Воскресший.

Другие сотрудники Божии строят на этом основании, и каждый должен быть внимательным, как он строит. Непосредственно апостол Павел имеет в виду строителей-проповедников, которые действовали в Коринфе после него. Но в более широком смысле в созидании Церкви участвуют все христиане, каждый в свою меру. И кто бы ни продолжал строительство Церкви, за свой труд должен будет ответить на Суде Божием. Тогда обнаружится, чего стоит его работа.

Апостол следует пророческому образу Судного Дня как дня огненного испытания. Этот День придёт «как огонь расплавляющий», «пылающий как печь». «И кто устоит, когда Он явится?» (Мал. 3:2; 4:1). Огонь Суда покажет, какой строительный материал был привнесён в созидание Церкви. Было ли это золото любви, серебро и драгоценные камни добрых дел, или же в ход шли деревянные доски тщеславия, сено и солома земного успеха и благополучия? Кто внёс в дело Божие нечто стойкое, непреходящее, тот, как работник Божий, «получит вознаграждение».

В чём же будет состоять эта награда за выполненную работу? Она должна быть, конечно, понята образно, как радость о плодах труда, в который вложено столько собственных сил. Но, — будем реалистами, — мы знаем, что дело любого человека не безукоризненно. И многим придётся «понести урон», видя, что немало из того, что он делал в жизни, не выдержав огненного испытания, «сгорит».

Апостол Павел, будучи мудрым учителем, далёк от того, чтобы внушать своей пастве парализующий страх перед Судом Божиим. Нет, он вовсе не ожидает уничтожения недостойных сотрудников. Конечно, всё ложное и недостойное будет истреблено. Но ведь и нерадивые строители пытались трудиться и что-то сделать для Христа. Их неудача — плод человеческой немощи, лени или недомыслия. Поэтому апостол пишет о конечном спасении и тех, кто недостаточно хорошо исполнил свою задачу «строительства».

Эта мысль о спасении беспечных тружеников связана с его глубоким убеждением, что спасение человека всегда — незаслуженный дар благодати Божией, а не заслуга человека. Однако высказывания апостола столь же мало ведут и к ложной уверенности в полной безопасности. Спасение для «понёсших урон» будет связано с известными неприятностями. Они будут спасены как погорельцы, которых спасают из огня (ср. Ам. 4:11). Иначе говоря, они должны будут пережить тот факт, что их работа в Церкви мало что стоила, в то время как другим, как и самому апостолу Павлу, крепость Церкви, стоящей на прочном основании и выстроенной из стойких и дорогих материалов, принесёт честь и похвалу (ср. Флп. 2:16).

Прямо обращаясь к Церкви, то есть ко всем нам, верующим, апостол, как бы взывая к нашему согласию, спрашивает: «Разве не знаете, что вы — храм Божий, и в вас живёт Дух Божий?» Этот образ, с одной стороны, говорит о том, что Церковь принадлежит Богу: это Он сотворил Церковь. С другой стороны, представление о храме говорит о том, что Церковь — место Его присутствия; в ней живёт Дух Божий. Конечно, «Дух дышит, где хочет» (Ин 3:8), но в Церкви, как некогда в ветхозаветном храме, особенно ощутима близость Бога.

Дух Божий присутствует в Церкви не только тогда, когда верующие собираются на богослужение, но и в их обычной жизни, в трудных и будничных испытаниях. Присутствие Божие в Церкви проявляет себя в поведении её членов. Именно так оно становится явным для всех. Тем больше ответственность тех, кто легкомысленно относится к цельности Церкви, даже к самому её существованию, иногда сознательно и целенаправленно внося в Церковь партийные разделения и расколы.

Поэтому апостол Павел строго предостерегает всех тех, кто разрушает Церковь своей сомнительной мудростью, своим тщеславием и притязанием на исключительное знание истины. На тщетность их разрушительных действий указывал Сам Господь, говоря: «Я создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют её» (Мф 16:18). Но Церковь является неприкасаемой собственностью Бога. Поэтому те, кто, пусть и тщетно, покушаются на неё, неизбежно понесут наказание.

