Чому в більшості випадків людина приходить у Церкву через страждання? Відповісти на це питання однозначно навряд чи можливо, бо воно пов’язане з іншим питанням, одним з найважливіших і найважчих для нас: чому у світі існують зло, страждання, смерть? На всьому протязі людської історії не припинялися спроби вирішити проблему страждань. Але чи вирішувана вона? Є цілком логічні, зважені відповіді. Але “працюють” вони частенько тільки для тих, хто спостерігає страждання з боку. Тому відповідь на питання, чому людина хворіє на невиліковні хвороби, абсолютно по-різному звучатиме для того, хто просто цікавиться і для того, хто виявляється “людиною з питання”.
У пошуках відповіді людина йде в храм. І це не випадково. Адже Сам Господь в Євангелії каже: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Люди приходять, бо йти більше нікуди і не до кого. У цьому – найбільш явне підтвердження слів древнього філософа і апологета (захисника християнської віри перед язичниками) Тертуліана про те, що людська душа за природою християнка. У Церкві людина шукає і відповіді, і втіхи, і Того, Хто зміг би розділити наші страждання і скорботу.
Хтось шукає втіхи в непосильній втраті – смерті близького, хтось – допомоги в боротьбі з важкими хворобами. Цікаве те, що іноді навіть люди, які далекі від Церкви і Христа і, більше того, ні в Церкву, ні в Спасителя не вірять, готові відвести Церкві (чи ширше – релігії взагалі) роль отакого “плацебо”. Що таке плацебо? Це фальшиві ліки, позитивна дія яких викликана вірою пацієнта в ефект. Невіруючому здається, що і з релігією справа йде так само: вона допомагає, бо люди вірять. Певною мірою з подібним поясненням можна погодитися. Бо без віри життя в Церкві неможливе. Кожне зцілення, звершене Господом Ісусом Христом, пов’язане з вірою тих, хто цього зцілення просив (див: Мф. 8:10; 9:2,22; Мк. 10:52; Лк. 7:50; 17:19; Ін. 9:35). І у звичайному житті, як це не дивно, віра займає дуже і дуже велике місце. Чим, наприклад, вимірюється подружня любов? Тільки вірою. Чим перевіряється мужність? Знову ж таки вірою. І таких прикладів можна навести дуже і дуже багато.
Але якщо поглянути глибше, то ми побачимо суттєву різницю між вірою в Христа та “ефектом плацебо”. Адже люди частенько приходять у Церкву не тому, що вони вірять. Нерідко глибока віра приходить набагато пізніше, приходить після роздумів, протиріч, терзань, боротьби зі своїм ego. Іноді просто переступити поріг храму стає важким подвигом для людини. Але, переступивши цей поріг, людина вже не хоче виходити назад. Чому? Бо життя її змінюється цілком і повністю. Вірніше, життя ділиться на дві частини – до порогу і після нього.
Той, хто невтішно страждає раптом набуває втіхи, безнадійно хворий – надію, знехтуваний – любов і розуміння. Я сам не раз і не два бачив таких людей. Людей, життя яких кардинальним чином змінилося. Змінилося не тому, що священик виписав їм “диво-пігулку”. А тому, що ці люди зустріли Того, Хто став сенсом і метою їх нового життя, – Христа.
