Архив рубрики «Рекомендуем к прочтению»

Совершая память всех вообще святых, есте­ственно приходим к мысли: как это святые удостоились такой славы, что и на земле их про­славляют, и на небе они блаженствуют? Каждый святой шел к своему назначению своим собственным путем, стремясь к совершенству и святости и заботясь об украшении своей души всеми добродетелями, по преимуществу осуществлял в своей жизни ка­кую-либо одну из добродетелей евангельских. И мы с вами все «созданы на дела бла­гая, — призваны во святыню»; и не только сами должны стремиться к святости жизни, но и дру­гих потом вести по пути спасения. Поэтому нам с вами необходимо знать тот путь, который верно приводит к святости.

Путей, ведущих к этой цели, много. Каждый шел своим путем, как сказали мы. Но мы начертаем для себя один общий путь ко спасе­нию, а идти по нему каждый из нас может по-своему. Путь этот следующий. Прежде всего, необходимо грешнику покаяться и обратиться к Господу: — познать свои грехи, опла­кать их с сокрушением сердечиым, испове­дать пред духовным отцом, дать обет и в сердце своем положить пред лицом Господа — не оскорблять Его более грехами. Затем, умом и сердцем пребывать в Боге, а телом трудиться в исполнении лежа­щих на каждом обязанностей. В этом труде, больше всего, нужно блюсти сердце свое от худых помыслов и чувств гордости, тщеславия, гнева, осуждения, ненависти, зависти, презрения, уныния, пристрастия к вещам и лицам, рассеянности, многозаботливости, всех чувственных удовольствий и всего, что отдаляет от Бога ум. Помощью в этом будет смиренное предание себя в волю Божию и ненадеяние на себя. А основой тому — вера, что, работая так Богу — мы рабы Его, и Он наш Владыка, что Он видит наши труды, благоугождается ими и ценит их; надежда, что помощь Бога, нас всегда покрывающего, всегда готова для нас и низойдет на нас во время благопотребное, — ­что Бог не покинет нас до конца жизни и, со­хранив верными заповедям Его среди всех искушений, введет чрез смерть в Свое вечное царство; любовь, которая, денно и нощно помышляя о возлюбленном Господе, всячески заботится тво­рить одно угодное Ему и избегает всего, что мо­жет оскорбить Его в слове, деле и помышлении. Необходимое орудие на этом пути — молитва церковная и домашняя; — посильный пост, по уставу церкви, бдение, уеди­нение, телесный труд, частое исповедание грехов и св. причащение, чтение слова Божия и писаний отеческих, беседа с людьми богобоязненными, частое совещание с своим духовным отцом о всех случаях внутренней и внешней своей жизни. Учредитель или распределитель всех этих по­двигов, в мере, времени и месте, есть благора­зумие с советом опытных. Больше же всего нужно внимать себе, хранить ум трезвенным и сердце несмущенным. А последней целью поставить — возгорение духа, чтобы духовный огонь возгорелся в сердце на­шем и, собрав все силы воедино, начал сози­дать нашего внутреннего человека и окончательно попалять терния наших грехов и страстей.Вот общий для всех путь ко спасению! Кто так устроится благодатию Божиею, тот, без со­мнения, и сам спасется, и других может вести ко спасению.

Все святые угодники Божии, небесные наши покровители, молитвенники и руководители! утвердите ум наш в этом истинном пути и руководите нас по нему, да удостоимся вместе с вами; во царствии небесном, вечно прославлять Отца и Сына и Святого Духа, — Троицу единосущную и нераздельную!

епископ Иустин (Полянский)

Щороку у свято П’ятидесятниці після урочистої служби ми залишаємося у храмі ще на деякий час, аби почути та приєднатися до особливих молитв, які промовляються лише цього дня. Пропонуємо вам їх переклад, аби засвідчити, що саме ці всеоохплюючі слова мають лунати до Бога у день народження Його Церкви.
Вітаємо зі Святом!

Скорбные, но и – светлые дни Страстной седмицы…Раскрываю Евангелие – и, в который раз, обжигает 17-я глава Евангелия от Иоанна, та, где Христос напрямую обращается к Богу-Отцу, слова которой еще иногда называют «первосвященнической молитвой Христа».

«Сия же есть жизнь вечная, да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа…

Я открыл имя Твое человекам, которых Ты дал Мне от мира; они были Твои, и Ты дал их Мне, и они сохранили слово Твое…

Я о них молю: не о всем мире молю, но о тех, которых Ты дал Мне, потому что они Твои. И всё Мое – Твое, и Твое – Мое, ; и Я прославился в них…

И славу, которую Ты дал Мне, Я дал им: да будут едино, как Мы едино…»

(Иоан. 17 — 3, 6, 9, 10,22)

Отчаянные, настойчивые, огненные, как бы даже взахлеб, слова любви, слова подлинного единства: Я в Тебе, Ты во Мне, Мы – в них, они – в Нас, вместе, крепко, навсегда-навсегда!.. Любовь, самое ее живое средоточие.

Впереди – ночь, пот как кровь, одиночество, предательство, факелы в саду, поругание, крест, невыносимая мука Богооставленности, смерть во всем ее земном безобразии и наготе…но сейчас – предваряющие всё это слова любви, единственные, сообщающие смысл и всему этому предстоящему ужасу, и невероятной тайне Воскресения, и бытованию Церкви от первых ее дней и поныне.

Вот что такое христианство: это реальная связь любящих Бога с Отцом, через Христа Духом Святым, и друг с другом в Боге. Реальная личная связь, бытование в любви. Что такое без этого – православие? просто «религия», более или менее привлекательная, более или менее правдоподобная, более или менее «удовлетворяющая духовные потребности»… Вот что самое страшное: остаться в религии – но без Христа. Его ведь когда-то распяли самые что ни на есть «продвинутые» в религиозном отношении люди. Ради того, чтобы не трогать обряды, каноны, предания и устои своей религии, в которой им так хорошо и привычно, так «правильно» жилось, они и отвергли и убили Того Единственного, без которого пуст великий храм Соломонов, бесполезны молитвословия, омовения и жертвоприношения, бессмысленны строки Торы.

