В євангельській притчі (Лк. 18:10-14) показано людину, цілком задоволену собою, яка гадає, що вона виконує “весь закон”, всі вимоги релігії. Цей чоловік самовпевнений і пишається собою. Хоча насправді він викривлює і не розуміє сенсу вимог релігії. Він дозирає в них лише виконання зовнішніх обрядів і оцінює своє благочестя залежно від суми грошей, які він жертвує на храм. Митар, навпаки, принижує себе, і його смиренність виправдовує його перед Богом. Якщо ж існує насправді моральна якість, на котру нині зовсім не зважають і навіть заперечують, то це саме смиренність. Культура, цивілізація, в середовищі, якої ми постійно перебуваємо, пробуджує в нас почуття гордості, зарозумілості, самовиправдання. Вона побудована на тому, що мовляв людина здатна досягти всього самотужки, і навіть вбачає у Богові Того, хто винагороджує, якби платить людині за її досягнення і добрі справи. Смиренність, покора — як властивість особиста чи спільна, етнічна чи національна — числиться ознакою слабкості, не гідної справжньої людини. Та навіть у церквах наших хіба не видно того ж фарисейського духу? Хіба не хочеться нам, щоб усяка наша пожертва, всяка “добра справа”, все, що ми робимо “для Церкви”, було визнано, поціновано, стало відомим?
То що ж таке смиренність? Відповідь на це запитання може видатися парадоксом, оскільки заснована на дивному твердженні: Господь Сам смиренний! Проте кожен, хто знає Бога, хто споглядає Його у Його творінні і в Його спасенних діяннях, розуміє, що смиренність — воістину божественна властивість, сама суть і сяйво тієї Слави, що нею, як співаємо за Божественною літургією, сповнені небо і земля. В нашому людському розумінні ми схильні протиставляти славу і смиренність, вбачати в останньому якийсь гандж, недолік чи слабкість. За людськими поняттями лише наше невігластво чи брак знань можуть викликати в людині почуття покори. Сучасній людині, вихованій на суспільній гласності, самовпевненості, нескінченному самозвеличанні, майже неможливо пояснити і втлумачити, що в дійсності правдиво досконале, істинне, прекрасне і хороше є водночас природно смиренне, оскільки завдяки своїй довершеності воно не потребує публічності, зовнішньої слави, якоїсь пропаганди. Бог смиренний тому, що Він досконалий; Його покора і є Його славою і джерелом усього достеменно прекрасного, високого, джерелом добра і досконалості, і кожен, хто наближується до Бога і впізнає Його, відразу прилучається до божественної покори і її краси.
Саме через свою покору Діва Марія, Мати Божа, стала радістю цілого світу, найвищим явленням краси на землі; те ж можна сказати і про всіх святих і про кожну людину в рідкісні хвилини її спіткання з Богом. Як стати смиренним? Для християнина — відповідь проста: споглядати Христа, Втілену Божественну Смиренність, Того, що в Ньому Бог явив раз і назавжди всю славу Свою у покорі і всю покору Свою у славі. Христос сказав у ніч Своєї найвищої покори: “Тепер ось прославився Син Людський, і в Ньому прославився Бог” (їв. 13:31). Смиренню навчаєшся, споглядаючи Христа, Котрий сказав: “Навчіться від мене, бо Я тихий і серцем покірливий” (Мт. 11:29). Врешті-решт смиренню вчишся, розмірюючи і порівнюючи кожне своє слово, кожен вчинок, все своє життя з Христом. Тому що без Нього справжня смиренність неможлива, тоді як у фарисея навіть віра стає гордістю; в своєму фарисейському шанолюбстві він вихваляється власне людськими, зовнішніми досягненнями. Приготування до Посту розпочинається прощенням, молитвою про отримання смиренності, оскільки смиренність — це початок правдивого покаяння. Смиренність — насамперед і найбільше є відновленням, поверненням до істинного стану речей, до вірних понять. Покаяння отримує поживу від покори, і покоpa, висока божественна смиренність — це його плід і вершина. “Тікаймо від фарисейської зарозумілості (пишномовного багатослів’я) — говориться в кондаку цього дня, — і навчімося митаревої величі слів смиренних…”. Ми біля дверей покаяння, і в найурочистішу мить недільної Всеношної, після того як проголошено Воскресіння і явління Христа, “Воскресіння Христове бачивши”, вперше співаються тропарі, що будуть супроводжувати нас протягом усього Великого посту:
Покаяння відчини мені двері, Життєдавче, зранку бо лине дух мій до храму святого Твого, храм бо мій тілесний весь осквернений, але, як Щедрий, очисти благоутробною Твоєю милістю.
На стежки спасіння настав мене, Богородице,бо плотськими гріхами осквернив душу мою і в лінощах все життя моє прожив, але Твоїми молитвами очисти мене від всякої скверни…
Множество заподіяних мною гріхів лютих згадуючи, окаянний, жахаюся страшного дня судного, але, сподіваючись на милість милосердя Твого, як Давид, взиваю до Тебе помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милости.