Итак, в нашем отрывке речь идёт о трёх категориях христиан. Одни — мудрые строители Церкви — в День Господень обретут спасение и получат награду: Бог — любящий Судия. Вторые — строители нерадивые и ленивые — понесут урон, хотя и спасутся: Бог — милостивый Судия. Третьи — разрушители — будут наказаны: Бог — Судия строгий, справедливый и нелицеприятный. Мы все должны об этом помнить.

архимандрит Ианнуарий (Ивлиев)

Говорячи про старозавітних пророків, ми звичайно маємо на увазі тих із них, хто залишив після себе цілі книги, – це Ісая, Єремія, Єзекиїль, Даниїл й інші. Але свого роду засновником цієї традиції був інший чоловік, який зовсім нічого не писав і дуже мало говорив, але діяв так, що запам’ятався людям назавжди. Його ім’я – Ілля, воно означає “мій Бог – Господь”, і це ім’я дуже точно описує його місію.

Пророк сповіщає людям волю Божу. Але перш ніж говорити про високе богослов’я, пророкам належало нагадати ізраїльтянам, що їхній Бог – не один з безлічі язичницьких богів, як у навколишніх народів, але Єдиний Бог, Творець неба та землі.

Ми вперше зустрічаємо Іллю в рік страшної посухи. Звичайно, вона розумілася як покарання від Бога за ідолопоклонство, але Ілля не поспішає виголошувати проповідь. Він просто укривається в пустелі, біля струмочка, що зберігся якимсь чином, і туди, як описує Біблія, “ворони приносили йому хліб і м’ясо вранці, і хліб і м’ясо ввечері, а з потоку він пив” (3 Царств 17:6). Перш ніж учити інших, він сам повинен навчитися безмежно довіряти своєму Богові.

Але, нарешті, пересихає і цей потічок, й Ілля вирушає до людей. Він іде не в палаци, де ще могла залишатися зайва їжа, а до бідної вдови, у якої її точно не було, – і просить у неї їжі. Вона відповідає: “У мене нічого немає, а тільки є жменя борошна в діжці і трохи олії в глечику; і ось, я наберу поліна два дров, і піду, і приготую це для себе і для сина мого; з’їмо це і помремо…” (3 Царств 17:12). Але Ілля владно наказує їй спочатку нагодувати його самого, а про подальше не піклуватися: “Так говорить Господь Бог Ізраїлів: борошно в діжці не вичерпається, і олія в глечику не убуде до того дня, коли Господь дасть дощ на землю” (3 Царств 17:14).

Від безвихідності, або від несподіванки, або все-таки завдяки своїй вірі – вдова послухалася пророка й віддала ті крихти, що мала, – і так урятувала й себе, і сина. Віра може зажадати від людини ризику повної самовіддачі – але й нагорода тоді буде повною. Відтепер борошно в діжці та масло в глечику не вичерпувалися, так що сім’я була врятована від голоду.

Добре, коли свята людина входить у твій будинок! Добре – але й страшно. Незабаром після цього син вдови занедужав і вмер. І тоді вона, по суті, звинуватила пророка в його смерті: “Ти прийшов до мене нагадати гріхи мої й умертвити сина мого” (3 Царств 17:18). Це було абсолютно несправедливо, адже хлопчика без Іллі чекала б ще більш швидка й болісна смерть від голоду! Але вдова дуже добре розуміла одну річ: коли ти живеш сам по собі, усе сіре, не видно ні гріхів, ні чеснот. Але коли у твоє життя вривається чудо, пророцтво, звістка про Бога – усі твої гріхи лежать у тебе як на долоні, і нещастя, що відбуваються, залишається лише пов’язати з цими гріхами. Напевно, вдові було б легше думати, що син помер від природних причин, аніж мучитися свідомістю своєї провини.