Вот от чего сильнее всего сжимается сердце в дни Страстной: как часто мы подобны тем самым древним фарисеям, которых привычно клеймим! Вот каким главным грехом, как стучащим по гвоздям молотком, распинаем сегодня Христа (помнится, режиссер Мел Гибсон, снявший знаменитый фильм «Страсти Христовы», выразил это осознание тем, что, делая крупный план этих рук с молотком, снял свои собственные руки…) – неимением любви ко Христу, живой и нелицемерной связи с Ним, равнодушием к Нему. Есть мол у нас наша религия, наша опора, наша гарантия спасения – а Сам Ты не особо-то нам и нужен…

Если в центре нет Христа – чем наша религия отличается от любой другой? Тем, что у нас ладан ароматнее, а иконы написаны каноничнее? Тем, что храмы у нас самые благолепные, что христианство имеет самое коренное влияние на культуру и мораль стран и народов, что у нас самые детально разработанные представления о загробной жизни, самое дотошное знание, на какой грех какая полагается епитимия? «Я во Отце, и Отец во Мне, Мы придем к вам и обитель у вас сотворим» — где это «у нас»? В нашем сердце. Именно там – начало Царства Божия, там нам назначена встреча с Богом. И если это место не приготовлено к встрече – где Богу искать нас? «Адам, где ты?» — как часто Он ищет нас, а мы спрятались от него, укрытий-то у нас много…

Голгофа – место, где мы бываем наиболее открыты перед Богом, перед страдающим Богом. Место, где особо-то негде спрятаться, и мы стоим, неприкрытые, освещенные светом Его муки и Его любви… И строки читаемого на Страстной Евангелия, слов любви, как всегда, говорят не только о Нем – о нас самих, жестко обличают наше сердце – но и целят тоже.

священник Сергий Круглов

Благо есть исповедатися Господеви!

(Пс. 91; 2).

Такому лицу, каков был святой Давид, — царю, однако же глубоко падавшему иногда с высоты своего достоинства, без сомнения, не легче нас  было исповедовать свои грехи и признаваться в своих беззакониях. Между тем видите, как он смотрит на исповедь: как на великую милость, как на драгоценный дар, как на услаждение души и сердца.

А из нас многие идут к духовному отцу на исповедь, как на некое истязание, стыдясь учинить признание во грехах своих. Откуда эта разность? От того, что святой Давид ясно видел, как вреден и пагубен для человека грех, а мы не видим сего. Ибо кто видит смертоносную ядовитость греха, тот, естественно, старается освободиться от него, и потому любит исповедь, яко вернейшее к тому средство. А кто не уверен в заключающейся во грехе пагубе, тот по тому самому не дорожит и исповедью, а, напротив, тяготится ею, ибо она заставляет его раскрывать пред служителем алтаря всю срамоту своих греховных деяний. Посему перед исповедью крайне нужно каждому исповедующемуся приобрести уверенность в том, что грех есть величайшее зло для человека, так что если он не освободится от него посредством покаяния и исповеди, то рано или поздно погибнет на веки.

Что есть грех? Нарушение пресвятой воли Творца. Теперь судите: малое ли дело стать противником и врагом Существа всемогущего, -того Существа, в руках Коего мы и весь мир, наша жизнь и дыхание, наше время и наша вечность!

Что есть грех? Уклонение на сторону врага Божия — диавола. Опять судите: малое ли дело стать заодно с сим человекоубийцей, сделаться похожим на него в измене истине, заразиться его ядом змииным!

Что есть грех? Ослепление ума, развращение воли, искажение совести, растление тела. Безделица ли — испортить таким образом все богоподобное существо свое, уклонить его от цели бытия в противную сторону и внести в него семя тли и смерти вечной!

Что ожидает грешника в будущем? Ожидает еще большая тьма, еще большее измождение сил, еще большее горе и пагуба, ожидает конечное лишение всех благ, душевных и телесных, конечное отвержение от лица Божия, осуждение на вечное мучение во аде.

Довольно этих самых простых понятий о грехе, чтобы затрепетать всем существом своим при одной мысли, что ты грешник!

А трепеща при мысли о своих грехах, как не поспешить к исповеди, когда в ней, силою Премудрости Божией, открыт способ к примирению нас с Богом и своею совестью? Когда в ней, за одно чистосердечное признание своих беззаконий и раскаяние в них, подается совершенное прощение? Поистине, мы должны были бы спешить к исповеди, и даже если бы в ней требовалось что-либо самое тяжкое для нас и неудобоисполнимое: ибо лучше все претерпеть и всего лишиться, нежели оставаться врагом Богу и другом диаволу. Но от нас ничего подобного не требуется, а только самое необходимое: чтобы мы исповедали свои грехи, показали отвращение к ним, решились оставить их навсегда и вознаградить прошедшее, чем можем, в настоящем. И от этого удаляться? И это почитать трудным? И ради этого оставаться во грехах? Что же значит после сего наше покаяние? Где ненависть ко греху? Где любовь к Богу, к самим себе?

Скажем же, братие, и мы со святым Давидом: благо есть исповедатися Господеви; — и поспешим к святому налою, как преступники спешат к тому месту, где объявляется прощение и милость царская.

святитель Иннокентий Херсонский

«Се Жених грядет в полунощи…» — эта молитва звучит в храме в первые три дня Страстной седмицы. В ней содержится призыв к духовному бодрствованию. Земная жизнь человека – это испытание, подготовка к встрече с Христом и жизнью Вечной. Но никто не знает, когда, в какой момент, оборвется его земной путь. «В чем застану, в том и сужу», — говорит Господь.

Се Жених грядет в полунощи, и блажен раб, егоже обрящет бдяща: недостоин же паки, егоже обрящет унывающа. Блюди убо, душе моя, не сном отяготися, да не смерти предана будеши, и Царствия вне затворишися, но воспряни зовущи: Свят, Свят, Свят еси Боже, Богородицею помилуй нас.

