polistavrion_1-1-3-2.jpg
ЦЕРКОВНЕ ВИРОБНИЦТВО
ros
СТРІТЕНСЬКИЙ ЛИСТОК
listok

Записи с меткой «Великий пост»

О блудном сыне

Притча о блудном сыне — одна из самых известных. Некоторые ее выражения вошли в обычный разговорный язык, а отдельные иллюстрации и картины, относящиеся к ней, известны нам с детства.

В предыдущих двух притчах — о заблудшей овце и потерянной драхме, о которых мы говорили в прошлый раз, Христос, призывая людей к покаянию, сказал, что бывает радостъ у Ангелов Божиих и об одном грешнике кающемся (Лк. 15, 10). Для тorо, чтобы слова о покаянии сильнее запечатлелись в сердцах Его слушателей, Христос далее произносит притчу о блудном сыне. Эта притча является продолжением ответа Христа на упреки, сделанные Ему фарисеями, что Он принимает грешников и ест с ними (Лк. 15, 2). Притчу о блудном сыне, как и предыдущие две, мы находим в 15-ой главе Евангелия от Луки.

Притча о блудном сыне неисчерпаема. Она содержит такое множество тем, что их трудно перечислить. Каждый человек, который с благоговением вчитывается в нее, находит для себя ответ на вопросы о собственном духовном состоянии.

Первая тема — историческая — тема избранного народа Божия и язычников. Старший сын в притче мог бы быть образом Израиля, а младший — языческих народов. В свете этой притчи, по словам прот. Михаила Помазанского, можно уяснить себе значение ветхозаветного периода, когда люди, совершив первородный грех, удалились от Бога. «Отец скорбит об уходе любимого сына. Но, не нарушая его сыновнего достоинства и сыновней свободы, Он ждет, пока сын, познав всю горечь зла и вспомнив о былой жизни в Отцовском доме, — сам затоскует об этом доме и откроет душу для Отцовской Любви. Так было с человеческим родом».

Вторая тема — о природе греха. Вот почему притча о блудном сыне читается за литургией в третье приготовительное воскресенье перед Великим постом, когда верующие готовятся к очищению от грехов через подвиг покаяния.

Покаяние — третья тема. Нигде лучше не раскрывает нам Евангелие, в чем сущность покаяния, чем именно в притче о блудном сыне. Она выявляет нам постепенный внутренний процесс переворота грешника и полноту покаяния, которое состоит в сознании своего падения, искреннего раскаяния и смиренного обращения к Отцу Небесному.

Четвертая тема — Церковь и ее литургическая жизнь. Об этом говорится в Синаксаре Недели о блудном сыне (особое поучение, которое читается в это приготовительное к Великому посту воскресенье). Лучшие одежды, в которые отец облачает вернувшегося сына, толкуются в синаксаре как крещение, кольцо — как запечатление Духом Святым в таинстве Миропомазания, пир с вкушением откормленного теленка — как Евхаристия, таинство Причащения. Пение и ликование (музыка) — символ торжества Церкви по поводу ее восстановленной полноты и единства.

Пятая тема, которую мы встречаем в притче о блудном сыне — Сам Спаситель, Который выступает здесь в евхаристическом образе закалаемого тельца, ибо Он упоминается в писании, как Агнец Божий, — который берет на Себя грех мира (Ин. 1, 29).

Младший, блудный сын — прообраз всего падшего человечества — и, одновременно, каждого отдельного грешника. Следующая частъ имения, то есть доля имения младшего сына, — это дары Божии, которыми наделен каждый человек По разъяснению еп. Игнатия Брянчанинова — это «…ум и сердце, а в особенности благодать Святого Духа, даруемая каждому христианину. Требование у отца следующей части имения для употребления ее по произволу, — стремление человека свергнуть с себя покорность Богу, и следовать собственным помыслам и пожеланиям. Согласием отца на выдачу имения изображается самовластие, которым Бог почтил человека в употреблении даров Божиих».

Прот. Александр Мень в одной из своих проповедей в «Неделю о блудном сыне» отмечает интересную деталь экономического свойства: «В те времена, о которых рассказывает Господь, люди старались жить одной семьей. Теперь более естественно, чтобы дети отделялись и уходили от родителей, когда вырастают. Тогда люди совместно владели землей, которую вместе обрабатывали, и чем больше была семья, тем больше было рабочих рук, тем больше было возможности трудиться. Поэтому разделить дом, разделить имение и хозяйство считалось убытком. Если дети так поступали, это считалось обидой для родителей».

