У цю середу у храмах Православної Церкви звершуватиметься унікальне богослужіння, що має назву “Маріїне стояння”. Про зміст цієї служби розповідає о.Олександр Шмеман.
Ми маємо повернутися до ідеї і досвіду Великого Посту як духовної мандрівки, мета якої — перенести нас із одного духовного стану в інший. Більшість сучасних християн не розуміє цієї мети Великого Посту і добачає в ньому лишень період року, коли належить виконувати свої релігійні обов`язки, причаститися і змиритися з певними обмеженнями в їжі, котрі невдовзі будуть відшкодовані повним розрішенням посту у пасхальні дні. А що не лише мирські люди, але й чимало священиків сприйняли таке спрощене і формальне розуміння Великого Посту, його істинний дух майже зник із життя. Відновлення богослужбового і духовного значення Великого Посту — одне з кардинальних і насущних завдань, але розв`язати його можливо лише на ґрунті достеменного усвідомлення ритму і ладу великопісного богослужіння.
На самому початку Великого Посту як вихідний тон, що ним позначена уся великопісна мелодія, ми знаходимо Великий покаянний канон святого Андрія Критського. Він розділений на чотири частини і читається на великому повечір`ї, увечері, в перші чотири дні Посту. Його можна описати як покаянний плач, що відкриває перед нами весь безмір, усю безодню гріха, який потрясає душу відчаєм, розкаянням і надією. З винятковим мистецтвом святий Андрій переплітає великі біблійні образи — Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і Потоп, Давида, Обітовану Землю, а понад усе Христа і Церкву — зі сповіддю в гріхах і розкаянням. Події священної історії явлені як події мого життя, дії Божі в минулому як дії, що стосуються мене і мого спасіння, трагедія гріха і зради як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені як частка тієї великої всеохоплюючої боротьби поміж Богом і силами пітьми, що повстають проти Нього.
Канон розпочинається з глибоко особистого крику:
З чого я почну плакати про вчинки нещасного життя мого? Який початок покладу я, Христе, для теперішнього ридання?..
Один за одним відкриваються мої гріхи в глибокій їхній пов`язаності з триваючою трагедією стосунків людини з Богом; історія першого гріхопадіння — це моя особиста історія:
Перейнявши злочин первоствореного Адама, я признаю себе позбавленим Бога, вічного Царства і щастя — за гріхи мої…
Я втратив усі Божественні дари:
Загубив я первостворену красу і величність свою, і тепер лежу нагий і соромлюся.
Шкіряні одежі пошив гріх і мені, знявши з мене перший боготканий одяг…
Нині роздер я перший мій одяг, що на початку виткав мені Спаситель, і відтоді лежу нагий…
Отже, впродовж чотирьох вечорів дев`ять пісень канону мовлять ще іще про духовну історію світу, яка разом з тим — історія моєї душі. Слова канону вимагають моєї відповіді, оскільки говорять вони про давні події і вчинки, що їх смисл і сила — вічні, бо кожна людська душа — єдина і неповторна — йде тим же шляхом випробувань, постає перед тим самим вибором, так само зустрічається з вищою і найголовнішою реальністю. Приклади із Святого Письма не просто алегорії, як гадає чимало людей, на цій підставі вважаючи, що Великий канон занадто перевантажений іменами і пригодами, що до них не мають стосунку. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна і Авеля, Соломона і Давида, коли простіше було б сказати: “Я згрішив”. Вони не розуміють, що саме поняття гріха в біблійному і християнському переданні має глибину і насиченість, яких сучасна людина не може збагнути, через що її сповідь власних гріхів надто відрізняється від правдивого християнського розкаяння. Що ж, та культура, в середовищі якої ми існуємо і яка формує наш сучасний світогляд, в сутності виключає поняття гріха. Бо гріх — це передусім падіння людини з незміримої духовної висоти, її зречення власного високого покликання. Та яке це може мати значення для культури, яка не знає і заперечує ту духовну висоту, те покликання і поціновує людину не “згори”, а “знизу”, для культури, яка коли й не заперечує відверто Бога, то в реальності вся, згори донизу, матеріалістична і тому розглядає життя людини лише з погляду матеріалістичного добробуту, не визначаючи її високого, трансцендентного покликання? Отож гріх в цій культурі трактується головним чином як природна слабкість, спричинювана, в основі, соціальною невлаштованістю і викорінювана, відповідно, по можливості кращою соціальною та економічною організацією життя. Тому сучасна людина коли й сповідується у власних гріхах, то вже не розкаюється. Залежно від рівня усвідомлення своїх релігійних обов`язків вона або формально перелічує свої прогріхи та порушення обрядових правил, або ж оповідає духовникові про особисті проблеми, очікуючи від релігії чогось на кшталт терапії, ліків, що повернуть їй щастя і спокій. В обох цих випадках годі помітити розкаяння, потрясіння людини, котра, узрівши себе як образ невимовної слави, усвідомлює, що зрадила цей образ, заплямувала і заперечила його своїм життям; немає розкаяння як болю за гріхи, що проривається із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як вручення себе Божому милосердю і любові. Ось чому недосить просто сказати: “Я згрішив”. Ці слова набувають свого достеменного змісту і дієвості лише тоді, коли гріх усвідомлено і пережито у всій його глибині і гіркоті.