Але Ілля не міг змиритися з такою арифметикою: смерть сина за гріхи жінки… “Господи Боже мій! невже Ти і вдові, у якої я перебуваю, зробиш зло, умертвивши сина її?” (3 Царств 17:20) – звернувся він до Бога, і це звучало більше як вимога, ніж як прохання. Якщо треба рятувати інших – пророк може бути дуже відважним. Так дитина повернулася до життя. Пророк урятував цю сім’ю – і міг тепер іти до всього ізраїльського народу.

У ті роки в Ізраїлі правили цар Ахав і цариця Ієзавель, за походженням фінікіянка. Поганські культи й колись практикувалися серед прадавніх ізраїльтян, але за часів правління цієї пари вони стали, по суті, новою державною релігією. І тоді Ілля прийшов до Ахава, щоб кинути виклик. Він запропонував цареві зібрати на гору Кармил чотириста п’ятдесят пророків язичеського божества Ваала, щоб там вступити з ними в змагання. Цар погодився.

У призначений день Ілля звернувся до народу з такою промовою: “Чи довго вам кульгати на обидва коліна? якщо Господь є Бог, то йдіть за Ним; а якщо Ваал, то за ним ідіть” (3 Царств 18:21). Але народ мовчав, вичікуючи, чим скінчиться двобій… Ілля запропонував приготувати два жертовники – Господу та Ваалу, – покласти на кожен з них зарізаного тельця, але не запалювати вогонь під дровами. Служителі справжнього Бога, безсумнівно, повинні звести вогонь із неба та запалити свою жертву.

Пророки Ваала цілий день танцювали перед своїм жертовником. Біблія навіть донесла до нас знущальні слова Іллі: “Кричіть гучним голосом, бо він бог; може, він задумався, або зайнятий чим-небудь, або в дорозі, а можливо, і спить, то він прокинеться!” (3 Царств 18:27). Але нічого не виходило, і тоді Ілля приступив до своєї жертви. Він усе приготував, велів рясно полити її водою, і після його молитви блискавка з неба спалила жертву в одну мить.

Суперечка була вирішена, і доля пророків Ваала виявилася незавидною – усі вони були вбиті, цілком у дусі того часу, коли за істину не годилося щадити ні своє, ні чуже життя. Проте на обрії з’явилася довгоочікувана хмарина, яка скоро перетворилася у величезну хмару, що несла дощ змученій землі…

Андрій Десницький

Иногда, читая жития святых, мы пропускаем мимо сознания одну весьма важную деталь: практически все люди, которые прославлены Церковью, прошли долгий и трудный путь к совершенству. И в большинстве случаев за красивым житийным рассказом кроется настоящая жизненная драма, борьба двух разных сторон личности – светлой и темной. Зрелой христианкой предстает перед нами в своем житии и княгиня Ольга, чья память совершается 24 июля. Но летописи знают и другую Ольгу – жестокую, надменную, расчетливую. Какой она была на самом деле? Какой портрет – житийный или летописный – более правдив? Если мы кратко ответим на этот вопрос, то окажется, что правдивы, как ни странно, оба портрета.

Княгиня Ольга жила в X веке. Ее происхождение – предмет многолетних споров, которые не стихают до сих пор. По одним источникам, это была чужестранка, дочь скандинавов, пришедших на Русь и взявших под контроль большинство славянских племен. По другой – Ольга была славянкой, получившей свое имя в честь Киевского князя Олега. Третьи источники вообще говорят о болгарском происхождении княгини, что тоже возможно. Ведь в то время среди славянских стран именно Болгария была самым сильным государством, и иметь в женах женщину из болгарского рода было делом престижа.