Перевод:

Вот, Жених приходит в полночь, и блажен тот раб, которого Он найдёт бодрствующим. Недостоин же тот, которого Он найдёт в унынии. Будь внимательна, душа моя, чтобы не отяготиться сном и не быть преданной смерти и остаться вне затворённых дверей Царства. Но восстань, взывая: Свят, свят, свят, Боже, Богородицей (Ее молитвами) помилуй нас.

Песнопение «Се Жених грядет» напоминает евангельскую притчу «О десяти девах». Спаситель сравнивает Царствие Небесное с десятью девами, которые, по древнему обычаю, взяв светильники свои, выходили навстречу жениху.

Также в основе текста молитвы может лежать и притча «О верном слуге» (Или Притча о хозяине дома).

Евангелие от Луки: «И вы будьте подобны людям, ожидающим возвращения господина своего с брака, дабы, когда придёт и постучит, тотчас отворить ему. Блаженны рабы те, которых господин, придя, найдет бодрствующими… Будьте же и вы готовы, ибо, в который час не думаете, приидет Сын Человеческий…

Если же раб тот скажет в сердце своем: не скоро придет господин мой, и начнет бить слуг и служанок, есть и пить и напиваться, — то придет господин раба того в день, в который он не ожидает, и в час, в который не думает, и рассечет его, и подвергнет его одной участи с неверными…» ( Лк. 12:36-46).

Вот и наступило пятое воскресенье Великого поста, воскресенье, завершающее неделю великого бдения, великих подвигов, великих скорбей и воздыханий, воскресенье одной из величайших святых женщин – преподобной матери нашей Марии Египетской.

Сорок семь лет она провела в пустыне, и Господь дал ей то, что нечасто дается святому. Годами она не вкушала ни хлеба, ни воды. На вопрос аввы Зосимы о ее пропитании она ответила: “Не хлебом единым жив человек” (Мф. 4:4). Господь питал ее особенным образом, ведя по пустыннической жизни, полной подвигов.

И каков был результат? Святая обратила свой ад в рай, одержала победу над дьяволом и поднялась высоко к Богу. Но как, с помощью чего? Благодаря посту и молитве. Ибо пост, сопряженный с молитвой, – это сила, побеждающая все. Одно удивительное песнопение Великого поста говорит: “последуим постом, на диавола победу нам показавшему, Спасу душ наших” (четверг 1 недели). Через пост Господь показал нам путь победы над дьяволом. Не существует другого оружия, другого способа.

Пост! Вот путь победы над дьяволом, над любым бесом. Пример этой победы нам явила святая Мария Египетская. Какая же святая сила – пост! Ведь пост – это не что иное, как распинание тела, распинание всего своего существа.

Если есть крест, победа настанет. Тело бывшей александрийской блудницы Марии грех поставил на службу к дьяволу. Но когда она обняла крест Христов, когда взяла в свои руки это оружие, она одолела дьявола. Пост – это воскресение души из мертвых. Пост и молитва открывают человеку глаза, помогая разглядеть и понять самого себя. И человек видит, что всякий грех в его душе – это ее могила, ее смерть, и осознает, что его грехи делают не что иное, как обращают в прах все, что есть в его душе, – ее мысли, чувства и настроения, превращая ее в сплошное кладбище.

И тогда из души вырывается отчаянный вопль: “Господи, прежде даже до конца не погибну, спаси мя”. Такова должна быть наша мольба на этой неделе: “Господи, пока я совершенно не сгинул, спаси меня”. Так мы молились на этой неделе Господу, такие молитвенные возгласы оставил нам в своем Великом каноне наш великий святой Андрей Критский.

“Господи, прежде даже до конца не погибну, спаси мя”. Этот возглас касается всех нас, поскольку все мы не без грехов. У кого нет грехов? Невозможно, заглянув в свою душу, не обнаружить в самом отдаленном ее уголке давно забытый грех. И каждый грех, в котором человек не раскаялся, это его погибель, его смерть. И чтобы суметь спасти и воскресить себя от смерти, возгласи скорбными молитвенными возгласами Великого поста: “Господи, прежде даже до конца не погибну, спаси мя”.

Братья мои, не будем обманывать себя, не будем заблуждаться. Одного греха, оставшегося в душе нераскаянным и неисповеданным, который ты носишь внутри себя, достаточно для того, чтобы привести тебя в царство тьмы. В Царстве Божьем нет места греху. Чтобы удостоиться Царства Небесного, заботься о том, чтобы изгнать из души всякий грех, искоренить его посредством покаяния. Никакой грех не останется после человеческого покаяния. Такую силу Господь даровал святому покаянию.

Задумайся. Если покаяние смогло спасти столь нечестивую женщину, какой некогда была Мария Египетская, то оно спасет и других грешников, даже самого великого грешника и преступника. Святая Великая Четыредесятница – это поле битвы, на котором мы, христиане, с помощью поста и молитвы побеждаем дьявола, все свои прегрешения и страсти, даруя своей душе бессмертие и вечную жизнь. В житиях святых и истинных христиан существует бесчисленное число примеров, которые показывают, что только молитвой и постом мы, христиане, можем одолеть демонов, мучающих нас и всеми силами тянущих нас в царство тьмы, в ад. Все преодолеет святой пост, пост наших святых добродетелей! Всякая добродетель воскрешает наши души из мертвых.

Что есть молитва? Это великая добродетель, также воскрешающая нас. Если ты встал на молитву, обратись к Богу, чтобы очистить свою душу от греха, от всякого зла и страсти, и все тленное, что накопилось в твоей душе, воскреснет, все греховное уйдет, все, что влечет тебя ко злу, исчезнет. Святая молитва возродит любого из нас, если она является искренней и возносит душу к небесам, когда ты со страхом и трепетом говоришь Богу: “Господи, взгляни, сколько тленного во мне. Вот и душа моя мертва и далека от Тебя, Господи. По одному твоему слову все мертвое во мне воскреснет. Ибо Ты, Господи, дал нам множество святых сил, воскрешающих нас святым Воскресением от смерти лености”.

