Ми входимо з вами в найстрашнішу від початку світу ніч, входимо в ніч зради і страждань. Тікає в ніч зрадник Іуда, вирішивши продати свого Вчителя. Самотньо вночі молиться Ісус, і піт Його як краплі крови падає на землю. Віддаляється, плачучи серед ночі, апостол Петро, у прагненні сховатися від власної ганьби.
Ми переживаємо зараз не просто події із життя Спасителя. Кожен із нас входить у цю ніч зі своїми власними тягарями зрад і падінь, входить, пригадуючи, як не раз доводилося тікати в ніч, ховатися від себе самих, від власного сумління, від людей довкола – тоді, коли ми не змогли бути з Христом у відповідальну мить. Тоді, коли ми згрішили.
Бо кожен наш гріх, кожна зрада Євангелію, Церкві, Христу і є повторенням Іудиної провини. Адже і ми були хрещені, отже, від самого хрещення були разом із Христом, як і Іуда. Були в Його Церкві, були покликані стати Його учнями. Бо кожен із нас, охрещених і віруючих, покликаний бути апостолом Христовим, тобто свідчити про Нього не лише словами, а всім своїм життям, бути обранцем Христовим.
А чи зуміли ми це зробити? Чи зуміли оцінити той величезний привілей, який даний нам через Церкву, – бути обранцем Христа у світі, бути Його апостолом? І тому ця ніч виглядає такою важкою для кожного з нас. Бо в ній ми повертаємося до того, що хотілося б викреслити із життя, забути. Але цього ніколи нам не вдавалося…
Але раптом із цієї самої ночі виростає щось зовсім інше, світле і потужне. Виростає в невеличкій світлиці на Сионі – пагорбі в Єрусалимі. Це відбувається саме тоді, коли перелякані учні Христові, очікуючи того невідворотнього, що має статися з Учителем, раптом одержують від Нього маленькі шматочки розламаного хліба із словами: «Це є Тіло Моє». А потім – чашу з вином, слухаючи при цьому дивні слова: «Пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26:26-28). І в цю мить посеред зрад і падінь, посеред ночі гріха виростає найбільше Таїнство, яке і дає нам сили підводитися, коли ми впали, – Таїнство Євхаристії.
Сьогоднішній день у нашій Церкві є, насамперед, святом Євхаристії. Святом Благодаріння, того Таїнства, яке Христос, відходячи, залишає кожному з нас, щоб ми ніколи з Ним не розлучалися, щоб ми зуміли знайти в собі сили повернутися до Нього.
Ці сили в нас є. Ми не можемо тільки розкрити в собі того, що вкладено в кожного з нас – Образу і Подоби Божої. Нам важко відчути в собі всемогутнє дихання Святого Духа, яке кожного з нас торкнулося в купелі хрещення, у Таїнстві Миропомазання. І от, як теплий весняний дощик падає на землю, що починає зрощувати траву, так само падає на нашу душу Таїнство Євхаристії, вирощуючи з нас, грішних слабких людей, справжніх апостолів, справжніх християн.
Ми молимося за те, щоб зуміти оцінити цей дар. Не можна викреслити зі свого життя всього ганебного, лихого, що в ньому сталося. Напевно, ми ніколи не зможемо – і не варто цього робити – забути наші зради і падіння. Але з того досвіду власної слабкості і виростає потяг до Христа, до спасіння.
Сам Христос іде до нас. Він кличе в цю ніч бути разом із Ним. Не тікати, не відвертатися, не спати, – просто бути разом із Ним, коли Він молиться за нас!
Досвід цієї ж ночі застерігає нас: не будьте занадто самовпевненими. Бо саме надмірна самовпевненість апостола Петра і стала для нього важким уроком. Тричі відрікся він, доки заспівав півень. І туга за цим вчинком переслідувала його все життя.
Переживаючи це дивне, урочисте і, водночас, важке свято єднання з Христом, ми відчуваємо ціну Євхаристії. Ціну крови, яка, проливаючись на Хресті, потрапляє в Чашу кожного з нас, і дає нам сили бути з Христом у випробуваннях, щоб разом із Ним прийти до тієї миті слави, яка преображується в майбутні Великодні свята, – до дня загального воскресіння.