Записи с меткой «Неделя 3-я по Пятидесятнице»

Закінчилася літургія. Закінчилося наше спільне моління, яке греки називають своєю мовою «Євхаристія», що в перекладі означає «подяка». Весь створений світ: фарби, якими написані ікони, звуки, які утворюють чудові співи, земля і сонце, що проростили пшеничний колос і виноградну лозу, які дали нам євхаристійні хліб і вино, квіти і бджоли, що подарували Церкви запашний віск для свічок, вітер і дощ, що в міру напоюють і висушують ґрунт, – усе, що тільки є у Всесвіті, дякує своєму Творцеві за щастя жити, за дивну можливість буття. Усе, що створено Господом, усе, що є на світі бере участь у служінні цієї всесвітньої подяки, цій вселенській Євхаристії. Все творіння славить Господа свого за те, що живе, існує і вже тому – радіє. Щойно хор наш співав від нашого імені і з усіма нами: «Нехай повні будуть уста наші похвалою Тобі, Господи!» І ось запитаємо себе: чи дійсно радістю і вдячністю наповнена наша душа?

Щось не віриться. І справді, адже коли ми думаємо про своє життя, коли ми оцінюємо його, коли ми відповідаємо на просте життєве питання: “Як поживаєш?” – найчастіше замість вдячності, замість радості, замість молитви-хвали з нашого рота лунає сумний стогін, чуються скарги, сумовиті голосіння, а то і злісні прокляття. Запитай у сотні тих, хто перебуває в храмі: “Тобі добре жити?” – і дев’яносто дадуть відповідь: “Погано!” Не варто і запитувати, що – “погано”, ясно і так: список докорів рідним, начальникам, владі, країні, сусідам, погоді буде довгий і гнітюче одноманітний.

Якби християни молилися за літургією лише один раз за усе своє життя або хоч би тільки один раз на рік, такий “тужливий” настрій можна було б зрозуміти. Але ми принаймні осмілюємося бувати в молитовних зібраннях практично щонеділі. Як же треба вслухуватися в співи і молитви, щоб так і не почути їх радісної євхаристії – вдячного – настрою, щоб не навчитися вірі і надії, щоб не звикнути до простої і ясної думки: Слава Богу за усе!

Здається, багаторічне ходіння в церкву, регулярна участь у спільній молитві, постійне переживання, а не просто вислухування молитовних текстів повинне було б зробити з нас, християн, непоправних оптимістів, повинні були б перетворити нас на ту євангельську закваску радості, яка робить осмисленим життя усього народу. Ми, православні, що постійно утішаються нашим Богом, регулярно підкріплювані духовною їжею нашої літургії, повинні були б стати для обезбоженого світу зразком віри, надії і любові, бо світу не можна жити без надії. Але як часто замість радісного світла в душі в нас похмура пітьма. “Отже, якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?” (Мф. 6:23)

Ось питання, яке ставить нам наш Спаситель сьогодні. Що нам відповісти Йому? Що усі газетні статті, що усі телепередачі переповнені кошмарами і жахами сучасної дійсності? Та що газети! І газет читати не потрібно, досить просто розплющити очі і вийняти вату з вух, щоб побачити, скільки довкола сліз, болю, туги, самотності…

Але хіба не так же було завжди, в усю довгу історію людського роду? І проте, серед злості і воєн, серед катастроф і страждань, ось вже два тисячоліття звершувалося і звершується Таїнство Подяки, співалися і співаються радісні Євхаристійні гімни; як і дві тисячі років тому лунають над світом слова апостола Павла, що сумує від безвиході: “Завжди радійте!” (1Сол. 5:16).

Якщо ми сумуємо і засмучуємося, якщо немає в наших очах і серцях радості, то які ж ми християни? Чого варта тоді наша віра у Вічне Життя, у загальне воскресіння, в уготоване нам від створення світу Царство Любові?

Це тому відбувається, що Царство Царством, а своє тріснуте корито, своя уражена самолюбність, сліпа прихильність до речей і переконань, заздрість, жадність часто виявляються важливішими, навіть, як ні страшно це вимовити християнинові, важливішими за хресну смерть Спасителя нашого. “Отже, якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?”

