У наші дні – втім, як і в усі попередні епохи – досить поширеною хворобою є боязнь бісів. Деякі православні публіцисти навіть стверджують, що “боротьба з бісами – одне з головних завдань християнства”. Малоцерковні люди в масовому порядку з приводу і без їздять на “вичитку”, неначе вигнання бісів – це щось подібне до засобу від нежиті. Подібно до старозавітних євреїв багато християн бояться, з одного боку, якось ненароком осквернитися, а з іншого боку – самим осквернити якусь святиню дотиком до неї в “нечистоті”. Чимала увага приділяється пристріту, порчі, чаклуванню.
І от цей євангельський епізод (так само як історія Іова) дуже красномовно свідчить: біси не можуть зробити нічого без дозволу Господнього.
Чи може, чи повинен після цього християнин сприймати диявола як повноцінного учасника його духовного життя, як гідного супротивника?
Читаючи Євангеліє, ми бачимо, що не лише сам Спаситель виганяв бісів, але таку владу і силу Він дав і учням. Відправляючи апостолів на проповідь, Христос напучував їх такими словами: “Хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте” (Мф. 10:8). І коли сімдесят апостолів повернулися, вони з радістю сказали Учителеві: “Господи, і біси коряться нам в ім’я Твоє” (Лк. 10:17). Що ж відповідає Ісус? “Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба. Ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку силу вражу; і ніщо не зашкодить вам. Однак тому не радійте, що духи вам коряться; а радійте тому, що імена ваші записані на небесах” (10:18-20).
Не в боротьбі з бісами суть християнства, і не для боротьби з сатаною втілився Господь. Мета Боголюдини – врятувати Своє створіння. І якщо для цього треба перемогти диявола, значить, той буде переможений. Але це не мета, а засіб.
Багато що з того, що відбувається в нас, з нами і навколо нас, примушує думати, що ми живемо в останні часи. Але для когось це означає швидкий прихід Спасителя, а для когось – настання епохи антихриста. Звідси – боротьба з ІНН, спалювання паспортів, закапування в землю і тому подібне.
Так, є і те, і друге. Прийде Христос, але прийде і антихрист. Проте від нас самих залежить, на що ми будемо витрачати наші душевні сили, чому приділяти увагу, до кого приліплюватися розумом і серцем.
У певному віці діти (особливо дівчатка) починають “дружити проти когось”: головною основою для зближення стає неприязне ставлення до однієї з однокласниць. Але варто зникнути цьому зовнішньому чиннику (наприклад, об’єкт цькування переходить в іншу школу), як “дружба” або розсипається, або терміново шукається новий ворог, бо жодного позитивного, самодостатнього змісту в цих стосунках не було.
Щось схоже відбувається і з нашими палкими борцями: за боротьбою проти антихристового духу якось абсолютно забувають про Христа. Спаситель – живий, люблячий, милосердний – відсовується на другий план або ще далі, а метою життя стає боротьба з глобалізмом, лібералізмом, екуменізмом та ін. Годі і говорити, що такий стан розуму і серця призводить до озлоблення душі, а до християнства подібна боротьба має дуже опосередковане відношення.
Ми, як сказано в Символі віри, “чекаємо життя будучого віку”. Не чекаємо з похмурою рішучістю кончини цього світу, але чекаємо і сподіваємося на вічне життя в Царстві Отця, в єдності любові з усіма, хто Христовий. Тому – краще нам бути друзями Божими, ніж ворогами диявола. Адже правда?
священик Федір Людоговський