Мене завжди дивувало, чому про таке надзвичайне диво, як воскресіння Лазаря, згадує лише євангеліст Іоанн? Тепер я, здається, зрозумів. Незважаючи на всю значність і популярність, це був епізод сімейної історії.
Марфа, Марія, Лазар – це були свої, і, схоже, до цього сімейного кола якщо не по крові, то по духу належав і святий Іоанн, улюблений учень Спасителя.
І цей учень свідчить, що Христос теж був своїм у цій сім’ї: “Ісус же любив Марфу і сестру її та Лазаря” (Ін. 11:5), і про це знали всі.
От Лазар захворів, і сестри посилають до Ісуса: “Господи, ось, кого Ти любиш, нездужає” (Ін. 11:3). Христос любив Лазаря і, проте, дав йому померти, і ми знаємо, що для Господа це теж був подвиг: коли Він дізнався про кончину Свого друга, Він заплакав (див. Ін. 11:35).
Христос, Який плаче. Це дуже дорогі сльози, тому що Бог оплакує не Єрусалим, не Ізраїль, який гине, не самого Себе і Свої майбутні страждання – Він плаче про якогось Лазаря. Незначний чоловік, що нічим себе не проявив, відомий лише тим, що двічі помер і дружив з Богом.
Один з численних мільярдів тих, які жили, живуть і мають намір далі жити, а потім померти – маленьких, безіменних, звичайних людисьок; не геніїв, не імператорів, не філософів, а просто чиїхось братів, синів, друзів. Страшну таємницю відкриває нам євангеліст Іоанн про Христа: Він любить Свого друга, знає, що він помре, дозволяє йому померти і оплакує його смерть.
Ми звикли повторювати: Бог є Любов. Бог любить мене, і цих малюків, і стареньких. Любить. А знає ця Любов, що я помру, саме я, Його улюблений брат і син і друг? Знає. І плаче. І страшиться разом зі мною.
І дозволяє мені пройти цим сумним шляхом “усієї землі” (3 Цар.2:2), яким пройшов Сам, і знає, що це таке на власному досвіді. Чому ж я повинен померти?
Чому це має статися саме зі мною? Чи може хтось відповісти на це запитання? Мудрі віддають перевагу мовчанню. Навіть Лазар мовчить.
От гостре і тяжке питання: чому мовчить Лазар? Чому всі, хто помирав по-справжньому, зберігають мовчання, не пускаються в барвисті описи мук або обителей втіхи?
І Господь теж не дає відповіді. Він просто пропонує довіритися Йому, пройти Його шляхом. І не лише моє життя і мою смерть довірити Йому, але і життя і смерті тих, хто мені дорогий, і я знаю, якщо кому і можна довіряти, то це Він – Бог, Який може плакати. Він хворіє і помирає з кожним, люблячи кожного сильніше за всіх інших.
Лазар не просто помер. Він почав розкладатися. Є на світі процеси безповоротні. У мертве тіло, що розпалося, не може повернутися життя. Але життя повернулося, і тління повернулося назад. Бог окликнув Свого друга по імені: “Лазарю! Вийди геть” (Ін. 11:43).
Як це, напевно, страшно і радісно – почути Бога, Котрий кличе тебе по імені. Мій Автор і Творець, Котрий вигадав мене, полюбив мене, вигадав мені ім’я, – кличе мене, і чи може хтось не відгукнутися?
Як чудово одного дня почути своє ім’я з вуст Божих! Не потрібно жодних інших засобів, щоб пробудити від найміцнішого смертельного сну, від могильної дрімоти – нехай Бог назве тебе, бо жити – це відгукуватися на голос Божий.
Від цього голосу все стає на свої місця, зникає будь-який обман і морок. Голос Божий не сплутаєш ні з чим. Як бідна Марія, заплакана і самотня, упізнала Воскреслого Христа тільки, коли Він назвав її по імені. Вона думала: от садівник ходить цим сумним садом – убогий і безпритульний, як я, – він зрозуміє мене, підкаже, де шукати мертвого Бога.
– Маріє!
Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! Що означає: Учителю! (Ін. 20:16).
Ми всі занадто добре знаємо, коли було Воскресіння Лазаря, яке значення воно має в євангельській історії. Відомо, що це “зухвале” диво остаточно зміцнило рішення юдеїв віддати Христа на смерть.
А ще це була маленька репетиція повстання від смертельної дрімоти кожного з нас – Божих дітей, друзів і братів. У дитинстві мама будила мене словами: “Вставай, соню, Царство Небесне проспиш”. Це її так бабуся навчила.
І вкладаючись спати, занурюючись у свій останній сон, я думатиму: не проспати б Царства Небесного; розбуди мене, Господи, вчасно, розштовхай, як слід, не соромся. І одного дня після довгого сну я почую цей ні з чим незрівняний голос:
– Саво, прокинься!
– Катю, вста-а-вай!
– Прокидайся, Сашко!
– Петю! Воскресай!
– Підіймайся, Олю!
– Годі спати, Васю!
– Прокидайтеся, діти, от – ранок Нового Дня!
архімандрит Сава (Мажуко)