Получив свою часть отцовского имущества, младший сын уходит в дальнюю страну, на чужбину — место отдаления от Бога, где он перестает думать о своем отце, где он «живет распутно», то есть предается греховной жизни, отчуждающей человека от Создателя. Там он быстро растратил имение, свою долю даров Божиих — силы ума, сердца и тела. Это приводит к нищете — полному духовному опустошению. Это и неудивительно, ибо человек, вступивший на путь греха, следует по пути эгоизма, самоугождения. Он по-настоящему не владеет тем, что ему приносит сиюминутное наслаждение, а им владеет то, что его услаждает. Вот почему ап. Павел предупреждает христиан: ничто не должно обладатъ мною (1 Кор. 6, 12).

По этому поводу один церковный мыслитель писал: «…эта дальная сторона, эта чужбина и являет нам глубокую сущность нашей жизни, нашего состояния. Только поняв это, мы можем начать возврат к подлинной жизни. Тот, кто хотя бы раз в жизни не почувствовал этого, кто никогда не осознал себя духовно на чужбине, отделенным, изгнанным, тот не поймет, в чем сущность христианства. И тот, кто до конца “дома” в этом мире, кто не испытал тоски по иной реальности, не уразумеет, что такое покаяние и раскаяние. …Раскаяние и покаяние рождается из опыта отчуждения от Бога, от радости общения с Ним ….Оно необходимо включает в себя глубокое желание возвратиться, вернуться, снова найти утерянный дом».

В дни приготовления к Великому посту — начиная с Недели о блудном сыне — Церковь поет псалом «На реках Вавилонских», который напоминает о горьком плене евреев встране далече. Это символ плена греха, который отчуждает христианина от Бога. Но псалом этот также говорит о раскаянии, любви и возврате в отчий дом.

Расточив свое имение, младший сын начинает голодать. Чтобы не умереть голодной смертью, он становится пастухом свиней — свинопасом. И рад бы был насытиться свиной пищей — «рожками», но никто ему не давал. После долгих страданий у него пробуждается спасительная мысль: Сколько наемников у отца моего избыточествует хлебом, а я умираю от голода! Блудный сын мог прийти к такой мысли благодаря тому, что не успел расточить последний свой дар — дар памяти об отце и отчем доме, иначе говоря совести (голоса Божия внутри нас).

И вот, точно после тяжелой болезни, сопровождающейся беспамятством, к нему возвращается сознание, и он понимает свое бедственное положение. Тогда появляется в нем решимость оставить грехи и покаяться, сознавая, что он оскорбил ими Господа, и, наконец, в глубоком смирении и сознании своего недостоинства, всегда сопровождающем искреннее покаяние, грешник реально осуществляет свою решимость и возвращается к отцу. Здесь надо отметить, что внешние бедствия часто посылаются Богом грешникам, чтобы их вразумить. Это — призыв Божий к покаянию.

Еп. Феофан Затворник, опытно изучивший духовную жизнь, сравнивает грешника с человеком, погруженным в глубокий сон и в обращении его к Богу отмечает три психологических момента, отвечающих указанным в притче: 1) Пробуждение от греховного сна (Лк. 15, 17); 2) Созревание решимости оставить грех и посвятить себя богoугождению (Лк. 15, 17-21); и 3) облечение на это грешника силой свыше в таинствах Покаяния и Причащения.

В этой многогранной по содержанию и замечательной по яркости красок притче, где под образом отца двух сыновей подразумевается Отец Небесный, едва ли не главное место занимает поведение Отца, Его превосходящая все человеческие понятия доброта, любовь к грешнику и радость по поводу возвращения к Нему блудного сына. …Когда он был еще далеко, увидел его отец его говорит нам Евангелие, а значит отец ждал и, может быть, каждый день смотрел, не возвращается ли сын его. Увидел и сжалился, и побежав, бросился к нему на шею и целовал его. Сын начал было исповедь, но отец не дал ему и договорить; он уже все простил и забыл, и распутного и голодного свинопаса принимает, как любимого сына. Отец не стал требовать доказательств покаяния своего сына потому, что он видел, что сын его преодолел стыд и страх, чтобы вернуться домой. Он велит слугам своим дать ему лучшую одежду, обувь и перстень на руку. Перстень — это указание на Божий дар прощенному грешнику – дар Божией Благодати, в который он облекается для спасения души. По толкованию блаж. Феофилакта перстень в притче свидетельствует о возобновлении единения грешника с Церковью земной и Небесной.

Трудно словами передать полноту любви Божией к падшим грешникам. Пожалуй, никто лучше не приоткрывает нам эту любовь Божию, о которой мы читаем в притче о Блудном Сыне, чем ап. Павел в своем первом послании к Коринфянам: любовъ долготерпит, милосердствует, …любовъ не гордится, не раздражается, не мыслит зла. Не радуется неправде, а сорадуется истине. Все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит (1 Кор. 13, 4-7). Уместно здесь упомянуть, что грех, всякий грех, есть преступление против любви и что по-настоящему покаяние может совершиться только перед лицом Совершенной Любви, ибо Бог естъ Любовь (1 Иоан. 4, 8).