Значення і мета Великого канону саме в тому й полягає, щоб явити нам гріх і тим самим спонукати до розкаяння. Канон показує нам гріх не через визначення та перечислення, а якимось глибинним спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить у цілковито іншу духовну культуру, закликає визнати зовсім інше бачення людини, її життя, її мети, її духовних мотивацій. Канон відновлює в нас те духовне світовідчуття, всередині якого розкаяння стає знову можливим. Коли ми чуємо, приміром:
Авелевої праведності не перейняв я, Ісусе: ніколи я не приніс Тобі ані дарів приємних, ані діл боговгодних, ані жертви чистої, ані життя бездоганного…
то починаємо усвідомлювати, що історія першого жертвопринесення, дуже коротко згадувана в Біблії, відкриває щось основоположне і в нашому власному житті, основоположне в самій людині. Стає зрозуміло, що гріх — це насамперед відмова від життя як принесення і дару, як жертві Богові, чи, іншими словами, — відмова жити для Бога і no-Божому. З`ясовується, що корінь гріха — це відхилення нашої любові від найвищого її об`єкта. І завдяки цьому одкровенню стає можливим вимовити слова, безмежно віддалені від сучасного досвіду життя, але які захоплюють найглибшою правдою:
Ожививши грязиво, як гончар, Ти дав мені тіло й кості, дихання й життя. Але, мій Творче, Визволителю й Судіє мій, прийми мене розкаяного.
Для того, щоб по-справжньому почути Великий канон, потрібне, звісно, знання Біблії і здібність засвоювати значення біблійних образів. Коли в наші дні повно таких, кому Великий канон видається нудним і недотичним до сучасного життя, то це тому, що віра їхня не живиться з джерела Святого Письма, яке для Отців Церкви було саме джерелом віри. Ми мусимо знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається в Біблії, навчитися жити у цьому біблійському світі; і годі знайти ліпший спосіб такого навчання, ніж церковне богослужіння, яке не лише передає нам учення Біблії, але й являє нам бібілійний чин життя.
Ось чому шлях Посту починається з повернення до первоначала, до Створення світу, гріхопадіння, Відкуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відображує Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов`язані з Богом, де людина знаходить правдиві виміри свого життя і, знайшовши їх, кається.
У середу п`ятого тижня знову читається Великий канон Андрія Критського, і цього разу повністю. Коли на початку Посту цей канон був ніби дверима, що відкривають шлях покаяння, то тепер, в кінці Посту, він звучить як підсумок покаяння і його завершення. Якщо на початку Посту ми лише слухали канон, то тепер його слова стали нашими словами, нашим плачем, нашою надією, а також осмисленням нашого постового подвигу: що ми насправді зробили на путі покаяння? Адже тепер все, що стосується нас особисто, закінчується. Далі ми вже йдемо слідом за учнями: “були ж у дорозі вони, простуючи до Єрусалима. А Ісус ішов попереду них”. І Ісус сказав їм “Ось, мовляв, ідемо до Єрусалима, а Людський Син буде виданий архієреям і книжникам, засудять Його на смерть, видадуть поганам; насміхатимуться з Нього, і обплюють Його, і бичуватимуть Його, і вб`ють, а після трьох днів воскресне” (Мк. 10:32-45). Це Євангеліє п`ятої неділі.
Тон великопісних богослужінь змінюється. Якщо у першій половині Посту наші зусилля були спрямовані на власне очищення, то нині нам відкривається, що очищення — не самоціль, воно повинне ввести нас у споглядання, вирозуміння та усвідомлення Тайни Хреста і Воскресіння. Зміст нашого подвигу відкривається тепер нам як участь у цій Тайні, настільки ніби узвичаєній, що ми забуваємо її значення. І, йдучи за Ним до Єрусалиму разом з учнями, “дивуємося й жахаємося”.
протопресвітер Олександр Шмеман