Не меньшая загадка – история знакомства Ольги и Игоря. Официальная версия передает рассказ о том, как в Псковских землях простолюдинка Ольга была паромщицей. 10-летнюю девочку и заметил горячий юноша Игорь во время переправы, но на приставания княжича Ольга ответила отказом – «лучше утоплюсь, но чести не отдам». Трудно сказать, запомнила ли эту встречу девушка, а вот княжич – запомнил, и когда через несколько лет ему пришло время жениться, то сватов он заслал именно к юной паромщице. Запала она ему в душу – и все тут! Правда, летописи признают, что Игорь не был верным мужем, но жену свою Ольгу все равно любил и уважал за мудрость и волевой характер.

Именно при княжеском дворе сформировалась Ольгина жестокость, расчетливость, холодность. Иначе и быть не могло, ведь, даже будучи женой великого князя, она постоянно рисковала стать жертвой интриг. И Ольга приспосабливалась – как могла и как умела. Особенно сильно на ее характер подействовала трагическая гибель Игоря от рук племени древлян, которых князь облагал непомерной данью. С убийцами своего мужа она расправилась хладнокровно, перебив древлянскую знать и уничтожив много простых людей. После этого никто уже не посмел поднять на Ольгу руку, и она по причине малолетства сына Святослава стала единоличной правительницей Новгородских, Псковских и Киевских земель.

Впрочем, даже когда Святослав вырос, власть практически оставалась в ее руках, поскольку страстью сына была война, а государством управляла его мать. Ольга провела мощную административную реформу, выработала схему налогообложения, начала активное каменное строительство, бывшее дотоле на Руси делом неслыханным. И все-таки в народной памяти княгиня осталась не жесткой правительницей, а именно христианкой – первой среди Рюриковичей.

В светской историографии утвердилось мнение, что Крещение было для Ольги политическим шагом, который позволил ей занять выгодное положение среди византийской элиты. Но внимательный анализ жития и летописных упоминаний показывает, что это не совсем так. Мы доподлинно не знаем, где и когда крестилась русская правительница, но источники говорят, что ее положение в византийском обществе после принятия Крещения было не таким уж и высоким, и оно явно не соответствовало амбициям этой сильной женщины. И здесь невольно понимаешь, что Ольгой двигала не политика, а вера. Бабка Владимира Великого была одной из тех, кто на себе испытал силу преображающей Божьей благодати. Несмотря на бурную жизнь и огромную власть, которая была сосредоточена в ее руках, эта женщина рано стала задумываться над смыслом жизни, и этот поиск привел ее к решению принять христианство.

Для полной ясности важно сказать, что несмотря на свое полулегальное существование, ко времени княжения Святослава и Ольги христианство успело укорениться среди многих знатных киевлян, а в самом Киеве имелось даже несколько храмов. В 944 году при подписании мирного договора с греками многие члены русского посольства приносили присягу не перед статуей языческого бога Перуна, а в церкви святого Ильи – перед Крестом и Евангелием. Поэтому обращение к вере Ольги в значительной мере стало возможным, благодаря труду предшествующих христианских поколений. Приняв христианство, Ольга всеми средствами поддерживала своих братьев по вере и трудилась на миссионерском поприще, уничтожая языческих идолов, строя храмы и проповедуя идеалы Евангелия, которые многим русским западали в душу. Своего сына Святослава она тоже стремилась обратить ко Христу, но, лояльный к христианству, он боялся делать этот шаг, поскольку считал, что его соплеменники-язычники будут смеяться над ним. Вояка-Святослав, проводивший в походах большую часть своей жизни, до самой своей трагической гибели в 972 году так и не стал христианином. Его сын Ярополк уже явно симпатизировал вере Христовой и даже был женат на христианке. Это благотворно влияло на положение Церкви в языческой Руси, но после междоусобной борьбы и восшествия на престол князя Владимира наступил период гонений на Церковь. Прежде чем одержать окончательную победу, ей предстояло обагриться кровью мучеников.