Необходимо особо подчеркнуть и причину радости отца: сын мои был мертв и ожил, пропадал и нашелся, то есть был духовно мертв, живя без Бога и духовно ожил, обратившись к жизни в Боге. В Священном Писании возвращение к Богу часто представляется как воскресение из мертвых (см. Рим. 6, 13; Мф. 8, 22; Откр. 3. 1; Еф. 2, 1).

Обратимся теперь к образу старшего сына. Под старшим сыном Иисус Христос в первую очередь подразумевал фарисеев и книжников — старейшин народных своим законничеством мешавшим людям прийти к Нему. Но в равной мере этот образ относится ко всем нам, к нашим взаимоотношениям. Старший сын не был виноват перед своим отцом, деятельно не согрешал перед ним, пока не вернулся его грешный брат. Возврат блудного брата вызвал в старшем сыне зависть — этот страшный грех, который привел к первому человеческому убийству и к убийству Самого Спасителя. В доме Отца (образ Церкви) идет радость, ликование, ликование ангелов о едином грешнике кающемся, но радость эта вне души старшего сына. Отец приглашает старшего сына войти в эту радость, но он избирает путь расчетов, путь правовых отношений, контракт. Такие холодные, юридические отношения всегда берут верх там, где иссякает любовь. Высказывания старшего сына указывают на то, что он по- настоящему не дорожил дарами своего отца, которыми он пользовался. Он их не ценил, потому что в его душе была более страшная пустота, нежели та, которую мы видели у его брата до раскаяния. Старший сын заглушил голос своей совести.

Мы все в той или иной степени, в том или ином периоде своей жизни ведем себя, как сыновья милосердного отца. Все мы грехами отчуждаемся от его любви. Служба в неделю о блудном сыне раскрывает нам состояние отчуждения от Бога. Вот в таком состоянии Блудный Сын находился в течение долгого времени и, наконец, говорит евангельская притча, «пришел в себя».

Что значит «пришел в себя»?

Один святой отец говорит, что начало нашего спасения есть познание самого себя. Но ведь познание самого себя есть дело всей жизни: это есть то, к чему человек стремится в течение всего своего существования. Святые отцы раскрывают смысл этого изречения, говоря, что до тех пор, пока ты не познал, кто ты, пока ты сам в себе не ощутил образа Божия, пока ты, живя среди земных граждан, не почувствовал, что ты гражданин неба и поработился «чуждым гражданам», пока ты, живя среди грязи своей собственной души, не познал в себе образа Божия — до тех пор ты не вступил на путь спасения, не начинал еще своего спасения. Оно начинается с того момента, когда ты познал божественную природу. Так было и с Блудным Сыном. Он в один момент почувствовал, что живет порабощенный «в стране чуждей» и не имеет подлинной настоящей жизни. Начав с познания самого себя, человек, идя дальше по этому пути, противопоставляет в себе самом то, что есть в нем от образа Божия, хотя и покрытого язвами согрешений, тому, как он живет. И с этого момента он начинает жаждать жизни в Боге и очищения себя от язв согрешений во имя образа Божия.

К преп. Антонию пришел один инок и стал просить, чтобы он простил и помиловал его. Антоний же ответил ему: «Ни я, ни Бог тебя не помилует, если ты сам себя не помилуешь».

С первого взгляда это кажется странным. Как же так? Для духовной жизни это величайшая истина. Пока я сам не обрету образа Божия, сам не помилую внутреннего человека, находящегося в бездне греховной, но имеющего образ Божий, до тех пор, пока я сам не помилую в себе создание Божие, в своей совести не помилую себя, грешного, скверного и блудного, то есть не сжалюсь над своей бессмертной душой, — до тех пор и Бог не помилует меня, до тех пор тщетна и моя мольба.

Вот это состояние Блудного Сына, который увидел, как скверно он живет и как хорошо живут даже не сыны, а наемники у его отца — вот это есть состояние помиловиния. Он помиловал себя и тогда пошел к Богу и у Него стал просить о помиловании. Нужно взять от святоотеческого опыта то, что он нам дает, иначе тщетны будут наши просьбы о помиловании. Мы должны ощутить в себе образ Божий, остатки божественной красоты, которые есть в нас, хотя и искаженные, и прежде всего помиловать себя, понять, кто мы в его жизни и кто мы в творении.

В жизни мы грешные, живущие в «стране далече», постоянно забывающие о Боге, а в творении мы есть образ «неизреченной Божией Славы» и только в Нем мы живем, только в нем наше спасение.

