Сьогодні Церква пропонує нашій увазі притчу Христову про борг. Про борг людський. Про борг, який ми повинні своєму Творцеві.
Інші люди думають: «Кому я винен? Я нічому і нікому не винен». Але давайте згадаємо про всіх, хто створював наше життя: про матір, про батьків, про учителів, про вихователів, про тих, хто чинив на нас добрий вплив – скільком людям у житті ми зобов’язані! У скількох людей ми знаходимося в боргу! Але мало того. Ми знаходимося у боргу у всієї природи, що оточує нас. Хто дає нам повітря, яким ми дихаємо? Рослини дають. Чиєю плоттю ми живимося? Плоттю тварин і рослин.
Усе, що ми отримали, саме життя – усе пов’язано зі світом, що оточує нас. Ми усі отримали в позику. А якщо так, то кінцева причина – це Сам Господь, бо це по Його волі народили нас батьки, і ми живемо на землі. По Його волі маємо ми все те, що є в нас сьогодні. І тому, коли ми дякуємо людям, дякуємо життю за все те, що є в нас прекрасне і добре, ми насправді дякуємо Богові. Врешті-решт Він є кінцева причина – Той, Кому ми найбільше винні!
Але людям ми можемо віддячити любов’ю у відповідь, якимись справами. І природі, яка нас годує, живить і одягає, ми теж можемо якусь данину вдячності і дбайливості віддавати. А чим може людина віддячити Богові, Який її створив? У псалмі 49-му як би Господь говорить:
«Якщо ви будуєте храми, то чи не Мої всі гори, чи не Мої земля і небо? Якщо у ваших храмах горять вогні, лампади, світильники, то чи не Мої всі зірки на небі? Якщо ви приносите в жертву тварин, то чи не Мої всі живі істоти під небом?»
Чим може людина віддячити Богові? І виявляється може! Господь Ісус пояснює нам, що наша вдячність полягає в тому, щоб ми самі поступали в житті за Його заповідями. Не просто покоряючись указці, не просто покоряючись наказу, а з любові до Того, Хто нас створив і дав нам усі дари життя – бо ми живемо вже в Новому Завіті, коли людина вільно вибирає шлях Божий.
Коли звершується таїнство, на якому ми сьогодні всі є присутніми, священик виголошує: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо…». Чому ці слова звучать? Бо ми приносимо Богові свою любов, свою молитву, свою працю, втілену в хлібі і вині, в їжі людській, яка лежить на престолі.
Усе це ми приносимо Тобі, Господи!
Але це все Твоє, бо Ти це все створив!
І від Твоїх, бо ми Тобі належимо, і Тобі це повертаємо.
Повертаємо свою любов і повертаємо вірність і бажання поступати по волі Твоїй.
От у чому полягає наш обов’язок, і ми знаємо, як мало його платимо, як часто, на жаль, залишаємося неоплатними боржниками, некредитоспроможними, які не можуть сплатити свій рахунок. І от тоді ми кажемо:
«Господи, у нас не вистачило ні тілесних сил, ні душевних, ми просимо Тебе, залиш нам борги наші, прости нам, що ми не зуміли Тобі віддати те, що мали віддати, і додаємо так, як нас учив Христос: І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Виявляється, якщо ми взиваємо про це прощення, якщо ми хочемо примиритися з Богом, Якому винні, і нічим нам відплатити, ми маємо навчитися прощати один одному. Без цього немає життя, життя неможливе… І тому Господь наводить притчу, яку ми всі сьогодні чули.
Притча проста. І ця проста притча нам усім нагадує, що ми не можемо, не маємо права, навіть вимовляти слова «Господи, помилуй», тобто, прости наші гріхи, якщо ми самі не здатні прощати один одному.
Ми слабкі люди. У всіх у нас можуть бути гріхи і образи один на одного. Але що було б, якби люди не прощали один одному? Життя перетворилося б на пекло, бо все зло залишалося б з нами, і воно відкладалося б у нашій душі, як якась чорна гора. Якщо благодать Господня приходить до нас і змиває наш гріх, як потужним потоком води змивається бруд, так і наше мале прощення один одному, як чиста вода змиває все сміття і бруд життя. «Будьте досконалі, – каже Господь, – як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Це означає, як Він прощає нам, так і ми повинні вчитися прощати боржникам нашим. Амінь.
протоієрей Олександр Мень