Починаючи з понеділка православні на довгих п’ятдесят п’ять днів відмовляються від куштування м’яса. Якщо додати до прийдешнього Великого посту і інші пісні дні, то ми виявимо, що більше півроку церковні люди не осмілюються торкатися м’ясної їжі, відмовляють собі в праві, що дароване Богом, підтримувати життєві сили свого тіла за допомогою їжі, приготованої з плоті звірів і птахів.
Якби ми з вами жили в «краях полуденних», тобто в країнах з м’яким тропічним кліматом, де за визначенням немає потреби захищати свої тлінні тіла від морозів, кутаючи їх у шкури тварин, можна було б і не дивуватися з довгого утримання від висококалорійної їжі. Але оскільки найдовші і строгі пости в нас припадають якраз на найхолоднішу, найбільш енерговитратну пору року, на зиму, то, природно, виникають питання: навіщо потрібні такі суворі харчові обмеження? Що окрім тілесних втрат вони приносять? Що дають вони вічній і безсмертній душі людській? І чи можливо, щоб одна лише проста відмова від певних страв змогла вирішити нашу вічну долю – допомогти нам опинитися після Суду Господнього «праворуч» від престолу слави Божої (Мф. 25:33)? Тим більше що, судячи з сьогоднішнього євангельського читання, якщо і призначено нам піти «на вічні муки» (Мф.25.46), то вже ніяк не за куштування м’яса, а за немилосердя і нездатність співчувати чужому болю.
Досконале і безсмертне творіння Боже, яким був Адам до свого падіння, не потребувало ні «одягу шкіряного» (Бут. 3:21), ні м’ясної їжі. І не лише тому, що в Раю, як ви розумієте, не було зими, а отже, не було нужди зігрівати себе м’ясом убитих тварин «із середини», а їх шкурами – «зовні»; так було передусім тому, що прабатьки у своїй райській чистоті не відали почуття сорому (Бут. 2:25), зате з лишком мали почуття жалості і співчуття до «братів менших».
Немислимо і уявити собі, що в Раю, яким його створив Бог, проливалася кров тварин для того, щоб людина була сита і зігріта! Тому і дав Бог в їжу святому і праведному Адаму «усяку траву, що сіє насіння, яка є на всій землі, і всяке дерево, яке має плід, що сіє насіння» (Бут. 1:29). Тому і не тікали від першої людини звірі в жаху і страху, але любили її як свого хазяїна і повелителя, від якого ні шкоди, ні образи, ні тим більше смерті зазнати вони не могли.
Преподобні отці наші тяжким і беззавітним подвигом посту і молитви повернули собі райську чистоту, і дикі звірі, люті хижаки приходили до святих, не боячись, не здригаючись від страху, бо не чули від цих блаженних мужів огидливого запаху гріха, крові і смерті, який завжди супроводжує нас грішних.
Ми зрослися з ним, він просочує усю нашу істоту, бо ми наслідуємо нащадків праведного Ноя, наслідуємо тих, про кого Бог сказав: «Помисли серця людського – зло від юности його» (Бут. 8:21). Ми наслідуємо тих, кому було сказано: «Нехай бояться вас і нехай тремтять перед вами усі звірі земні, і всі птахи небесні, все, що рухається на землі, й усі риби морські: у ваші руки віддані вони; все, що рухається, що живе, буде вам у їжу; як зелень трав’яну даю вам усе» (Бут. 9:2,3).
Наше споживання м’яса – знак нашої падіння. Шкури звірів, якими ми укутуємо наші тіла, як колись свої тіла укутували «одягом шкіряним» Адам і Єва, – символ нашого вигнання з Раю. Тому здається мені, що поборники «здорового способу життя», вегетаріанці і борці за права тварин, хоча в чомусь суттєвому вони і праві, починають просто не з того кінця. Вони закликають нас знищити знаки нашого відпадання від Бога, забуваючи про те, що боротися треба не із слідством, а з причиною: не з носінням лисячих шуб і бобрових шапок, а з власною гріховністю, яку жодним вегетаріанством не скасуєш і не замаскуєш!
Тому і піст для нас – це постійно поновлювана спроба вказати самим собі напрям нашого руху, бо ми хочемо повернутися в Рай. Адже якщо ми насправді християни, а не прикидаємося тільки такими, то і мета в нас не одне лише «добре здоров’я», а передусім – Життя Вічне. Колись дуже і дуже давно піст був природним станом людини. У Царстві Божому не лише «не женяться і не виходять заміж» (Лк. 20:35), там не їдять і не п’ють, а тому ще в тутешньому житті нам потрібно привчити себе до цієї малої жертви, до цих двох лепт бідної вдови (Мк. 12:42). Нам потрібно навчитися відмовлятися від малого, щоб освятившись, почути наприкінці довгого і тяжкого шляху: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34)!