И это противопоставление себя в творении и себя в жизни и дает в известный момент состояние помилования себя. Вот смысл слова преп. Антония. И если мы в какой-то момент момент своей жизни помилуем себя и почувствуем противопоставление себя в творении и себя в жизни, тогда мы можем, подобно Блудному Сыну, идти к Богу и просить о помиловании. Мы должны восстанавливать в себе образ Божий, мы должны понять, что наше единственное дело на земле, нас, граждан земли, делаться гражданами неба. Если перед нашими глазами постоянно будет творение Божие – образ «неизреченной Божией Славы», тогда мы будем миловать себя. Это не значит, что мы будем гордиться, прощать себя, оправдываться, а мы в самих себе увидим неизреченный храм Божией Славы, почувствуем всю радость жизни в Боге и ощутим ту грязь, в которой мы живем. Тогда мы придем к Богу и будем просить Его, как Блудный Сын: прими мя в число наемников Твоихи будем приняты, как блудный сын.

протоиерей Виктор Потапов

Неделя о мытаре и фарисее

 

Hаканyне этого дня, в сyбботy на вечеpне, впеpвые откpывается Тpиодь Постная, книга богослyжений Великого Поста, и к обычным воскpесным стихиpам и канонам пpибавляются стихиpы и каноны недели мытаpя и фаpисея. Они посвящены главным обpазом смиpению, необходимому для истинного покаяния.

В Евангельской пpитче (Лyка, 18:10–14) показан человек всегда довольный собой, дyмающий, что он исполняет «весь закон», все тpебования pелигии. Он самоувеpен и гоpдится собой. Однако на самом деле он извpащает и не понимает смысл тpебований pелигии. Он видит в них только исполнение внешних обpядов и оценивает свое благочестие согласно количествy денег, котоpые он жеpтвyет на хpам. Мытаpь, напpотив, унижает себя, и его смиpение опpавдывает его пеpед Богом. Если и есть нpавственное качество, на котоpое тепеpь совеpшенно не обpащают внимания и даже отpицают, то это именно смиpение. Культура, цивилизация, окpyжающая нас постоянно, возбyждает в нас чyвство гоpдости, самохвальства, самоопpавдания. Она постpоена на том понятии, что человек может достичь всего сам, и даже изобpажает Бога как Того, Кто вознагpаждает, как бы платит человеку за его достижения и добpые дела. Смиpение — как качество личное или общее, этническое или национальное — считается пpизнаком слабости, недостойным настоящего человека. Hо pазве даже в цеpквах наших нет того же фаpисейского духа? Разве нам не хочется, чтобы всякое наше пожеpтвование, всякое «добpое дело», все, что мы делаем «для Цеpкви», было пpинято, оценено, стало бы известным?

Hо что такое смиpение? Ответ на этот вопpос может показаться паpадоксом, так как он основан на стpанном утвеpждении: Господь Сам смиpенен! Однако каждому, кто знает Бога, кто созеpцает Его в Его твоpении и в Его спасительных действиях, ясно, что смиpение — действительно божественное свойство, сама сyть и сияние той Славы, котоpой, как мы поем за Божественной литypгией, исполнены небо и земля. В нашем человеческом понятии мы склонны пpотивопоставлять славу и смиpение, видеть в последнем какой–то изъян или слабость. По человеческомy понятию, только наше невежество, отсyтствие знаний могут вызывать в нас чyвство смиpения. Совpеменному человеку, воспитанному на общественной гласности, самоyвеpенности, бесконечном самохвальстве, почти невозможно объяснить и втолковать, что то, что по–настоящему совеpшенно, подлинно, пpекpасно и хоpошо, в то же вpемя естественно смиpенно, так как именно благодаpя своемy совеpшенствy оно не нyждается в гласности, внешней славе, какой–либо пpопаганде. Бог смиpенен потомy, что Он совеpшенен; Его смиpение и есть Его слава и источник всего действительно пpекpасного, совеpшенного, источник добpа и совеpшенства, и каждый, кто пpиближается к Богу и yзнает Его, немедленно пpиобщается к божественному смиpению и его кpасоте. Именно благодаpя своему смиpению Дева Маpия, Матеpь Божия, сделалась pадостью всего миpа, величайшим откpовением кpасоты на земле; то же можно сказать о всех святых и о каждом человеке в pедкие минyты его сопpикосновения с Богом.

Как можно стать смиpенным? Для хpистианина — пpостой ответ: созеpцание Хpиста, воплощенного божественного смиpения, Того, в Котоpом Бог показал pаз и навсегда всю славу Свою в смиpении и все смиpение Свое в славе. Хpистос сказал в ночь Его наивысшего смиpения: «Hыне пpославился Сын Человеческий, и Бог пpославился в нем» (Иоанн, 13:31). Смиpению yчишься, созеpцая Хpиста, Котоpый сказал: «Hаyчитесь от Меня, ибо Я кpоток и смиpенен сеpдцем» (Матф. 11:29). В конце концов смиpению yчишься, соpазмеpяя и сpавнивая каждое свое слово, каждый постyпок, всю свою жизнь с Хpистом. Потому что без Hего настоящее смиpение невозможно, тогда как y фаpисея даже веpа становится гоpдостью; в своем фаpисейском тщеславии он гоpдится своими человеческими, внешними достижениями.