Але ще цікавіше те, що чим глибше віра людини, тим менше в неї бажання отримати від Бога щось конкретне і земне. Бо життя віруючої людини наповниться не “чимось від Бога”, але Самим Богом. Апостол Павло писав: “Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). А ще апостол хвалився своєю неміччю і хворобами (див: 2Кор. 12:5-9). Бо в ньому, в апостолові Павлові, з його неміччю, хворобами і недоліками, діяв Сам Христос. Слова апостола – “Я себе почуваю добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гоніннях, в утисках за Христа, бо, коли я немічний, тоді сильний” (2 Кор. 12:10) – можуть здатися абсурдом для далекої від віри і Церкви людини. Але насправді вони дуже яскраво ілюструють парадокс Церкви, її таємницю. Перемога Христова здійснюється в Хресній смерті, яку з боку не можна сприйняти інакше, як поразку (адже спочатку саме так і сприйняли смерть Учителя апостоли). Але смерть не стає кінцем, за смертю йде Воскресіння. Життя християнина – це переживання досвіду смерті і Воскресіння Христового. У Таїнстві Хрещення людина помирає і воскресає з Христом. У Таїнстві Євхаристії – Причащанні Тіла і Крові Христових – людина приєднується до Самого Христа, Який помер за нас і воскрес. Христос, Який страждає, виявляється набагато ближчим, ніж хтось інший для людини, яка страждає.
Але з усього, викладеного вище, не витікає, що прийти до Христа можна тільки через страждання і скорботу (хоча життя кожної людини так чи інакше наповнене труднощами і скорботами, меншими чи більшими). Життєвий досвід багатьох людей свідчить про те, що в Церкві вони набули в буквальному розумінні самих себе. Хтось приходить у храм з дитинства, а потім вже і не мислить свого життя у відриві від Церкви. І це не наслідок якоїсь звички чи впливу віруючих родичів. Хто може змусити дорослу, самостійну людину ходити в храм, постійно носити із собою Писання і читати його, змінюючи саму себе? Відповідь на це питання лежить у глибині людської душі, там же, де лежать відповіді на питання про те, хто ж така людина – “один з вищих приматів” або все ж образ і подоба Божі (див: Бут. 1:26,27). Набути самого себе, знайти шлях свого життя – завдання, від рішення якого залежить практично все. Церква вирішує цю задачу через досвід життя в Христі. Через віру і життя в Христі простий галилейський рибалка Симон став апостолом Петром – найбільш ревним з апостолів; ревнитель юдейського закону фарисей Савл – великим апостолом язичників Павлом; простий кіпрський пастух – святителем Спиридоном Триміфунтським, який ще за життя став відомим всьому християнському світу. І ці приклади можна продовжувати до безкінечності. Абсолютно звичайні люди стали абсолютно незвичайними проповідниками, подвижниками, пастирями.
Духовний досвід церковного життя кожної людини по-своєму унікальний і неповторюваний. І по-своєму безцінний. Дуже цікаво дізнатися про досвід входження в Церкву іншої людини. Але ще цікавіше звернутися до свого особистого досвіду. Поставити питання самому собі: що для мене Христос? чи знаю я Його? чи хочу слідувати за Ним? Відповідь на це питання людина може дати тільки сама. Христос чекає. Чекає біля дверей нашого серця (див: Одкр. 3:20). Шукає нас, які загубилися, заблукали в життєвій пустелі, як добрий пастух шукає вівцю, яка загубилася (див: Мф. 18:12).
Напевно, усім знайома радість зустрічі з улюбленою людиною після довгої розлуки. Буває, що радість змішується із сльозами – сльозами радості. Буває, що хочеться просто мовчати, у тиші і спокої дивитися в любимі очі, і час немов би зупиняється. Радість зустрічі вінчає і християнський духовний досвід. Радість зустрічі з Христом. Розлука здолана. Пов’язані з нею скорбота, біль, очікування – усе це минуло, усе це залишилося зовні. Є тільки Той, Кого ми чекали; Той, Хто шукав і чекав нас. Місцем зустрічі стає Церква. А час дійсно зупиняється, бо ця зустріч триватиме вічно. І жодних слів не вистачить, щоб описати радість зустрічі. І жодної логіки не вистачить, щоб пояснити і зрозуміти її. Тут допомагає тільки віра. Але кожен з нас може стати прикладом віри для іншого. Тому такий цінний досвід тих, хто поруч з нами, – друзів, родичів, та просто людей, багатьох з яких ми не знаємо і ніколи не бачили.
священик Василь Куценко