Да, грех и страсти ведут нас к духовной смерти. Душа умирает, когда разлучается с Богом. Грех является той самой силой, которая отводит человека от Бога. И мы, любя грех и греховные наслаждения, на самом деле любим свою смерть и те смрадные могилы, в которых тлеет наша душа.

Напротив, если мы опомнимся и ударим молнией покаяния в наше сердце, тогда все мертвое в нас воскреснет. Наша душа побеждает всех своих врагов, равно как и создателя всех грехов – дьявола, силой воскресшего Господа Иисуса Христа.

Поэтому для нас, христиан, нет греха, который был бы сильнее нас. Мы всегда должны быть уверены в том, что мы сильнее любого одолевающего нас греха и мучающей нас страсти. “Как?” – спросите вы. С помощью покаяния. Что может быть проще? Внутри себя ты всегда можешь возопить: “Господи, прежде даже до конца не погибну, спаси мя”. И помощь Божья не презрит тебя. Ты воскресишь себя из мертвых и будешь жить в этом мире, словно пришедший из мира иного, словно воскресший и живущий в новой жизни, жизни воскресшего Господа, источника всех святых сил, так что никакой грех уже не сможет погубить тебя. Возможно, ты снова падешь, но уже зная, с помощью какого оружия и какой силы, ты сможешь восстать из мертвых. Если пятьдесят раз на дню ты согрешил, пятьдесят раз устыдись, выкопай себя из пятидесяти могил, просто воскликнув: “Господи, дай мне покаяние. Прежде чем я погибну, спаси меня”.

Благой Господь, знающий немощь и слабость человеческой души и воли, сказал: “Если даже семьдесят раз на дню согрешишь, снова приходи и скажи: согрешил” Так Господь повелевает поступать нам, немощным и слабым. Он прощает грешников. Поэтому Он и сказал, какая большая радость вершится на небе, когда один грешник кается на земле (Лк. 15:7). Все небо пристально наблюдает за тобой, брат или сестра, как ты живешь на земле. Грешишь и не каешься? Если да, то Ангелы небесные плачут и печалятся о тебе. И как только ты начинаешь каяться, Ангелы на небесах радуются и ликуют, как твои небесные братья.

Какою грешницей была святая Мария Египетская! Но Господь сделал ее святой, подобной Херувимам. Покаяние уподобило ее Ангелам, покаяние сокрушило проклятие, в котором она находилась, и возвысило ее к Царству Христову. В этом мире нет слабых христиан, несмотря на все одолевающие их ужасные мирские грехи и искушения. Христианину достаточно не забывать о своем великом оружии: покаянии, молитве и посте, предавшись какому-нибудь евангельскому подвигу или добродетели: молитве, посту, евангельской любви, милосердию. Вспомним великих святых Божьих, например, празднуемую сегодня великую святую, преподобную матерь нашу Марию Египетскую, и будем уверены в том, что Господь может быть нашим скорым помощником. Святая Мария удостоилась чудесной помощи Пресвятой Богородицы и спаслась от ужасных адских мучений и демонов. Пресвятая Богородица сейчас и ежедневно помогает нам во всех наших евангельских добродетелях: молитве, посте, бдении, любви, милости, терпению и любой другой. Я желаю, чтобы она всегда помогала нам и направляла нас.

Поэтому никогда не выбивайся из сил в борьбе и войне со своими грехами. Во всех твоих трудностях, даже в самых тяжких грехопадениях, помни вопль этой святой недели, который поможет тебе восстать: “Господи, прежде даже до конца не погибну, спаси мя”.

преподобный Иустин Попович

ПУСТЫНЯ ПРЕПОДОБНОЙ МАРИИ

У цю середу у храмах Православної Церкви звершуватиметься унікальне богослужіння, що має назву «Маріїне стояння». Про зміст цієї служби розповідає о.Олександр Шмеман.

Ми маємо повернутися до ідеї і досвіду Великого Посту як духовної мандрівки, мета якої — перенести нас із одного духовного стану в інший. Більшість сучасних християн не розуміє цієї мети Великого Посту і добачає в ньому лишень період року, коли належить виконувати свої релігійні обов`язки, причаститися і змиритися з певними обмеженнями в їжі, котрі невдовзі будуть відшкодовані повним розрішенням посту у пасхальні дні. А що не лише мирські люди, але й чимало священиків сприйняли таке спрощене і формальне розуміння Великого Посту, його істинний дух майже зник із життя. Відновлення богослужбового і духовного значення Великого Посту — одне з кардинальних і насущних завдань, але розв`язати його можливо лише на ґрунті достеменного усвідомлення ритму і ладу великопісного богослужіння.

На самому початку Великого Посту як вихідний тон, що ним позначена уся великопісна мелодія, ми знаходимо Великий покаянний канон святого Андрія Критського. Він розділений на чотири частини і читається на великому повечір`ї, увечері, в перші чотири дні Посту. Його можна описати як покаянний плач, що відкриває перед нами весь безмір, усю безодню гріха, який потрясає душу відчаєм, розкаянням і надією. З винятковим мистецтвом святий Андрій переплітає великі біблійні образи — Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і Потоп, Давида, Обітовану Землю, а понад усе Христа і Церкву — зі сповіддю в гріхах і розкаянням. Події священної історії явлені як події мого життя, дії Божі в минулому як дії, що стосуються мене і мого спасіння, трагедія гріха і зради як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені як частка тієї великої всеохоплюючої боротьби поміж Богом і силами пітьми, що повстають проти Нього.
Канон розпочинається з глибоко особистого крику:

З чого я почну плакати про вчинки нещасного життя мого? Який початок покладу я, Христе, для теперішнього ридання?..