Пpиготовление к Посту начинается пpошением, молитвой о полyчении смиpения, так как смиpение — это начало настоящего покаяния. Смиpение — пpежде и больше всего восстановление, возвpащение к настоящемy поpядкy вещей, пpавильных понятий. Его коpни питаются смиpением, и смиpение, пpекpасное божественное смиpение — его плод и завеpшение. «Фаpисейского избежим высокоглаголания (напыщенного многословия)», — говоpится в Кондаке этого дня, — и «наyчимся высоте смиpенных слов мытаpя…». Мы y двеpей покаяния, и в самый тоpжественный момент воскpесной всенощной, после того как возвещено Воскpесение и явление Хpиста, «Воскpесение Хpистово видевше», пеpвый pаз поются тpопаpи, котоpые бyдyт сопpовождать нас в течение всего Великого Поста:

Покаяния отвеpзи ми двеpи Жизнодавче, yтpенюет бо дух мой ко хpаму святомy Твоему, хpам носяй телесный весь осквеpнен: но, яко щедp, очисти благоyтpобною Твоею милостию.

Hа спасения стези настави мя, Богоpодице, студными бо окалях душу гpехми, и в лености все житие мое иждих: но Твоими молитвами избави мя от всякия нечистоты.

Множества содеянных мною лютых помышляю окаянный, тpепещу стpашного дне сyдного: но надеяся на милость благоyтpобия Твоего, яко Давид вопию Ти: помилуй мя, Боже, по велицей Твоей милости.

Отвоpи мне двеpи покаяния, Податель жизни, потому что моя дyша с pаннего yтpа стpемится к святому хpаму Твоему, так как хpам моего тела весь осквеpнен: но ты, Щедpый, очисти меня Твоею милостию.

Hаставь, меня, Богоpодица, на путь спасения, потому что постыдными делами я осквеpнил мою душу и в лености провел и истpатил все дни моей жизни: но Твоими молитвами избавь, еня от всякой нечистоты.

Думая о множестве дуpных дел, котоpые совеpшил я, несчастный, я тpепещу пpи мысли о дне стpашного суда. Hо, надеясь на Твою исполненную любви добpоту, как Давид, я взываю к Тебе: помилуй меня, Боже, по великой Твоей милости.

протопресвитер Александр Шмеман 

Великий канон та «Маріїне стояння»

AndrewOfCreteУ цю середу у храмах Православної Церкви звершуватиметься унікальне богослужіння, що має назву «Маріїне стояння». Про зміст цієї служби розповідає о.Олександр Шмеман.

Ми маємо повернутися до ідеї і досвіду Великого Посту як духовної мандрівки, мета якої — перенести нас із одного духовного стану в інший. Більшість сучасних християн не розуміє цієї мети Великого Посту і добачає в ньому лишень період року, коли належить виконувати свої релігійні обов`язки, причаститися і змиритися з певними обмеженнями в їжі, котрі невдовзі будуть відшкодовані повним розрішенням посту у пасхальні дні. А що не лише мирські люди, але й чимало священиків сприйняли таке спрощене і формальне розуміння Великого Посту, його істинний дух майже зник із життя. Відновлення богослужбового і духовного значення Великого Посту — одне з кардинальних і насущних завдань, але розв`язати його можливо лише на ґрунті достеменного усвідомлення ритму і ладу великопісного богослужіння.

На самому початку Великого Посту як вихідний тон, що ним позначена уся великопісна мелодія, ми знаходимо Великий покаянний канон святого Андрія Критського. Він розділений на чотири частини і читається на великому повечір`ї, увечері, в перші чотири дні Посту. Його можна описати як покаянний плач, що відкриває перед нами весь безмір, усю безодню гріха, який потрясає душу відчаєм, розкаянням і надією. З винятковим мистецтвом святий Андрій переплітає великі біблійні образи — Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і Потоп, Давида, Обітовану Землю, а понад усе Христа і Церкву — зі сповіддю в гріхах і розкаянням. Події священної історії явлені як події мого життя, дії Божі в минулому як дії, що стосуються мене і мого спасіння, трагедія гріха і зради як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені як частка тієї великої всеохоплюючої боротьби поміж Богом і силами пітьми, що повстають проти Нього.
Канон розпочинається з глибоко особистого крику:

З чого я почну плакати про вчинки нещасного життя мого? Який початок покладу я, Христе, для теперішнього ридання?..