Давайте перед тим, як нам піти з храму у світ, згадаємо ще раз сьогоднішні слова Сина Божого, які, можливо, утішать нас серед загального нарікання і безперестанних скарг: “Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Хіба ж ви не набагато кращі за них?” (Мф. 6:26.).

священик Сергій Ганьковський

Усі ми, хто був недільного ранку у храмі, виросли і прожили життя в одній країні і в один час, тому ми і є співвітчизниками і сучасниками. І, будучи такими, усі ми, хочемо того чи ні, засвоїли гасла і дух того часу, в якому жили. Знали ми, що країна наша найбільша, найсильніша, найперша завжди і скрізь і що, як би нам ні було важко зараз, «завтра буде краще, ніж учора».

І ось на наших очах усе змінилося. Немає нічого з того, до чого ми звикли, та і країни, в якій ми народилися, – немає. А головним гаслом кінця двадцятого століття сталі гіркі слова відомого політичного діяча: “Хотіли як краще, а вийшло як завжди…”

Що ж, адже і діди наші і прадіди, коли на початку століття затівали «руйнування», як вони казали, «старого світу», хотіли як краще. І ті, хто знищував так званих куркулів і встановлював колгоспи, теж хотіли як краще, а в результаті країна, яка завжди продавала хліб, стала, щоб прогодувати себе, купувати його по всьому світу. І люди, які прийшли на зміну революціонерам, знову-таки хотіли як краще, як гуманніше, як людяніше, як демократичніше перебудувати наше суспільство…

Так чому ж всякий раз виходить “як завжди”?

Залишимо історію народів і країн. Звернемося краще до того, що близько, до своїх сімей. Хіба матері наркоманів і п’яниць хотіли їм такої долі? Хіба про це вони мріяли, коли колисали своїх малюків безсонними ночами? Половина утворених сімей у нашій країні розпадається. І ось я задаюся питанням: хіба юнаки і дівчата, присягаючись один одному у вічній любові, шепочучи один одному ніжні слова, могли собі уявити, що не мине і року і люта ненависть з’явиться на зміну ніжному щастю?

Врешті-решт, труднощі державні можна було б і пережити, коли б удома усе було гаразд. Але в тому і справа, що і вдома – недобре… А хотіли як краще!

Погодьтеся, бувають хвилини, коли так і хочеться закричати, звернувши обличчя до небес: “Чому так, Господи? Чому усе у нас, нещасних, невлад? І – доки?”

Проте кричати не потрібно, а потрібно уважно учитатися в Євангеліє. Учитатися і вдуматися, бо Господь наш Ісус Христос прямо до нас, до кожного з нас звертається зі Своїм лагідним і разом владним словом: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33). У попередньому вірші Господь говорив про це “усе”: “…не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися?”

Їжа і питво, житло і одяг, але не лише це, а і честь, слава, могутність держави, добробут громадян, процвітання сім’ї, слухняні і шанобливі діти, спокійна і почесна старість – усе це приклалося б до нашого життя, коли б ми, за словом Спасителя нашого, шукали раніше Царства Божого і правди Його. Проте роки минають, а ми день за днем, рік за роком усе шукаємо, усе будуємо царство земне, ревно віруючи в те, що його можливо і, найголовніше, треба будувати.

Бог смерті не творив. Людині Божим Промислом призначено вічне життя в Небесних обителях, які ні описати, ні уявити неможливо. Можливо тільки тут, на землі, у нашому сьогоднішньому житті невпинно готувати себе до життя майбутнього. І підготовка ця, по суті, дуже проста: за своїми можливостями намагатися жити тут так, як належить жити там.

Там, на Небі, тіла не буде, тому подвижники-аскети вже тут, на грішній землі намагалися обмежити навіть природні і законні потреби свого тіла, вправляючи його постом. Там, у Божих обителях, не буде ніякого іншого заняття, окрім безперестанної молитви, зверненої до Творця всякого творива. Знаючи це, святі отці, преподобні, ченці вчилися молитися, відмовляючи собі навіть уві сні і природному відпочинку, саме життя своє перетворюючи на безперестанну молитву. Там, у Царстві Любові, немає місця злості і роздратуванню, тому апостоли і праведники, услід за нашим Спасителем і Господом молилися за своїх гонителів, благословляли своїх вбивць, любили тих, хто їх ненавидів.