Один за одним відкриваються мої гріхи в глибокій їхній пов`язаності з триваючою трагедією стосунків людини з Богом; історія першого гріхопадіння — це моя особиста історія:

Перейнявши злочин первоствореного Адама, я признаю себе позбавленим Бога, вічного Царства і щастя — за гріхи мої…

Я втратив усі Божественні дари:

Загубив я первостворену красу і величність свою, і тепер лежу нагий і соромлюся.
Шкіряні одежі пошив гріх і мені, знявши з мене перший боготканий одяг…
Нині роздер я перший мій одяг, що на початку виткав мені Спаситель, і відтоді лежу нагий…

Отже, впродовж чотирьох вечорів дев`ять пісень канону мовлять ще іще про духовну історію світу, яка разом з тим — історія моєї душі. Слова канону вимагають моєї відповіді, оскільки говорять вони про давні події і вчинки, що їх смисл і сила — вічні, бо кожна людська душа — єдина і неповторна — йде тим же шляхом випробувань, постає перед тим самим вибором, так само зустрічається з вищою і найголовнішою реальністю. Приклади із Святого Письма не просто алегорії, як гадає чимало людей, на цій підставі вважаючи, що Великий канон занадто перевантажений іменами і пригодами, що до них не мають стосунку. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна і Авеля, Соломона і Давида, коли простіше було б сказати: «Я згрішив». Вони не розуміють, що саме поняття гріха в біблійному і християнському переданні має глибину і насиченість, яких сучасна людина не може збагнути, через що її сповідь власних гріхів надто відрізняється від правдивого християнського розкаяння. Що ж, та культура, в середовищі якої ми існуємо і яка формує наш сучасний світогляд, в сутності виключає поняття гріха. Бо гріх — це передусім падіння людини з незміримої духовної висоти, її зречення власного високого покликання. Та яке це може мати значення для культури, яка не знає і заперечує ту духовну висоту, те покликання і поціновує людину не «згори», а «знизу», для культури, яка коли й не заперечує відверто Бога, то в реальності вся, згори донизу, матеріалістична і тому розглядає життя людини лише з погляду матеріалістичного добробуту, не визначаючи її високого, трансцендентного покликання? Отож гріх в цій культурі трактується головним чином як природна слабкість, спричинювана, в основі, соціальною невлаштованістю і викорінювана, відповідно, по можливості кращою соціальною та економічною організацією життя. Тому сучасна людина коли й сповідується у власних гріхах, то вже не розкаюється. Залежно від рівня усвідомлення своїх релігійних обов`язків вона або формально перелічує свої прогріхи та порушення обрядових правил, або ж оповідає духовникові про особисті проблеми, очікуючи від релігії чогось на кшталт терапії, ліків, що повернуть їй щастя і спокій. В обох цих випадках годі помітити розкаяння, потрясіння людини, котра, узрівши себе як образ невимовної слави, усвідомлює, що зрадила цей образ, заплямувала і заперечила його своїм життям; немає розкаяння як болю за гріхи, що проривається із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як вручення себе Божому милосердю і любові. Ось чому недосить просто сказати: «Я згрішив». Ці слова набувають свого достеменного змісту і дієвості лише тоді, коли гріх усвідомлено і пережито у всій його глибині і гіркоті.

Значення і мета Великого канону саме в тому й полягає, щоб явити нам гріх і тим самим спонукати до розкаяння. Канон показує нам гріх не через визначення та перечислення, а якимось глибинним спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить у цілковито іншу духовну культуру, закликає визнати зовсім інше бачення людини, її життя, її мети, її духовних мотивацій. Канон відновлює в нас те духовне світовідчуття, всередині якого розкаяння стає знову можливим. Коли ми чуємо, приміром:

Авелевої праведності не перейняв я, Ісусе: ніколи я не приніс Тобі ані дарів приємних, ані діл боговгодних, ані жертви чистої, ані життя бездоганного…

то починаємо усвідомлювати, що історія першого жертвопринесення, дуже коротко згадувана в Біблії, відкриває щось основоположне і в нашому власному житті, основоположне в самій людині. Стає зрозуміло, що гріх — це насамперед відмова від життя як принесення і дару, як жертві Богові, чи, іншими словами, — відмова жити для Бога і no-Божому. З`ясовується, що корінь гріха — це відхилення нашої любові від найвищого її об`єкта. І завдяки цьому одкровенню стає можливим вимовити слова, безмежно віддалені від сучасного досвіду життя, але які захоплюють найглибшою правдою:

Ожививши грязиво, як гончар, Ти дав мені тіло й кості, дихання й життя. Але, мій Творче, Визволителю й Судіє мій, прийми мене розкаяного.

Для того, щоб по-справжньому почути Великий канон, потрібне, звісно, знання Біблії і здібність засвоювати значення біблійних образів. Коли в наші дні повно таких, кому Великий канон видається нудним і недотичним до сучасного життя, то це тому, що віра їхня не живиться з джерела Святого Письма, яке для Отців Церкви було саме джерелом віри. Ми мусимо знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається в Біблії, навчитися жити у цьому біблійському світі; і годі знайти ліпший спосіб такого навчання, ніж церковне богослужіння, яке не лише передає нам учення Біблії, але й являє нам бібілійний чин життя.

Ось чому шлях Посту починається з повернення до первоначала, до Створення світу, гріхопадіння, Відкуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відображує Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов`язані з Богом, де людина знаходить правдиві виміри свого життя і, знайшовши їх, кається.

У середу п`ятого тижня знову читається Великий канон Андрія Критського, і цього разу повністю. Коли на початку Посту цей канон був ніби дверима, що відкривають шлях покаяння, то тепер, в кінці Посту, він звучить як підсумок покаяння і його завершення. Якщо на початку Посту ми лише слухали канон, то тепер його слова стали нашими словами, нашим плачем, нашою надією, а також осмисленням нашого постового подвигу: що ми насправді зробили на путі покаяння? Адже тепер все, що стосується нас особисто, закінчується. Далі ми вже йдемо слідом за учнями: «були ж у дорозі вони, простуючи до Єрусалима. А Ісус ішов попереду них». І Ісус сказав їм «Ось, мовляв, ідемо до Єрусалима, а Людський Син буде виданий архієреям і книжникам, засудять Його на смерть, видадуть поганам; насміхатимуться з Нього, і обплюють Його, і бичуватимуть Його, і вб`ють, а після трьох днів воскресне» (Мк. 10:32-45). Це Євангеліє п`ятої неділі.

