Як ми жадаємо дива! Як молимося про нього! Як хочемо відчутного підтвердження нашої віри! Звичайно, не лише тоді, коли молитва наша – про зцілення хворих. Завжди, при найпростіших життєвих проблемах, у будь-яких життєвих негараздах, ми хочемо одного: нехай зупиниться невблаганний рок, нехай закон змилується і неминучість відступить. І так в усьому. Чи здоров’я немає в нас, чи грошей бракує, чи друг зрадив, чи кохана залишила – людина завжди, або принаймні дуже часто, кричить Богові: “Нехай не буде! Відміни, Господи, якщо Ти є, правило, зупини, Господи, невблаганну неминучість закону, залиш, Господи, усе так, як було, якщо за нашим розумінням усе було добре і негайно зміни, якщо я не можу понести цієї тяготи!” Але… І в слабкій маловірній нашій душі ворушаться ці страшні слова: Бог не допоміг! А раз не допоміг, то чи є Він?
І все нам здається, що вже нам самим напевно відомо, як має бути, яке і якої якості диво має статися. Ми всім своїм життям як би кажемо Богові: “От, я усе розставив по місцях, я усе підготував і влаштував. Тепер, Господи, натисни на ту червону кнопку, і нехай усе йде за моїм планом”. І як ні наївне таке розуміння стосунків між пропащою людиною і Богом, ми наполегливо тримаємося за думку, що справа Божа – виконувати наші плани. Справа Божа реалізовувати усі наші блискучі задуми!
Бувають у нас, зрозуміло, і тверезі хвилини. Буває, що ми раптом розуміємо, що гріх – це не лише не здатність жити за заповідями, гріх – це ще і глибоке ушкодження душі, розуму, свідомості, це радикальна нездатність пропащої людини побачити і зрозуміти, що служить її спасінню, а що усипляє душу і тіло і перетворює міцний дух на жалюгідний мотлох.
Апостол Петро побачив це диво, що сталося в нього на очах, диво загалом буденне, яке за бажання можна пояснити раціоналістично, списати на так звану випадковість. Всю ніч рибалки ловили рибу і не упіймали нічого, а тут раптом відразу, ні з того ні з сього, мережі наповнилися великою кількістю риб. Але от що вражає: замість тріумфування, замість криків радості, таких, здавалося б, природних у такій ситуації, – за словами євангеліста Луки, “жах охопив його <Петра> і всіх, що були з ним, від того улову риби, яку зловили“. Люди побачили диво милості Божої і прийшли в жах від споглядання цього дива.
“Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!” (Лк. 5:8). Здійснене на наших очах диво позбавляє нас можливості і права сумніватися і вимагає від нас рішучої зміни життя, рішучої і мужньої роботи душі. Воно як би свідчить нам: “Не спи, прокидайся, залиш духовну дрімоту, залиш гріх, до якого ти звик, як до старого одягу, і працюй для свого спасіння, бо тепер, після того, що ти бачив, ти не можеш продовжувати жити як і раніше, ти не можеш виправдатися незнанням” Як каже в Посланні до Римлян апостол Павло: “Бо, що можна знати про Бога <тепер, після дива> явне для них, тому що Бог явив їм” (Рим. 1:19).
Але гріх – солодкий, і кидати його не хочеться, жити за заповідями – незручно і тужливо, тому слабка людина, що звикла до спокою, насправді навряд чи жадає дива, швидше вона шукає спокою. Згадайте, як на Фаворі, коли в сяйві Преображення Господь говорив з Іллею і Мойсеєм про прийдешні Свої страждання, про страшну Хресну муку, той же Петро лепетав щось незрозуміле про намети, в яких добре б залишитися назавжди. А жителі Гергесинської країни, коли побачили, що два люті біснуваті маніяки зцілилися, і біси, покинувши їх, вселилися в стадо свиней, яке в люті кинулося в море, – ці прості люди просто і без вигадувань прогнали Христа зі своїх околиць. Не треба нам чудес, ми і так проживемо! Відійди від мене, Господи! Відійди, бо я не хочу розставатися із звичним способом життя – задушливою атмосферою гріха; піди, я вже принюхався до цього смороду, не тривож мене в моїй духовній дрімоті!
Якби ми дійсно усією душею бажали, жадали справжнього дива, яке завжди є не що інше, як відвідування Господнє. Якби всі наші сподівання, усі наші надії були спрямовані до зустрічі з Господом, як би змінилося життя, як би преобразилися ми самі! Хіба ми страшилися б смерті, хіба боялися б Страшного Суду? Хіба не були б разом з апостолом Павлом упевнені в тому, що “життя для нас – Христос, і смерть – надбання”? Хіба не заволали б разом з апостолом Іоанном, молячись про Страшний Суд як про бажане і радісне побачення: “Так, гряди, Господи Ісусе!” (Одкр. 22:20).
Поки ж ця пісня не звучить у нашій душі, поки справжнє бажання дива зустрічі з Богом не опанувало всю нашу сутність, принаймні упокорено прийматимемо все, що пошле нам Бог, тішачись вірою, що той, Хто любить не піддасть улюблених безглуздим і жорстоким випробуванням. Амінь.
священик Сергій Ганьковський