Найважче – говорити про те, що настільки прекрасне, що каже саме за себе. Серце, жива і трепетна струна першого тижня посту – Великий покаянний канон преподобного Андрія Критського. Це так красиво і так достовірно, що до нього нічого не додаси.
У церкві багатолюдно, але тихо і мирно. Обережний шепіт. Напівтемрява. Тільки свічки і лампади – немає довіри електриці. У простій чернечій мантії – старій, чорній – виходив наш покійний архієрей, хрестився, кашляв і починав читати. Як він читав! Є люди з якоюсь природною богобоязливістю, нелицемірною, натуральною, і вона в усьому – у голосі, у ході, у підведенні очей. Глибокий і по-батьківськи ніжний баритон читав древній канон, ніби щойно написаний, читав, немов він і є автор цих рядків, читав про себе, насилу приховуючи трепет перебування перед Богом.
Якщо пишеш про Великий канон, потрібно наводити уривки, витримки, сильні рядки. А мені не хочеться. Бо богослужебний текст по-справжньому живе тільки там – у просторі та часі церковної служби.
Покаяний канон – це подія, неповторна і дуже особиста, текст, який розкривається, немов квітка, у свою пору, свого часу, дуже короткий, але насичений сенсами.
Автор цього канону, преподобний Андрій Критський, жив дуже давно – у восьмому столітті. Жив у далекій країні, говорив іншою мовою і помер, так і не дізнавшись, що десь на півночі житимуть люди, які згадають його з вдячною ніжністю. Хоча святий Андрій і був відомим поетом, свій найзнаменитіший канон він писав для себе, на старості літ, як автобіографію. Швидше за все, він би сильно здивувався, почувши, що його молитву читають Великим постом, відвівши для неї особливі дні. В давнину цей канон співали тільки на п’ятому тижні посту. Одні статути наказували звершувати його в неділю, інші в четвер, треті радили розбити на декілька частин і розтягнути на чотири дні. Тоді цей канон слухали уранці, зараз – вечорами. Раніше – тільки на четвертому тижні, тепер – перші чотири дні першої седмиці
Чому цей канон так для нас важливий?
Є багато причин. Виділю ту, що важлива особисто для мене: Великий канон – свідок реальності покаяння. Тут потрібно пояснення.
Люди, отруєні психологією і белетристикою, запитують: те, що називають покаянням – чи не є тільки гра уяви, комплекси, нав’язування провини? Будемо чесні: є і таке, ми це бачимо щодня, іноді стоячи перед дзеркалом. Лицеміри, ханжи, параноїки, невдахи, багаторівневий самообман – це так зручно видавати за християнство, що, здається, і немає ніякого християнства, і духовне життя – не більше ніж плід запаленого мозку релігійного фанатика.
Але є канон преподобного Андрія – пам’ятник справжнього покаяння, в якому усе справжнє, який свідчить: покаяння – не істерика, не гра нервів і уяви. Щоб переконатися в цьому, не треба багато чого. Досить просто прийти в храм у ці особливі дні, просто стояти і просто слухати. Не треба видавлювати із себе сльози, хвилювати уяву чи нерви. Просто – стій, просто – слухай. І почуєш голос людини, яка каялася по-справжньому. І сьогодні ти вчишся в неї.
Перший урок пісних роздумів такий: помисли себе перед Богом. З великого канону починається період знайомства із самим собою – хто я, що споглядає, осмілюється запитувати Бога про те, що Він зробив? Якщо ти готовий до споглядання таємниці Хреста, якщо ти осмілюєшся підвести очі на Розіп’ятого і Воскреслого, будь готовий до того, що пережив пророк Ісая. Йому явився Бог, і перше, що вирвалося з грудей пророка, були слова покаяння: «І сказав я: горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа» (Іс. 6:5).
На питання «хто я»? ми відповідаємо довгих шість тижнів посту, щоб на Страсному в нас були сили запитати: «Хто Він?»
Покаяння – це робота, щоденна інтелектуальна праця, розумне зусилля, дуже важке звільнення від ілюзій, болюча робота над помилками.
Покаяння – боротьба за реальність. А якщо боротьба, значить – боляче, небезпечно, важко.
Покаяння – заняття для зрілих людей і в той же час труд, що робить людину зрілою. Найостанніший підсумок покаяння – навчитися приймати себе, побачити себе справжнім, таким, який я є. Не лише прийняти себе справжнім, але і зробити себе справжнім, відмовившись від будь-якої фальші і брехні.
Який же я насправді? Я той, яким бачу себе таким, коли стою перед Богом. Моє справжнє лице – те, яке звернене до Бога, в якому відбивається Бог. Не ховаю свого обличчя і не ховаюся від своєї особи. Канон святого Андрія – краще спростування тих, хто бачить у покаянні лише лицемірство і позу.
Якщо є канон Андрія Критського – є покаяння.
архімандрит Сава (Мажуко)