Ви скажете мені: як же нам стати такими ж, на це не те що одного – десяти життів не вистачить. А я вам ось що на це скажу: давайте не думатимемо про результат! Давайте просто підемо цим шляхом. Давайте, нарешті, перестанемо будувати вавилонську вежу земного царства – ми ж знаємо, що це ні до чого доброго призвести не може. Давайте – підемо… Казав же Іоанн Златоуст: “Господь… і справи приймає, і намір вітає”. А це означає, що не по тому тільки, що ми зробили, судитимуть нас, але і по тому, куди усіма силами прагнула душа наша, бо “де скарб ваш, там буде й серце ваше“. Амінь.

священик Сергій Ганьковський

Я вам скажу два слова относительно сегодняшнего евангельского чтения, только два слова о том, как нужно понимать ту часть Нагорной проповеди, которую вы сегодня слышали.

Иисус Христос видел, как много идёт за ним народа, поднялся на гору и оттуда произнес свою проповедь, которая все представления людей о том, что такое добро, как надо жить, о том, что самое главное в жизни совершенно изменила у тех, кто слышал эту проповедь, с такой она была произнесена силой. Но даже когда мы, читая её, потрясаемся её смыслом, мы всё-таки не очень её понимаем, братья и сёстры, с нашими взглядами на жизнь и с нашим отношением к тому, что в жизни есть самое главное, а что — второстепенное. Между тем, именно в той части Нагорной проповеди, которая сегодня читалась за Литургией, об этом и говорится.

«Ищите прежде Царства Божия и правды его.» А мы с вами прежде всего ищем другого, а уж потом Царствия Божия и правды его, и потому так мало у нас в жизни получается хорошего, так мало наша жизнь — по настоящему христианская. А уж вокруг нас и говорить нечего…

Никогда Христос не говорил, что не надо ничего искать в этой жизни. В этой проповеди Он вовсе не сказал, что не нужно искать хлеба, что не нужно искать одежды, что это нам не нужно, что без этого можно как-то обойтись. Он говорит: «Прежде! Прежде всего ищите Царствия Божия и правды его, а всё остальное вам приложится!» А мы, ведь, ищем прежде хлеба, а уж потом Царствия Божия. И так бывает слишком часто. Бывает, что на этом искании хлеба любыми средствами («уж я себе свой хлеб в этой жизни найду!») получается, что он становится нам потом поперёк горла. «Уж эту одежду, за которой гонюсь, я буду иметь всякими средствами, о правде Божией думать не буду в это время…» Но, если я буду искать этот же хлеб и эту же самую одежду, всё необходимое, вместе с правдой Божией, прежде — правду Божию, а потом и этот хлеб, то тогда он не станет поперёк горла. Тогда как раз всё и будет устраиваться, как нужно. И так — во всём. Так обстоит дело с нашими поисками всех ценностей в жизни. Что важнее: правда или хлеб? Правда Божия важнее! И тогда хлеб будет нами искаться как надо, и всё Он нам даст, что должно. Что важнее: правда или одежда? Конечно, правда важнее. Одежда тоже найдётся… с правдой, одежда, которая нас устроит, такая, какая нужна. Что важнее: правда Божья или культура, цивилизация, или какие-то ценности, которые мы создаем в жизни общественной и личной? Правда Божия! Тогда все ценности, которые мы ищем в нашей общественной жизни, приобретут совершенно иной смысл и будут давать как раз то благо, как мир и радость о Духе Святом, которое мы, ведь, не имеем, когда всё это ищем прежде, чем правду Божию.

Да поможет нам Господь во всём, во всей нашей жизни, во всём её устроении — и в личном, и в общественном, в любом — искать прежде всего Царства Божьего и правды его. И тогда всё нам будет дано. Прежде всего нам будет дан мир, мир с Богом и людьми, правда настоящая!

А где мир и правда, там радость о Духе Святом, потому что эти три — суть, Царство Божие внутри нас, о котором говорил Спаситель. Говорил, что искать-то его внутри себя нужно прежде всего, хотя оно не только внутри нас, но внутри — прежде всего. Именно в этом и состоит мир.

протоиерей Всеволод Шпиллер