Один за одним відкриваються мої гріхи в глибокій їхній пов`язаності з триваючою трагедією стосунків людини з Богом; історія першого гріхопадіння — це моя особиста історія:

Перейнявши злочин первоствореного Адама, я признаю себе позбавленим Бога, вічного Царства і щастя — за гріхи мої…

Я втратив усі Божественні дари:

Загубив я первостворену красу і величність свою, і тепер лежу нагий і соромлюся.
Шкіряні одежі пошив гріх і мені, знявши з мене перший боготканий одяг…
Нині роздер я перший мій одяг, що на початку виткав мені Спаситель, і відтоді лежу нагий…

Отже, впродовж чотирьох вечорів дев`ять пісень канону мовлять ще іще про духовну історію світу, яка разом з тим — історія моєї душі. Слова канону вимагають моєї відповіді, оскільки говорять вони про давні події і вчинки, що їх смисл і сила — вічні, бо кожна людська душа — єдина і неповторна — йде тим же шляхом випробувань, постає перед тим самим вибором, так само зустрічається з вищою і найголовнішою реальністю. Приклади із Святого Письма не просто алегорії, як гадає чимало людей, на цій підставі вважаючи, що Великий канон занадто перевантажений іменами і пригодами, що до них не мають стосунку. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна і Авеля, Соломона і Давида, коли простіше було б сказати: «Я згрішив». Вони не розуміють, що саме поняття гріха в біблійному і християнському переданні має глибину і насиченість, яких сучасна людина не може збагнути, через що її сповідь власних гріхів надто відрізняється від правдивого християнського розкаяння. Що ж, та культура, в середовищі якої ми існуємо і яка формує наш сучасний світогляд, в сутності виключає поняття гріха. Бо гріх — це передусім падіння людини з незміримої духовної висоти, її зречення власного високого покликання. Та яке це може мати значення для культури, яка не знає і заперечує ту духовну висоту, те покликання і поціновує людину не «згори», а «знизу», для культури, яка коли й не заперечує відверто Бога, то в реальності вся, згори донизу, матеріалістична і тому розглядає життя людини лише з погляду матеріалістичного добробуту, не визначаючи її високого, трансцендентного покликання? Отож гріх в цій культурі трактується головним чином як природна слабкість, спричинювана, в основі, соціальною невлаштованістю і викорінювана, відповідно, по можливості кращою соціальною та економічною організацією життя. Тому сучасна людина коли й сповідується у власних гріхах, то вже не розкаюється. Залежно від рівня усвідомлення своїх релігійних обов`язків вона або формально перелічує свої прогріхи та порушення обрядових правил, або ж оповідає духовникові про особисті проблеми, очікуючи від релігії чогось на кшталт терапії, ліків, що повернуть їй щастя і спокій. В обох цих випадках годі помітити розкаяння, потрясіння людини, котра, узрівши себе як образ невимовної слави, усвідомлює, що зрадила цей образ, заплямувала і заперечила його своїм життям; немає розкаяння як болю за гріхи, що проривається із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як вручення себе Божому милосердю і любові. Ось чому недосить просто сказати: «Я згрішив». Ці слова набувають свого достеменного змісту і дієвості лише тоді, коли гріх усвідомлено і пережито у всій його глибині і гіркоті.

Значення і мета Великого канону саме в тому й полягає, щоб явити нам гріх і тим самим спонукати до розкаяння. Канон показує нам гріх не через визначення та перечислення, а якимось глибинним спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить у цілковито іншу духовну культуру, закликає визнати зовсім інше бачення людини, її життя, її мети, її духовних мотивацій. Канон відновлює в нас те духовне світовідчуття, всередині якого розкаяння стає знову можливим. Коли ми чуємо, приміром:

Авелевої праведності не перейняв я, Ісусе: ніколи я не приніс Тобі ані дарів приємних, ані діл боговгодних, ані жертви чистої, ані життя бездоганного…

то починаємо усвідомлювати, що історія першого жертвопринесення, дуже коротко згадувана в Біблії, відкриває щось основоположне і в нашому власному житті, основоположне в самій людині. Стає зрозуміло, що гріх — це насамперед відмова від життя як принесення і дару, як жертві Богові, чи, іншими словами, — відмова жити для Бога і no-Божому. З`ясовується, що корінь гріха — це відхилення нашої любові від найвищого її об`єкта. І завдяки цьому одкровенню стає можливим вимовити слова, безмежно віддалені від сучасного досвіду життя, але які захоплюють найглибшою правдою:

Ожививши грязиво, як гончар, Ти дав мені тіло й кості, дихання й життя. Але, мій Творче, Визволителю й Судіє мій, прийми мене розкаяного.

