Єрусалим, Святе місто, стоїть на горах, і звідки б мандрівник не прямував до Центру світу: чи дорогою, що веде з Єрихону, чи від древнього Середземноморського порту Йоппії; з півдня, від долини Мамврійського Дуба, чи з півночі, із Самарії, – йому доводиться йти в гору, підніматися з рівнини увись, сходити. Можливо, і невелика висота – лише кілометр від рівня моря, але небо в Єрусалимі здається ближче до землі, а хмари наче над самою головою пропливають. Так від віків і донині «сходить» всякий, хто йде, залишаючи внизу минуле і прямуючи до висот пагорба Моріа, на якому дві тисячі років тому стояв Єрусалимський храм, або прямуючи до гори Елеонської, звідки дивився Господь востаннє на Святе місто, дивився і плакав про нього.
Так піднімалися, «сходили» до іншої, скорботної і страшної гори, до Голгофи, прямуючи в Єрусалим зі сходу, від Йордану, дванадцять апостолів, здивованих і розгублених, ледве встигаючи за Ісусом. Вони ще не знали, що їх усіх чекає, але, натхненні побаченими чудесами, просили у свого Учителя і Господа гарантій влади, можливості співцарювати з Ним: «Учителю, ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що попросимо» (Мк. 10:35).
Там, звідки вони йшли в Єрусалим, неподалік від Єрихону, височіє гора, на пустинній вершині якої диявол обіцяв Синові Людському владу над усіма царствами всесвіту. Ось він, «фірмовий знак» князя світу цього: супостат завжди обіцяє царство на землі! Він обіцяє удачу та успіх тут і зараз! Батько брехні завжди бреше, але бреше принадно: «Будете, як боги» (Бут. 3:5), – каже він, – чого бути дріб’язковим і спокушати дурницями! Сатана відразу пропонує саме, на його думку, спокусливе – владу! Ту саму владу, через пристрасне бажання якої він і перетворився із сяючого ангела світла в похмурого князя пітьми.
Син Божий у відповідь на прохання про владу: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй», – пропонує учням Своїм Хрест: «Чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся» (Мк. 10:37,39). Апостоли гадали, що вони «сходять» в Єрусалим для того, щоб тріумфально зайняти «престол Давидів», щоб розділити зі своїм Учителем славу і владу, а Він нагадує їм про страшну реальність «ганьби та знущань», про те, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45). Так змінило їх життя «сходження в Єрусалим». Так очікувана урочистість обернулася скорботою Хреста.
Через п’ятсот років після подій, про які ми читали сьогодні, з іншого боку, із заходу, 
від блакитного берега Середземного моря «сходила в Єрусалим» одна непотрібна грішниця, жінка із спаленою совістю, одержима безумною, ненаситною пристрастю розпусти. Вона здійснила неблизький і важкий шлях з Александрії разом з натовпом паломників не для того, щоб вклонитися Святому Чесному і Животворчому Хресту Господньому, але для того, щоб знову і знову вдаватися до своєї ганебної пристрасті. Проте ж недаремно апостол Павло писав у своєму Посланні до Римлян: «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим.5.20). І ось, сходження в Єрусалим привело Марію Єгипетську на вершини святості. Диявол, що захоплював її в безодню гріха, в який вже раз був осоромлений. За словом Іоанна Золотоустого, він «сподівався схопити прах, а зустрів Небо…. сподівався схопити те, що бачив, а напав на те, чого не бачив». Ось чому сьогодні, читаючи в благовісті апостола Марка про сходження Спасителя в Єрусалим, ми згадуємо ту, яка дивом «рясної благодаті» змогла піднятися з безодні похоті на вершину любові.
Щоб пережити подібне, немає нужди вирушати в нелегку і небезпечну дорогу у Святу Землю, бо навіть зважившись на таку поїздку, навіть здолавши пішки або автомобілем неблизький шлях «сходження», можна так нікуди і не зрушитися, так ні в чому і не змінитися. Адже ми вирушили в мандри Великого посту з однією метою – пити чашу, яку п’є наш Господь, і хреститися Його хрещенням. Не для того ж ми, насправді, постимо, щоб отримати «нагороду свою» (Мф. 6:2) тут, у цьому житті!
Великий піст закінчується, наше «сходження в Єрусалим» добігає кінця, через тиждень настануть трагічні дні Страсного тижня, коли, власне, і доведеться нам разом з нашим Богом «пити чашу» скорботи і «хреститися хрещенням» страждання, – а часом здається, що ми ще і першого кроку не зробили на цьому важкому і рятівному шляху. Хіба глибше, уважніше, сконцентрованіше стали ми жити? Хіба ми стали більш суворими до себе і поблажливими до світу? Хіба привели дні нашого постування до заспокоєння ворожнечі, що гніздиться в нашому серці? Хіба образи перестали уражати наші душі своїм отруйним жалом? А раз так, то для чого ж ми постили? Чи не стала і ця спроба «сходження» тупцюванням на місці?
Не будемо, проте, забувати того, що преподобна Марія Єгипетська сорок років трудилася в безживній пустелі, намагаючись змінитися, не лише залишити гріховне життя, але винищити і саму пам’ять про нього. Не забудемо і того, що впродовж перших сімнадцяти років цієї нелюдської боротьби диявол спокушав її гріховними спогадами і помислами, сподіваючись, що подвижник залишить свої покутні труди. Не забудемо – і, думаючи про її життя, не зневіримося у своїх зусиллях, не відмовимося від спроби колись дійти до бажаної мети, ясно усвідомлюючи, що мета ця – Єрусалим Горній, Царство Небесне, Вічне Життя.