Закінчилася літургія. Закінчилося наше спільне моління, яке греки називають своєю мовою «Євхаристія», що в перекладі означає «подяка». Весь створений світ: фарби, якими написані ікони, звуки, які утворюють чудові співи, земля і сонце, що проростили пшеничний колос і виноградну лозу, які дали нам євхаристійні хліб і вино, квіти і бджоли, що подарували Церкви запашний віск для свічок, вітер і дощ, що в міру напоюють і висушують ґрунт, – усе, що тільки є у Всесвіті, дякує своєму Творцеві за щастя жити, за дивну можливість буття. Усе, що створено Господом, усе, що є на світі бере участь у служінні цієї всесвітньої подяки, цій вселенській Євхаристії. Все творіння славить Господа свого за те, що живе, існує і вже тому – радіє. Щойно хор наш співав від нашого імені і з усіма нами: «Нехай повні будуть уста наші похвалою Тобі, Господи!» І ось запитаємо себе: чи дійсно радістю і вдячністю наповнена наша душа?
Щось не віриться. І справді, адже коли ми думаємо про своє життя, коли ми оцінюємо його, коли ми відповідаємо на просте життєве питання: “Як поживаєш?” – найчастіше замість вдячності, замість радості, замість молитви-хвали з нашого рота лунає сумний стогін, чуються скарги, сумовиті голосіння, а то і злісні прокляття. Запитай у сотні тих, хто перебуває в храмі: “Тобі добре жити?” – і дев’яносто дадуть відповідь: “Погано!” Не варто і запитувати, що – “погано”, ясно і так: список докорів рідним, начальникам, владі, країні, сусідам, погоді буде довгий і гнітюче одноманітний.
Якби християни молилися за літургією лише один раз за усе своє життя або хоч би тільки один раз на рік, такий “тужливий” настрій можна було б зрозуміти. Але ми принаймні осмілюємося бувати в молитовних зібраннях практично щонеділі. Як же треба вслухуватися в співи і молитви, щоб так і не почути їх радісної євхаристії – вдячного – настрою, щоб не навчитися вірі і надії, щоб не звикнути до простої і ясної думки: Слава Богу за усе!
Здається, багаторічне ходіння в церкву, регулярна участь у спільній молитві, постійне переживання, а не просто вислухування молитовних текстів повинне було б зробити з нас, християн, непоправних оптимістів, повинні були б перетворити нас на ту євангельську закваску радості, яка робить осмисленим життя усього народу. Ми, православні, що постійно утішаються нашим Богом, регулярно підкріплювані духовною їжею нашої літургії, повинні були б стати для обезбоженого світу зразком віри, надії і любові, бо світу не можна жити без надії. Але як часто замість радісного світла в душі в нас похмура пітьма. “Отже, якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?” (Мф. 6:23)
Ось питання, яке ставить нам наш Спаситель сьогодні. Що нам відповісти Йому? Що усі газетні статті, що усі телепередачі переповнені кошмарами і жахами сучасної дійсності? Та що газети! І газет читати не потрібно, досить просто розплющити очі і вийняти вату з вух, щоб побачити, скільки довкола сліз, болю, туги, самотності…
Але хіба не так же було завжди, в усю довгу історію людського роду? І проте, серед злості і воєн, серед катастроф і страждань, ось вже два тисячоліття звершувалося і звершується Таїнство Подяки, співалися і співаються радісні Євхаристійні гімни; як і дві тисячі років тому лунають над світом слова апостола Павла, що сумує від безвиході: “Завжди радійте!” (1Сол. 5:16).
Якщо ми сумуємо і засмучуємося, якщо немає в наших очах і серцях радості, то які ж ми християни? Чого варта тоді наша віра у Вічне Життя, у загальне воскресіння, в уготоване нам від створення світу Царство Любові?
Це тому відбувається, що Царство Царством, а своє тріснуте корито, своя уражена самолюбність, сліпа прихильність до речей і переконань, заздрість, жадність часто виявляються важливішими, навіть, як ні страшно це вимовити християнинові, важливішими за хресну смерть Спасителя нашого. “Отже, якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?”
Давайте перед тим, як нам піти з храму у світ, згадаємо ще раз сьогоднішні слова Сина Божого, які, можливо, утішать нас серед загального нарікання і безперестанних скарг: “Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Хіба ж ви не набагато кращі за них?” (Мф. 6:26.).
священик Сергій Ганьковський