Для того, щоб по-справжньому почути Великий канон, потрібне, звісно, знання Біблії і здібність засвоювати значення біблійних образів. Коли в наші дні повно таких, кому Великий канон видається нудним і недотичним до сучасного життя, то це тому, що віра їхня не живиться з джерела Святого Письма, яке для Отців Церкви було саме джерелом віри. Ми мусимо знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається в Біблії, навчитися жити у цьому біблійському світі; і годі знайти ліпший спосіб такого навчання, ніж церковне богослужіння, яке не лише передає нам учення Біблії, але й являє нам бібілійний чин життя.

Ось чому шлях Посту починається з повернення до первоначала, до Створення світу, гріхопадіння, Відкуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відображує Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов`язані з Богом, де людина знаходить правдиві виміри свого життя і, знайшовши їх, кається.

У середу п`ятого тижня знову читається Великий канон Андрія Критського, і цього разу повністю. Коли на початку Посту цей канон був ніби дверима, що відкривають шлях покаяння, то тепер, в кінці Посту, він звучить як підсумок покаяння і його завершення. Якщо на початку Посту ми лише слухали канон, то тепер його слова стали нашими словами, нашим плачем, нашою надією, а також осмисленням нашого постового подвигу: що ми насправді зробили на путі покаяння? Адже тепер все, що стосується нас особисто, закінчується. Далі ми вже йдемо слідом за учнями: «були ж у дорозі вони, простуючи до Єрусалима. А Ісус ішов попереду них». І Ісус сказав їм «Ось, мовляв, ідемо до Єрусалима, а Людський Син буде виданий архієреям і книжникам, засудять Його на смерть, видадуть поганам; насміхатимуться з Нього, і обплюють Його, і бичуватимуть Його, і вб`ють, а після трьох днів воскресне» (Мк. 10:32-45). Це Євангеліє п`ятої неділі.

Тон великопісних богослужінь змінюється. Якщо у першій половині Посту наші зусилля були спрямовані на власне очищення, то нині нам відкривається, що очищення — не самоціль, воно повинне ввести нас у споглядання, вирозуміння та усвідомлення Тайни Хреста і Воскресіння. Зміст нашого подвигу відкривається тепер нам як участь у цій Тайні, настільки ніби узвичаєній, що ми забуваємо її значення. І, йдучи за Ним до Єрусалиму разом з учнями, «дивуємося й жахаємося».

протопресвітер Олександр Шмеман

ОСЬ ВІН Я, ГОСПОДИ!


Якби жінки рятувалися дітонародженням, то всі циганки поголовно були б святими.

Якби чоловіки рятувалися слухняністю, яка вище за піст і молитву, то солдати Бундесверу поголовно були б святими.

Якби піст полягав у куштуванні трави, то не люди, а зайці прийняли б честь і славу Раю.

Але так виходило, що в Авраама, був тільки один син Ісаак. Проте який. А в Іоакима і Анни лише одна дівчинка – Діва Марія. Проте яка. Справа не в кількості, а в якості. А якість у здатності прийняти в душу Христа. І ще важливо, щоб не було підміни сенсу засобами.

Напередодні посту особливо сильно впадає у вічі біляцерковний пласт підміни цілей, що склався в середовищі новонавернених. Новонавернені часто приходять у Церкву не для того, щоб знайти Христа, залучитися до великої традиції і досвіду, а для того, щоб реалізувати свої пристрасті в новому середовищі. Вони часто привносять дух боротьби, в якому живуть у світі.

На першій стадії деякі енергійні новонавернені (чи так звані “неофіти”) вступають у бій із зовнішніми ворогами: світовою закулісою, масонами і всіма тими, хто ухиляється від боротьби. Існує маса варіацій цієї боротьби аж до боротьби із змовою знищення народу неправильним фабричним хлібом. Той, хто вигадав теорію харчової змови, живе в Тульській області, а однодумців має вже по всій країні. “Їжа зі свого городу і бездріжджовий хліб” – так вони бачать свій удар по силам Армагедону, що настає.

Буває, людина одумається чи виросте духовно і тоді вона бачить, що боролася не з тими. Відкривається епоха боротьби в Піднебесному царстві з князем світу і його прихильниками. Неофітові раптом стає зрозуміло, що біси всюди і боротьба з ними ведеться на всякому місці і у всяку годину. Важко городянинові в такій боротьбі. Чернець ледве стоїть, а куди світському?

Так приходить усвідомлення свого духовного каліцтва. Людина не думає про Рай, а думає про прийдешнього Сатану і судові дебати з ним перед очима Божими. Неофіт не може відвести свого погляду від лиць мерзенних ворогів, бо він не бачить того, що бачать, нарешті, ті, хто виростає з неофітства. Що сенс життя не в боротьбі, а в любові. Боротьба ж – засіб перебувати в любові.

