Нам важко уявити собі, з якою хвилюючою надією, з яким передчуттям радості у Господі очікували обрані Божі — в тиші, в невідомості, в мовчазному трепеті — святих ознак Божих про пришестя Отрока, про Якого написано у пророка Ісаї: «Ось Отрок Мій, Якого Я тримаю за руку, Обранець Мій, до Якого благоволить душа Моя» (Іс. 42, 1). Бо Немовля народилося нам, Син даний нам, владарювання — на раменах Його, і наречуть Йому ім’я: Дивний Порадник, Бог Могутній, Отець вічності, Князь миру; розширенню владарювання Його і миру немає меж (Іс. 9, 6-7).
Знали з Писань про таємничий час, коли «вовк житиме разом із ягням; і теля, і молодий лев, і вовк будуть разом, і мала дитина буде водити їх. І корова пастиметься з ведмедицею, і дитинчата їхні лежатимуть разом; і лев, як віл, буде їсти солому» (Іс. 11, 6-7). Благочестиві люди спрямовували свій духовний погляд у це майбутнє, приховане для них за таємничими, символічними образами.
Світ продовжував жити своїм життям — метушливим, нечестивим, звичним. Юдейський народ безсило схиляв голову під римським пануванням. Рим, що володів світом, безтурботно жив сьогоденням, знаючи, що його спокій охороняють римські легіони.
А день уже настав. Уже здійснилося пророцтво: «А ти, Вифлеєме-Єфрафо, чи малий ти серед тисяч Юдиних? Із тебе вийде Той, Хто буде Володарем в Ізраїлі, і походження Якого від початку, від днів вічних» (Мих. 5, 2). У Вифлеємі вже відбулося пришестя Сина Божого на землю.
Велике починається в таємниці, але таємниця, починаючись, уже відкривається обраним. Вона була відкрита старцю Симеону, «що чекав утіхи Ізраїлевої». Йому було передвіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього. І прийшов він за натхненням у храм (Лк. 2, 25-27) і побачив Немовля Ісуса на руках Матері Його. Тоді Симеон, разом із пророцтвом, зверненим до Матері Немовляти про майбутні Її страждання за Сина, виголосив натхненні слова, що стали на всі часи нашою християнською церковною молитвою «Нині відпускаєш».
«Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром». Тепер я можу спокійно спочити в Бозі. Господь дав мені дочекатися і побачити очікуваного, Бажаного всіма народами разом із моїм рідним народом. Устами праведного Симеона ці слова промовила вся найкраща частина дохристиянського людства, їх сказала старозавітна Церква, яка поступалася місцем Новозавітній Церкві. Для старозавітних людей ці слова були словами утішеної розлуки. А для нас, у Новому Завіті, це гімн зустрічі, радості.
«Нині відпускаєш» — молимося ввечері в храмі з думкою: Господи, Ти вже з нами! Завтра ми знову в радості будемо славити Твоє пришестя у світ і перебування Духа Твого з нами. «Нині відпускаєш» — промовляємо, завершивши довірену нам добру і корисну справу. Ти, Господи, дав нам не впасти, не впустити довіреного нам, дав бути учасниками загального будівництва; даруй же, щоб зроблене нами було на добро і користь людям і на славу імені Твого.
«Нині відпускаєш» — дякуємо після причастя Святих Таїн на Божественній Літургії. Ти удостоїв нас найбільшого таїнства — Святого Хліба, живого, бажаного, що сходить з небес, очищає, освячує і обожнює нас. Даруй нам досконаліше причаститися Тебе у вічно світлому дні Твого Царства.
«Нині відпускаєш» — із цими словами християнин завершує свій життєвий шлях і віддає у руки Божі свій дух, знаючи, що смерті по суті немає, що смерть переможена, що, відходячи по-християнськи з цього життя, очистившись сповіддю, він прямує до Небесного Отця в надії досягти вічних обителей, де радісний спів лунає безперестанку і незрівнянна насолода бачити Лик Божий у невимовній доброті.
Стрітення Господнє стало в Церкві щорічним святом, як спомин події на сороковий день після Різдва Христового. Але для тих, чиї думки й серце близькі до Господа, воно звершується не один раз на рік, а щоразу, коли вони звертаються до Нього. У їхніх душах частий — постійний — вічний празник радісної зустрічі з Господом.
протопресвітер Михаїл Помазанський