Пасхальні дні закінчилися, але нічого не змінилося, і якби ми з вами опинилися в той час біля будинку, в якому збиралися учні Христові, що б ми побачили? Ми побачили б замкнуті двері і людей, які за ними сховалися. Вони ще не позбулися страху, і про них ще ніхто не чув. Між собою вони ділять радощі віри. Усередині їх будинку як би горить вогник, а зовні світло його не видне. До людей, до учнів Його прийшла радісна звістка.
Але давайте згадаємо, хто вони були, ці учні? Звичайно, самолюбні, звичайно, вони шукали для себе благ. Згадайте, як вони ділили місця в майбутньому, коли Господь сяде в Славі, як сперечалися, хто буде серед них першим. Згадаємо, що, коли Господь передбачав Свою смерть, Петро сказав: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!», – бо він думав про людське, а не про Боже. І багато, багато разів, каже євангеліст, вони не розуміли того, що казав для них Ісус. А один з них настільки далекий був у своєму нерозумінні, що потім став Його зрадником. Учні – слабкі, немічні, грішні, роблять крок вперед, а потім коливаються, трохи йдуть по водах, а потім починають тонути. Адже навіть Петро відрікся від Господа в саму ніч Його страстей. Тричі відрікся.
От такі були учні. Для нас з вами їх слабкість – теж розрада, бо ми бачимо, як Господь з цієї глини, з цього пороху зробив Своїх служителів. Торкнувшись, як чарівним жезлом, Він перетворив їх на апостолів у день Святої П’ятидесятниці, який ми нині святкуємо.
Закриті двері, учні, що сховалися. Раптом шум, подібний до шуму грому, бурі, грози відкриває вікна, і всі падають на коліна, і видіння вогненних язиків розверзається над ними. І над кожним окремо полум’я спочило. І от ці слабкі, перелякані люди, впавши на землю, встають апостолами Христовими. І цього дня, коли безліч народу зібралася в Єрусалимі, вони піднімаються на покрівлю і починають звідти безстрашно сповіщати слово Боже. «Чоловіки і брати, – каже апостол Петро, той самий, який відрікся, – Ісуса Назарянина, якого ви розіпнули, Бог воскресив з мертвих, ми свідки цьому».
Забуто все, і страх, і неміч. Мало того, така сила була в їх словах, що тисячі людей повірили цьому свідоцтву. Така сила була, що вона пішла далі і дійшла до нас з вами. Адже ви подумайте, якби не був тоді посланий Дух Христовий, Дух Божий, Дух, Який сходить від Отця, якби Він не був посланий у цю кімнату, в якій зібралися учні, то вони б не пішли і не понесли нам слово Боже і слово Євангельське – ми були б у пітьмі.
Але з нами відбувається те ж саме. Адже ми теж слабкі і грішні люди, набагато, можливо, грішніші, ніж були апостоли спочатку. Коли ми навертаємося до Христа, то передусім шукаємо спокою своїй душі, поживи для свого розуму, упевненості для свого життя, шукаємо для себе, як шукали апостоли; але Господь їх не докорив і не відкинув. Він і нас не відкидає, повних себелюбства, бо Він чекає навернення нашого серця.
До П’ятидесятниці, до зішесття Святого Духа, апостоли були тільки в можливості своїй учнями Христовими, а потім стали ними. І ми з вами доки тільки можемо стати учнями Христовими, тільки можемо стати християнами, а досі ми були більше схожі на учнів до Воскресіння. Але Господь посилає і нам Свій Дух, і, якщо ми захочемо Його прийняти, ми побачимо, якими були ми раніше і що робили в житті. Тоді в серці має статися переворот.
Потрібно залишити сон духовний. Дух Божий торкається нас, але ми цього не відчуваємо. Товсті стіни нашого будинку не пускають це світло, товсті стіни нашого серця не пропускають промені благодаті, і ми шкандибаємо знову, як і раніше, ніби Дух Божий нас не торкався, і тягнемо в Царство Боже низку своїх гріхів, цілий оберемок своїх пристрастей, вози своєї немочі. І нічого в нас немає такого, що було б народжено Духом Божим. От як потрібно перевіряти себе, чи є в нас цей Дух. Але якщо в нас Його немає, то ми не справжні християни.
Апостол Павло розповідає, як він приходив до громади вірних і казав: «Чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши?» Вони відповіли: «Ми навіть і не чули, чи є Дух Святий» (Діян. 19:2). А ми з вами можемо сказати, що ми чули, але ми не знаємо, ми читали, але ми не знаємо. Можливо, ми розумом знаємо, але насправді Він нас не торкнувся, бо ми самі того не захотіли. Потрібно зробити крок назустріч, і тоді Господь скаже те, що Він сказав учням, як ви чули сьогодні в Євангелії: «Я посилаю вас, посилаю вас усіх, усіх вірних, як Отець послав Мене, я посилаю дванадцять, я посилаю сімдесят учнів. Я посилаю п’ятсот, і тисячі, і всіх. Я посилаю вас – свідчити про правду Мою у всьому світі, бо Я хочу, щоб кожна людина врятувалася».
А ми кажемо: «Господи, як можеш Ти нас посилати, чи годимося ми свідчити про Тебе? Адже ми можемо тільки ганьбити Твоє Вчення і ім’я християнина». Але Господь каже: «Так, Я це знаю і бачу, проте Я посилаю вас, щоб ви не думали, що все здійснюється вашою силою. Через немічні сосуди, через вашу негідність позначиться Дух Мій». Будьте готові прийняти Його. Невпинно, вдень і вночі намагайтеся очищати своє серце, бо воно має бути Храмом Духові.
Храм має бути прикрашений. Ми з вами сьогодні прикрашали храм зеленими гілками з нагоди свята. Потрібно прикрасити і серце, щоб туди зійшов вогонь Духа Божого. Якщо не буде готовий храм, не прийде Господь; якщо він не буде прикрашений, не прийде Дух, а якщо Він не прийде, то буде наш дім залишений порожнім. Тому в день Святої П’ятидесятниці ми казатимемо не лише: «Дух Святий, прийди і вселися в нас, прийди до нас», ми казатимемо також: «Ми хочемо бути готовими прийняти Тебе, ми хочемо, щоб храм нашої душі був до цього готовий. Ми не знаємо, не можемо, але ми хочемо. Навчи нас і дай нам силу зустріти Тебе і бути готовими до Твого вогненного хрещення, якого ми ще не сподобилися».
протоієрей Олександр Мень