Тон великопісних богослужінь змінюється. Якщо у першій половині Посту наші зусилля були спрямовані на власне очищення, то нині нам відкривається, що очищення — не самоціль, воно повинне ввести нас у споглядання, вирозуміння та усвідомлення Тайни Хреста і Воскресіння. Зміст нашого подвигу відкривається тепер нам як участь у цій Тайні, настільки ніби узвичаєній, що ми забуваємо її значення. І, йдучи за Ним до Єрусалиму разом з учнями, «дивуємося й жахаємося».

протопресвітер Олександр Шмеман

Якби жінки рятувалися дітонародженням, то всі циганки поголовно були б святими.

Якби чоловіки рятувалися слухняністю, яка вище за піст і молитву, то солдати Бундесверу поголовно були б святими.

Якби піст полягав у куштуванні трави, то не люди, а зайці прийняли б честь і славу Раю.

Але так виходило, що в Авраама, був тільки один син Ісаак. Проте який. А в Іоакима і Анни лише одна дівчинка – Діва Марія. Проте яка. Справа не в кількості, а в якості. А якість у здатності прийняти в душу Христа. І ще важливо, щоб не було підміни сенсу засобами.

Напередодні посту особливо сильно впадає у вічі біляцерковний пласт підміни цілей, що склався в середовищі новонавернених. Новонавернені часто приходять у Церкву не для того, щоб знайти Христа, залучитися до великої традиції і досвіду, а для того, щоб реалізувати свої пристрасті в новому середовищі. Вони часто привносять дух боротьби, в якому живуть у світі.

На першій стадії деякі енергійні новонавернені (чи так звані “неофіти”) вступають у бій із зовнішніми ворогами: світовою закулісою, масонами і всіма тими, хто ухиляється від боротьби. Існує маса варіацій цієї боротьби аж до боротьби із змовою знищення народу неправильним фабричним хлібом. Той, хто вигадав теорію харчової змови, живе в Тульській області, а однодумців має вже по всій країні. “Їжа зі свого городу і бездріжджовий хліб” – так вони бачать свій удар по силам Армагедону, що настає.

Буває, людина одумається чи виросте духовно і тоді вона бачить, що боролася не з тими. Відкривається епоха боротьби в Піднебесному царстві з князем світу і його прихильниками. Неофітові раптом стає зрозуміло, що біси всюди і боротьба з ними ведеться на всякому місці і у всяку годину. Важко городянинові в такій боротьбі. Чернець ледве стоїть, а куди світському?

Так приходить усвідомлення свого духовного каліцтва. Людина не думає про Рай, а думає про прийдешнього Сатану і судові дебати з ним перед очима Божими. Неофіт не може відвести свого погляду від лиць мерзенних ворогів, бо він не бачить того, що бачать, нарешті, ті, хто виростає з неофітства. Що сенс життя не в боротьбі, а в любові. Боротьба ж – засіб перебувати в любові.

Грецький старець Порфирій Кавсокалівіт – той, хто зміг зробити своє життя гімном любові. Він говорив про те, що боротьба є і буде, але сенс життя в любові, і що любов – головна властивість Божа. Він говорив, що зацикленість на одній тільки боротьбі згубна і що смертельно небезпечно дивитися все життя, не відриваючи погляду, на бісів. Не переглянеш. Дивитися на Сонце – Христа, прагнути бути з Ним, прийняти Його в себе – от наша перемога.

Про Христа і Рай: “Радість – це Сам Христос. Це така радість, яка робить людину іншою. Рай – це вічне бачення лиця Христового. Рай починається звідси”.

Про те, що приносить божественна радість: “Божественна благодать проявляється в натхненні, доставляючи почуття дружби, спорідненості, братерства, єдності”.

Про себе: “Я все віддаю Богові, заради Його слави. Я вважаю себе старою, іржавою трубою, але через яку проходить жива вода, найчистіша, бо витікає від Духа Святого”.

Християнин народжується в дусі тоді, коли розуміє, він справжня втрачена коштовність Христова. Коли розуміє, що Бог його завжди шукав і шукає і завдання християнина, просто, знайтися.

І раптом. До мене підійшов один літній чоловік і каже:

– Благословіть на послаблення посту.

– Як так? Благословіть, щоб ти був злий, шкідливий, злопам’ятний, не прощав, був жадібним?

– Ні, на молоко

– !!! Це піст?

– Через стан здоров’я. З травленням погано.

– Але ж у віці молоко не засвоюється. Наш алтарник – лікар, доктор медичних наук, каже, що при гастриті і виразці молоко даремне.

– Ну, так.

– Хорошим постом постиш, друже!

Адже, піст – це всього лише швидший крок у Рай.

Чому люди бачать у пості щось схоже на війну? Піст, немов ворог голодний і жорстокий, який віднімає спокій і їжу. Зрозуміло, що всі ми втомилися від зими, але причому тут піст і Пасха?

Якщо ми хочемо бути з Христом і після смерті, то, природно, потрібно навчитися бути з Ним. Піст – це домашнє завдання побути сорок днів Христовим сином. Добрим, жертовним, привітним, витриманим, щедрим, мирним. Сорок днів подарувати Богові. Ну, не сорок днів, нехай п’ятнадцять хвилин на день, так щоб не було вже зовсім соромно на Пасху. Богові дуже приємна наша увага. Хтось сказав, що найгірше, що є на землі – це людина. Як добре, що Бог думає інакше. Йому хочеться, щоб ми розмовляли з Ним, споглядали Його, зітхали про наш втрачений дім – про Рай, бо ми для Нього найдорожче, що є в цьому світі.