Впрочем, все это было потом. А при жизни Ольги христианство в Киеве давало первые росточки. По свидетельству современников, Крещение радикальным образом изменило княгиню. Это не значит, что она, будучи до Крещения женщиной, мудрой и волевой, после принятия Христа стала мягкой и слабой. Ольга осталась такой же, но теперь все силы души она направила на служение другим идеалам.
Княгина скончалась в 969 и была похоронена году по христианскому обряду. В 1007 году, после постройки легендарной Десятинной Церкви в Киеве, тело княгини было перенесено в этот храм. По легенде, в каменном склепе было проделано окошечко, и было видно, что останки этой великой женщины нетленны. Ее святость никогда не ставилась под сомнение. С XIII века имя Ольги стало крестильным, ее признали святой не только на Руси, но и в Чехии, и на Балканах. А в 1547 году Ольга была причислена к лику равноапостольных – то есть тех, чьи труды в деле миссионерства сравнимы с трудами апостолов. Такой чести удостоились ещё только 5 святых женщин в христианской истории (Мария Магдалина, мученицы Фекла и Апфия, римская императрица Елена и просветительница Грузии Нина).

foma.ru

 

О великая угоднице Божия, богоизбранная и богопрославленная, равноапостольная великая княгине Ольго! Ты отринула еси зловерие и нечестие языческое, уверовала еси во Единаго Истиннаго Триипостаснаго Бога и восприяла еси святое крещение и положила еси начало просвещения земли Русския светом веры и благочестия. Ты еси духовная родоначальнице наша, ты по Христе Спасителе нашем первая виновница просвещения и спасения рода нашего. Сего ради смиренно молим тя: призри на немощи наша и умоли премилосердаго Царя Небеснаго, да не прогневается на ны зело, яко по немощем нашим по вся дни согрешаем, да не погубит нас со беззаконьми нашими, но да помилует и спасет нас по милости Своей, да всадит в сердца наша спасительный страх Свой, да просветит Своею благодатию ум наш, во еже разумети нам пути Господни, оставити стези нечестия и заблуждений, тщатися же во стезях спасения и истины, неуклоннаго исполнения заповедей Божиих и уставов Святыя Церкве. Моли, блаженная Ольго, Человеколюбца Бога, да пробавит нам великую милость Свою: да избавит нас от нашествия иноплеменных, от внутренних нестроений, мятежей и раздоров, от глада, смертоносных болезней и от всякаго зла; да подаст нам благорастворение воздуха и плодоносие земли, да даст пастырем ревность о спасении пасомых, всем же людем споспешение о еже усердно службы своя исправляти, любовь между собою и единомыслие имети, на благо Отечества и Святыя Церкве верне подвизатися, да возсияет свет спасительныя веры в Отечестве нашем, во всех концех его; да обратятся к вере неверующии, да упразднятся вся ереси и расколы; да тако поживше в мире на земли, сподобимся с тобою вечнаго блаженства на небеси, хваляще и превозносяще Бога во веки веков. Аминь.

О святая равноапостольная великая княгине Ольго, первоугоднице русская, теплая о нас пред Богом ходатаице и молитвеннице. К тебе прибегаем с верою и молимся с любовию: буди нам во всем ко благу помощница и споспешница и, якоже во временней жизни тщалася еси просветити праотцы наша светом святыя веры и наставити я творити волю Господню, тако и ныне, в небесней пребывая светлости, благоприятными твоими к Богу молитвами, вспомоществуй нам в просвещении ума и сердца нашего светом Евангелия Христова, да преспеваем в вере, благочестии и любви Христове. В нищете и скорби сущия утеши, бедствующим подаждь руку помощи, обидимыя и напаствуемыя заступи, заблудшия от правыя веры и ересьми ослепленныя вразуми, и испроси нам у всещедраго Бога вся благая и полезная в жизни временней и вечней, да тако благоугодне зде поживше, сподобимся наследия благ вечных в безконечнем Царствии Христа Бога нашего, Емуже со Отцем и Святым Духом подобает всякая слава, честь и поклонение всегда, ныне и присно и во веки веков. Аминь.