Усі ми, хто був недільного ранку у храмі, виросли і прожили життя в одній країні і в один час, тому ми і є співвітчизниками і сучасниками. І, будучи такими, усі ми, хочемо того чи ні, засвоїли гасла і дух того часу, в якому жили. Знали ми, що країна наша найбільша, найсильніша, найперша завжди і скрізь і що, як би нам ні було важко зараз, «завтра буде краще, ніж учора».
І ось на наших очах усе змінилося. Немає нічого з того, до чого ми звикли, та і країни, в якій ми народилися, – немає. А головним гаслом кінця двадцятого століття сталі гіркі слова відомого політичного діяча: “Хотіли як краще, а вийшло як завжди…”
Що ж, адже і діди наші і прадіди, коли на початку століття затівали «руйнування», як вони казали, «старого світу», хотіли як краще. І ті, хто знищував так званих куркулів і встановлював колгоспи, теж хотіли як краще, а в результаті країна, яка завжди продавала хліб, стала, щоб прогодувати себе, купувати його по всьому світу. І люди, які прийшли на зміну революціонерам, знову-таки хотіли як краще, як гуманніше, як людяніше, як демократичніше перебудувати наше суспільство…
Так чому ж всякий раз виходить “як завжди”?
Залишимо історію народів і країн. Звернемося краще до того, що близько, до своїх сімей. Хіба матері наркоманів і п’яниць хотіли їм такої долі? Хіба про це вони мріяли, коли колисали своїх малюків безсонними ночами? Половина утворених сімей у нашій країні розпадається. І ось я задаюся питанням: хіба юнаки і дівчата, присягаючись один одному у вічній любові, шепочучи один одному ніжні слова, могли собі уявити, що не мине і року і люта ненависть з’явиться на зміну ніжному щастю?
Врешті-решт, труднощі державні можна було б і пережити, коли б удома усе було гаразд. Але в тому і справа, що і вдома – недобре… А хотіли як краще!
Погодьтеся, бувають хвилини, коли так і хочеться закричати, звернувши обличчя до небес: “Чому так, Господи? Чому усе у нас, нещасних, невлад? І – доки?”
Проте кричати не потрібно, а потрібно уважно учитатися в Євангеліє. Учитатися і вдуматися, бо Господь наш Ісус Христос прямо до нас, до кожного з нас звертається зі Своїм лагідним і разом владним словом: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33). У попередньому вірші Господь говорив про це “усе”: “…не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися?”
Їжа і питво, житло і одяг, але не лише це, а і честь, слава, могутність держави, добробут громадян, процвітання сім’ї, слухняні і шанобливі діти, спокійна і почесна старість – усе це приклалося б до нашого життя, коли б ми, за словом Спасителя нашого, шукали раніше Царства Божого і правди Його. Проте роки минають, а ми день за днем, рік за роком усе шукаємо, усе будуємо царство земне, ревно віруючи в те, що його можливо і, найголовніше, треба будувати.
Бог смерті не творив. Людині Божим Промислом призначено вічне життя в Небесних обителях, які ні описати, ні уявити неможливо. Можливо тільки тут, на землі, у нашому сьогоднішньому житті невпинно готувати себе до життя майбутнього. І підготовка ця, по суті, дуже проста: за своїми можливостями намагатися жити тут так, як належить жити там.
Там, на Небі, тіла не буде, тому подвижники-аскети вже тут, на грішній землі намагалися обмежити навіть природні і законні потреби свого тіла, вправляючи його постом. Там, у Божих обителях, не буде ніякого іншого заняття, окрім безперестанної молитви, зверненої до Творця всякого творива. Знаючи це, святі отці, преподобні, ченці вчилися молитися, відмовляючи собі навіть уві сні і природному відпочинку, саме життя своє перетворюючи на безперестанну молитву. Там, у Царстві Любові, немає місця злості і роздратуванню, тому апостоли і праведники, услід за нашим Спасителем і Господом молилися за своїх гонителів, благословляли своїх вбивць, любили тих, хто їх ненавидів.
Ви скажете мені: як же нам стати такими ж, на це не те що одного – десяти життів не вистачить. А я вам ось що на це скажу: давайте не думатимемо про результат! Давайте просто підемо цим шляхом. Давайте, нарешті, перестанемо будувати вавилонську вежу земного царства – ми ж знаємо, що це ні до чого доброго призвести не може. Давайте – підемо… Казав же Іоанн Златоуст: “Господь… і справи приймає, і намір вітає”. А це означає, що не по тому тільки, що ми зробили, судитимуть нас, але і по тому, куди усіма силами прагнула душа наша, бо “де скарб ваш, там буде й серце ваше“. Амінь.
священик Сергій Ганьковський