При слові піст наших близьких повинна охоплювати вдячність Богу за те, що заради Його імені тато не кричить, мама не свариться, син не грубить. Вдячність Богу буває також за те, що навіть таким людям як ми, Він допомагає хоч не надовго стати схожими на ангелів, а також за те, що в піст ми іноді вміємо бачити ангелів у своїх ближніх. Бо наш ближній і любов – це найдорожче, що є в цьому світі.

А тут ковбаса з молоком. Пиво з вином. Хліб з сиром.

Одні кажуть, що нічого я не можу Богові дати окрім вина, м’яса і сиру. Не можу бути добрим, щедрим, щирим.

– Не хочу і не можу молитися. Тобто не хочу говорити по душах з Богом – нудно і в сон хилить. Без зла жити теж, як би, нудно. Так простіше – дати Богу “на чай”, пожертвувати ковбасою. Підміни, підміни, підміни. Простіше народжувати, ніж виховувати. Простіше вимкнути голову, дану Богом, і не нести відповідальності ні за себе ні за долі тих, кого Бог дав нам у ближні заради тренування в любові. Простіше їсти траву, ніж шукати любові. Це цілий пласт підміни засобів на мету. Це як хвороба відповідальності. Дрібне шахрайство.

Слухняність досвідченому духівнику – річ вірна і надійна, але це не може бути метою життя. Мета – Христос. Гастрономічний аспект посту також у жодній мірі не може бути метою Великого посту. Багато дітей – також похвально, коли виховуються з дітей істинні християни. А самі по собі це речі порожні.

Піст – це урок любові. Це домашнє завдання навчитися жити в Раю. Він тренування в маленькій смерті і великому воскресінні.

Бог якось сказав: “Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів? Принеси Богу жертву хвали і виконай перед Всевишнім обітниці твої. І призови Мене в день скорботи твоєї, Я спасу тебе, і ти прославиш Мене“. (Пс. 49:13-15)

“Принеси жертву хвали”. Так мало і так багато – просто бути вдячним Богові. Бо, що їсти з маслом або без масла. Піст – це заклик на пасхальний бенкет, де ми обрані і звані: “Ідіть, бо вже все готово”. Піст – це заклик у Рай, на який нам завжди радісно відгукнутися.

– Ось він я, Господи!

священик Костянтин Камишанов

Четверту неділю Великого посту Церква присвячує пам’яті преподобного Іоанна, ігумена монастиря святої Катерини на Синаї, який більше шістдесяти років був ченцем серед червоних скель і синього неба гори-одкровення. Ця гора особливо пам’ятна і дорога християнам, бо на її пустинній вершині Бог говорив зі Своїм народом: тут Мойсей отримав скрижалі Заповіту, на яких огненним перстом Божим були накреслені заповіді Закону – правила життя Старозавітної Церкви. На цій безживній вершині, серед похмурих скель знайшов прихисток крихітний храм, в якому на висоті двох з половиною тисяч метрів над землею братія монастиря святої Катерини усі ці довгі віки звершували і звершують Божественну літургію.

Підйом на вершину Синаю не просто важкий, він тяжкий. Коли під кінець третьої години шляху здається, що немає сил поворушити рукою і ногою, коли хочеться тільки одного – лягти і ніколи більше не вставати, у цей самий момент і без того вузька кам’яниста стежка закінчується і починаються сходи, вирубані в скелі. З кожною новою сходинкою, за кожним вигином шляху, за кожним виступом очікується довгождана вершина, і, проте, з невблаганною постійністю круті східці йдуть все вище і вище, і кінця ним усе немає і немає.

Досвід сходження на вершину Синаю незабутній не тим, що душу розпирає гордовите почуття подолання і не тим, що “весь світ на долоні”, тим більше що світ цей, світ мляво-суворих скель, люто сяючого сонця і бездонного порожнього неба, схожий не на теплу, зелену, живу землю, а швидше, на якийсь Марс, ворожий і похмурий. Досвід сходження на Синай – це досвід докладених зусиль, досвід подолання спокус, переживання звитяжної боротьби з легкодухим бажанням відмовитися від подвигу. Цим сходження на святу гору напрочуд схоже життя християнського подвижника, який, за словом Спасителя, зрікся себе, узяв хрест свій і пішов за Христом.

Ці тяжкі східці в мертвих скелях, які багаторазово за своє довге чернече життя долав преподобний Іоанн, мабуть, стали для нього образом, символом не фізичного, не спортивного, як ми б тепер сказали, подвигу. Ці східці стали для нього символом сходження з гріховних безодень у святість і світло неба. Від життя тимчасового до Життя Вічного. І, можливо, саме згадуючи ці східці в скелях, свою головну життєву працю, підсумок усього свого скорботного подвижницького життя, він назвав “Ліствиця раю”. У цій книзі, не вигаданій з голови, але вистражданій усім життям, зображений шлях поступового сходження людини до духовної досконалості. Ця книга принесла преподобному Синайському ігуменові ім’я “Ліствичник”, що прославило його.

Багато років тому одна з наших сестер у Христі прочитала книгу Іоанна Ліствичника і впала у важку тугу, жах і відчай, бо їй стало ясно, що її життя, її слабка спроба йти за Спасителем, її старання бути християнкою нескінченно далекі від того ідеалу подвижника, який являв собою автор “Ліствиці”. І здалося їй навіть, що раз це так, то Небо для неї закрите, ніколи їй не опинитися на вершині, де людина зустрічається з Богом, де ворота небесні відкриваються, щоб прийняти прощеного грішника.

Мало хто з нас читав цю книгу. Ще менше з тих, що читали і пережили її як докір і викриття власного недбання про спасіння. І я вже і не знаю, після читання чи заплакав хто про себе самого, що стоїть біля першої сходинки і не має ні мужності, ні сил, ні рішучості хоч би ступити на неї.

Можна, звичайно, відмовитися тим, що “Ліствиця” преподобного Іоанна написана для ченців, а ми лише бідні початкуючі миряни, нам не до таких висот. Що ж, це чиста правда, але правда не вся.

