Практично кожен тропар Великого покаянного канону є повчальним осмисленням подій біблійної історії. Автор проходить майже по всіх іменах, що зустрічаються на сторінках Писання, і деяким іменам приділяє увагу у цілому ряді тропарів. При цьому більшість тропарів – це не молитва до Бога, а навчальне звернення до самого себе, наприклад: “І ти, душе, як давній Каїн, вела війну з собою своїми непотрібними справами“.
При цьому в церковному середовищі часто лунають голоси про “непотрібність” цього канону, мовляв, “викликає тоску, смуток, навіть може занурити у депресію”. Багато людей зауважують, що майже все, про що читається в каноні, залишається незрозумілим для багатьох прихожан. І тоді участь віруючих у цьому богослужінні зводиться до рефрену, який повторюється перед кожним тропарем: “Помилуй мене, Боже, помилуй мене”.
Головний зміст цього канону – це духовне осмислення історичних подій у застосуванні до самого себе кожним слухачем або читачем цього канону. Більшість тем, яких торкнувся автор, це реальні історичні події. Але автор канону намагався оживити ці події в нашому житті, щоб ми не були байдужими спостерігачами описаних у Біблії подій, а їх учасниками. Як часто ми “судимо” персонажів біблійної історії: Адам і Єва – згрішили, ой, які вони погані, а Каїн вбивця – взагалі негідний, а Рувим спокусив жінку свого батька – негідник. Але, читаючи Великий канон, ми можемо побачити себе в усіх цих негативних історичних персонажах, а значить, замість почуття осуду до них повинно з’явитися почуття жалю до нещасних (і до самих себе серед них) і почуття справжнього покаяння.
Скільки внутрішньої правди ми чуємо в словах канону: “Замість Єви осязаної в думках моїх, наче Єва, обитає пристрастний задум плотський, солодкий мені показуючий гірку отруту“. Скільки разів у житті ми обманювалися і інших обманювали своїми добрими намірами? Чому саме добрими намірами вибита дорога в ад? Тому що “добро, як ми його розуміємо”, частіше є формою нашого егоїзму. Ми шукаємо “добро для себе”, при цьому під добром ми розуміємо те, що нам приємно, корисно, вигідно. Але рано чи пізно все одно настає розчарування. А поки ми “зачаровані” земними благами, ми перебуваємо в духовному сні. Великий канон, на мою думку, є своєрідним “православним психоаналітиком”: він показує нам глибину нашої власної зіпсованості.
Ми живемо в цьому світі – в такому світі, яким він є. І для нас найстрашніша спокуса зараз – це зло і бажання перекласти свою відповідальність на інших. Як часто ми думаємо, що “все було б інакше”, “якби” була інша влада, “якби” у нас були гроші, “якби” ми жили в інше час і т. д. І таких “якби” у нас буває дуже багато. Але за цими самими “якби” ми приховуємо свою небажання бачити реальне становище справ: ми, по-перше, не знаємо, як б все склалося особисто для нас, “якби” щось було інакше. Насправді добро і зло беруть корінь не в зовнішніх обставинах нашого життя, а в нашій нездатності адекватно і правильно відповідати на адресовані нам ззовні умови і вимоги. Добро і зло беруть початок в нашому духовному світі, в нашому ставленні до того, що у нас є в наявності. І нам не треба тікати в віртуальні світи, вигадуючи собі, як “було б” все інакше, “якби” було так чи інакше. Нам потрібно вчитися відповідати свято і з гідністю на те, що у нас є в наявності зараз.
Мені здається, що саме в сучасному світі Великий канон надзвичайно актуальний! Все сучасні “тренінги”, “сесії у коучів” зводяться до того, щоб зламаному і втратившому надію на власне виправлення людині вповнішити, що аномалій не існує, що він – сам собі міра і критерій норми. Такі поняття, як “гріх”, “норма” і “покаяння”, виживаються з людської свідомості всіма можливими засобами. Тому тверезе читання Покаянного канону допомагає нам не лише усвідомити свою провину або зіпсованість, але ще й побачити надію на милість Господа: “Гідних покаяння плодів з мене не вимагай, Господи, мою неміч знаючи, але дай мені лише тремтливе серце і покірний дух, і це все я принесу Тобі, як фіміам приємний благовісний“, каже автор під кінець свого твору.
Самовиправдання – це перешкода між Богом і людиною, отрута, що руйнує вже й так хвору душу. Покаяння не буває з “запереченнями”. Воно завжди без будь-яких “але”! Покаяння – це коли усвідомив, що не маєш права на милість, що гідний кари, що втратив обличчя і гідність людську. Лише знаходячись в такому душевному стані, людина може прийняти милість Божу. Саме пост і є цим трауром сумуючої та страждаючої душі.
Щодо того, що читання Великого канону може когось загнати в депресію, то це ж не питання до Канону, а до самої людини. Ми всі реагуємо на читання, на інформацію, яка оточує нас, так чи інакше. В депресію може вигнати будь-яка образа або будь-яке усвідомлення власної зламаності. Але ця ж інформація може стати стимулом до серйозної внутрішньої роботи над собою. Вдумливе читання Великого канону — це важлива складова в становленні особистості віруючої людини. Ну, а питання, чи потрібно ходити на цей “сеанс релігійної психоаналітики”, кожен може вирішувати для себе самостійно щорічно.