Першу неділю Великого посту Церква присвячує святкуванню Торжества Православ’я. Це свято було встановлене на пам’ять про Сьомий Вселенський Собор, на якому Церква визнала догму про шанування ікон, відкинула єресь іконоборства та виголосила анафеми (відлучення) на тих, хто не визнає православної віри. Всього було лише сім Вселенських Соборів, тому Сьомий Вселенський Собор завершує час установлення віровчительних догматів. Час йде, люди змінюються, але віровчення Церкви залишається незмінним – і це один з ознак істини – істина не змінюється.
Сьогодні ми читали уривок з Євангелія від Іоанна, в якому розповідається про те, як до Спасителя прийшли перші апостоли, а саме як Филип знайшов Христа, а потім розповів про це своєму братові Нафанаїлу. Він говорить йому, піди, я знайшов Христа. Справа в тому, що весь Старозавітний світ жив очікуванням Христа Спасителя, приблизно так, як ми зараз живемо очікуванням Другого Пришестя Христового. Нафанаїл одразу запитує свого брата, звідки він, звідки Месія? Це не просто пусте питання, оскільки Христос обов’язково мав походити з роду Давидового і бути народженим у рідному місті Давида-Віфлеємі. Но Филип відповів йому, що мова йде про Ісуса з Назарету. Назарет того часу був зовсім маленьким селищем, ми назвали б його хутором – три будинки, два двори. Він був настільки малим, що навіть історики забули описати серед ізраїльських міст. Нафанаїл каже, чи може Месія народитися в такому маленькому непримітному містечку? Але його брат знаходить найважливіші слова, він каже: “Піди й подивися сам”, тобто те, що я знаю, словами описати не можна, ти просто йди й сам дивися і вирішуй – вірити тобі чи ні.
Усі ті, хто знайшли Христа і намагаються про це розповісти своїм близьким, стикаються з такою самою проблемою. І такі проповідники розуміють, що їм не вистачає слів, що немає жодної мови, якою можна було б виразити все те, що вони знайшли в Христі. Кажуть, що в англійській мові є майже 14 000 релігійних термінів, алемякби складачі цього словника спробували розповісти про свою особисту зустріч з Богом, вони просто скористалися б словами апостола Филиппа – “Піди і подивися”.
І Церква протягом усіх двох тисяч років говорить: “іди і подивись.” Тому що наш богослужбовий ритуал, всі творіння святих отців – вони показують шлях до Христа – “іди і подивись.” Так буває й у житті. Є багато розумних людей, які прочитали багато книг, написали багато наукових праць, у деяких навіть волосся випало від навчання, але з ними Христос не розмовляв, тому ці люди, незважаючи на всю свою науковість, вірять в казки, і скільки б вони не прочитали, вони все одно залишаються з закритими очима.
Існують і інші люди, їх набагато менше – це мудрі люди, які зустрілися з Христом. І зустрівши його, вони зрозуміли щось настільки важливе, що навіть прочитавши всі книги Нью-Йоркської бібліотеки, ти цього не зрозумієш. Такі люди стали апостолами, проповідниками, вони ще з часів земного життя Христа ходять по містах і селах і кажуть: “Дивись, я знайшов Месію, іди і подивись на нього”.
На жаль, є інші люди,що говорять ніби ті самі слова, що й апостоли, але кличуть не до справжнього месії, а до вигадоного ними ідола. Таких людей ми звнмо єретиками. Ісаме сьогодні Церква святкує свою перемогу над вченнями тих людей, які уводили віруючих від шляху спасіння. У першу неділю Великого посту ми звершуємо Торжество Православ’я, тобто свято істинної віри.
Правильно вірити в Бога – це дуже важливо. Тому що правильна віра дає правильні уявлення про Бога. Якщо ці правильні уявлення (ми називаємо їх ще догматами) хоч трохи змінити, то через якийсь час ми опинимося в ситуації, коли бог (саме так, з маленької букви), в якого ми віримо, зовсім не той Бог, про якого говорить Євангеліє. Такий хибний бог буде радіти вбивствам, підштовхувати нас на такі вчинки, за які нам потім буде соромно. Досить лише щось змінити в догматах, і всі наші стосунки з Істинним Живим Богом можуть погіршитися. Тому Церква так серйозно ставиться до свого віровчення, до догматів і правил віри.
Наші попередники зберегли істину, не розчинившись у цьому світі. Ми також призвані до цього – бути свідками того, що Церква, яку створив Христос, що вона існує і зараз, що вона така ж, як у День П’ятдесятниці. А про Церкву Христос Бог наш сказав, що “Я з вами во все дни до скінчення віку”. І це дуже важливо, тому що якщо Церква – це Тіло Христа, а ми опинимося десь поза нею, поза Церквою – через єресь, через розкол, або навіть просто через звичайну образу – то ми опинимося поза брачним Палацем, як ті нещасні п’ять дівчат, яким Наречений сказав: “Йдіть від Мене, не знаю вас”. Пожити ми то поживемо, але тимчасово, а вічного життя ми можемо бути позбавлені.
У кожного людини є голова на плечах, і вона йому потрібна для того, щоб мислити й розмірковувати. В такі дні, як сьогодні, Церква закликає нас подумати про свою двохтисячолітню історію, про працю, про кров мучеників за віру, про віддані життя, про все те, що святі робили для того, щоб ми й зараз мали джерело чистого істинного віровчення, дбали про нього, роздумували про нього, і, якщо виникне потреба захистити чистоту своєї віри – безстрашно встали на її захист.