Бог не покладає на нас тягарі, які неможливо носити. Він не пропонує немічній людині, що від слабкості ледве стоїть на ногах, підійматися крутими східцями на вершину Синаю. Проте кожному з нас, якщо ми хочемо колись вибратися із сморідного болота гріхів, обов’язково пропонується своя “ліствиця раю”. Ці сходи одні для всіх, тому вони відомі кожному, і вже тут жодні відмовки не допоможуть. Шлях сходження ними на Небо описаний у п’ятому розділі Євангелія від Матвія, який відомий християнам як Нагорна проповідь Спасителя.

Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне (Мф. 5:3) – от перша умова, перша сходинка цих сходів у Небо. Не можна досягти радісного з’єднання з Вічністю, якщо розраховуєш тільки на свої сили, якщо намагаєшся дістатися до вершини, сподіваючись на прекрасну фізичну підготовку, на життєві навички, на уміння влаштовувати свої справи. Очевидно, що смуток і відчай виникають при читанні “Ліствиці” преподобного Іоанна передусім тому, що їх читач наївно вважає перемогти свої пристрасті зусиллям власної волі. Початкуючий подвижник думає, що варто йому тільки правильно розподілити сили, гарненько продумати маршрут і – усе гаразд! Усе в нього вийде! Та що там початкуючі подвижники! Цілі народи упевнені в тому, що варто тільки ухвалити правильні закони, варто тільки обрати чесного президента, а ще краще за те, царя, – і життя стане прекрасним, гріховні пристрасті будуть переможені, війни припиняться, ті, що помиляються, опам’ятаються і покаються! Варто тільки обрати чесних, варто тільки ухвалити закони.

Якщо строгими і справедливими законами може бути переможений гріх, тоді ніяка Церква з усіма її таїнствами просто не потрібна. Якщо справедливий суспільний лад може бути затверджений на нашій землі зусиллями чесних і праведних людей, тоді нам не потрібен Спаситель. Тоді, як співається у відомій пісні, “ми наш, ми новий світ зведемо”. Зведемо, звичайно, самі…

Біда в тому, що все це вже було. І рушили “до основи” і вежі, що сягають неба, будували, та все марно, усе безрезультатно. І безрезультатно, бо знову і знову самовдоволена людина слідувала до Істини не тим шляхом, який вказав їй Спаситель. Знову і знову, забуваючи про тяжкі сходи, що ведуть на Небо, вона осмілювалася побудувати туди комфортабельний ліфт, а заклик Христовий до рятівної убогості духовної вважала безумством. Але ми, християни, які знають з чого почати, пам’ятатимемо слова нашого Бога: Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мф. 5:12).

священик Сергій Ганьковський

Вокруг нас нет ни языческих императоров, ни атеистических комиссаров, ни озлобленных иконоборцев. Нас никто не убивает и от веры отречься не требует, как требовали от 40 воинов, известных нам как Севастийские мученики.

Но мы можем присоединиться к ним. Правда, для этого нам придётся отвлечься от самой яркой детали мученичества — от мучений как самоцели. Флагелланты, хлеставшие себя верёвками, и шахиды, обвязанные взрывчаткой, — не мученики, а самоубийцы. Потому что они не служат Богу, а пытаются заставить Его, купить милость своими мучениями.

Но Бог не обязан никого слушать. Его планы немыслимы, Его милость неисчерпаема, Его Любовь покрывает всё. Наши мучения ничего не изменят для Него. Он всё равно пойдёт на Крест, даже ради одной заблудшей овцы. Овце, собственно, не обязательно сильно страдать. Она может вообще ничего не заметить.

Да, мученики и самоубийцы похожи. Как зацикленный на диете человек похож на строго постящегося. Оба мало едят, но один только и думает, что о рационе, а другому просто не до еды. Зерно из притчи, попав в землю, умирает, чтобы дать плод. Но умирает и зерно, которое просто передумало расти.

Самоубийца убивает себя, потому что мир вокруг него недостаточно хорош, и самоубийцу можно оправдывать в этом. Более того, я уверен, что настоящих, искренних самоубийц почти не бывает, что убивающие себя безумны — от горя, от одиночества, от какой-то обиды. Я понимаю обычай не поминать самоубийц в храме, но я также знаю, как иногда тянет перешагнуть черту. Отказавшийся от жизни человек тоже «мученик» по самому простому признаку — он перенёс очень много боли. Господь любит всех, а значит и для тех, кто отказался от всего, у Него есть какой-то план.
А настоящее мученичество противоположно самоубийству. Мученик отказывается от жизни не потому, что мир плох, а потому, что есть кое-что поважнее мира. Ребёнок, который прогулял школу, потому что ему страшно туда идти, достоин жалости и помощи, а ребёнок, который прогулял школу, чтобы не оставлять заболевшую сестру, достоин уважения и похвалы, хотя с точки зрения классного журнала между ними нет никакой разницы.

И если мы хотим быть подобны мученикам, нам стоит отказаться от идеи мучений как самостоятельной ценности. Нет смысла делать себе больно. Больно будет и отказываться от важного придётся — ровно в тот момент, когда появится нечто ещё более важное. Но ценность поступка зависит не от величины жертвы, а от её осмысленности.

Это трудно объяснить, и приходится множить примеры.
Сорок мучеников Севастийских были солдатами. Солдаты порою гибнут, но гибнут, выполняя боевые задачи, а не стреляясь в тылу в момент получения погон. Или так: рожая ребёнка, женщина переживает массу неудобств и очень сильную боль, но если она просто будет делать себе больно, она не станет матерью. Мученичество начинается не с боли, а с цели. С честного решения «Я хочу быть с Тобой, куда бы это меня ни завело». Марию Египетскую Бог отвёл в пустыню, а ветхозаветного пастуха Давида — в царский дворец.
Христиане почитают тех, кто пошёл на смерть, но ближним стараются нести жизнь. Мы молимся не о мучениях, а о здравии, нам заповедано кормить голодных и обогревать замерзающих, лечить больных и утешать унывающих. До Пасхи осталось всего ничего — пять недель. Всего 40 дней на то, чтобы успеть сделать что-то важное.

Владимир Берхин