Грецький старець Порфирій Кавсокалівіт – той, хто зміг зробити своє життя гімном любові. Він говорив про те, що боротьба є і буде, але сенс життя в любові, і що любов – головна властивість Божа. Він говорив, що зацикленість на одній тільки боротьбі згубна і що смертельно небезпечно дивитися все життя, не відриваючи погляду, на бісів. Не переглянеш. Дивитися на Сонце – Христа, прагнути бути з Ним, прийняти Його в себе – от наша перемога.

Про Христа і Рай: “Радість – це Сам Христос. Це така радість, яка робить людину іншою. Рай – це вічне бачення лиця Христового. Рай починається звідси”.

Про те, що приносить божественна радість: “Божественна благодать проявляється в натхненні, доставляючи почуття дружби, спорідненості, братерства, єдності”.

Про себе: “Я все віддаю Богові, заради Його слави. Я вважаю себе старою, іржавою трубою, але через яку проходить жива вода, найчистіша, бо витікає від Духа Святого”.

Християнин народжується в дусі тоді, коли розуміє, він справжня втрачена коштовність Христова. Коли розуміє, що Бог його завжди шукав і шукає і завдання християнина, просто, знайтися.

І раптом. До мене підійшов один літній чоловік і каже:

– Благословіть на послаблення посту.

– Як так? Благословіть, щоб ти був злий, шкідливий, злопам’ятний, не прощав, був жадібним?

– Ні, на молоко

– !!! Це піст?

– Через стан здоров’я. З травленням погано.

– Але ж у віці молоко не засвоюється. Наш алтарник – лікар, доктор медичних наук, каже, що при гастриті і виразці молоко даремне.

– Ну, так.

– Хорошим постом постиш, друже!

Адже, піст – це всього лише швидший крок у Рай.

Чому люди бачать у пості щось схоже на війну? Піст, немов ворог голодний і жорстокий, який віднімає спокій і їжу. Зрозуміло, що всі ми втомилися від зими, але причому тут піст і Пасха?

Якщо ми хочемо бути з Христом і після смерті, то, природно, потрібно навчитися бути з Ним. Піст – це домашнє завдання побути сорок днів Христовим сином. Добрим, жертовним, привітним, витриманим, щедрим, мирним. Сорок днів подарувати Богові. Ну, не сорок днів, нехай п’ятнадцять хвилин на день, так щоб не було вже зовсім соромно на Пасху. Богові дуже приємна наша увага. Хтось сказав, що найгірше, що є на землі – це людина. Як добре, що Бог думає інакше. Йому хочеться, щоб ми розмовляли з Ним, споглядали Його, зітхали про наш втрачений дім – про Рай, бо ми для Нього найдорожче, що є в цьому світі.

При слові піст наших близьких повинна охоплювати вдячність Богу за те, що заради Його імені тато не кричить, мама не свариться, син не грубить. Вдячність Богу буває також за те, що навіть таким людям як ми, Він допомагає хоч не надовго стати схожими на ангелів, а також за те, що в піст ми іноді вміємо бачити ангелів у своїх ближніх. Бо наш ближній і любов – це найдорожче, що є в цьому світі.

А тут ковбаса з молоком. Пиво з вином. Хліб з сиром.

Одні кажуть, що нічого я не можу Богові дати окрім вина, м’яса і сиру. Не можу бути добрим, щедрим, щирим.

– Не хочу і не можу молитися. Тобто не хочу говорити по душах з Богом – нудно і в сон хилить. Без зла жити теж, як би, нудно. Так простіше – дати Богу “на чай”, пожертвувати ковбасою. Підміни, підміни, підміни. Простіше народжувати, ніж виховувати. Простіше вимкнути голову, дану Богом, і не нести відповідальності ні за себе ні за долі тих, кого Бог дав нам у ближні заради тренування в любові. Простіше їсти траву, ніж шукати любові. Це цілий пласт підміни засобів на мету. Це як хвороба відповідальності. Дрібне шахрайство.

Слухняність досвідченому духівнику – річ вірна і надійна, але це не може бути метою життя. Мета – Христос. Гастрономічний аспект посту також у жодній мірі не може бути метою Великого посту. Багато дітей – також похвально, коли виховуються з дітей істинні християни. А самі по собі це речі порожні.

Піст – це урок любові. Це домашнє завдання навчитися жити в Раю. Він тренування в маленькій смерті і великому воскресінні.

Бог якось сказав: “Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів? Принеси Богу жертву хвали і виконай перед Всевишнім обітниці твої. І призови Мене в день скорботи твоєї, Я спасу тебе, і ти прославиш Мене“. (Пс. 49:13-15)

“Принеси жертву хвали”. Так мало і так багато – просто бути вдячним Богові. Бо, що їсти з маслом або без масла. Піст – це заклик на пасхальний бенкет, де ми обрані і звані: “Ідіть, бо вже все готово”. Піст – це заклик у Рай, на який нам завжди радісно відгукнутися.

– Ось він я, Господи!

священик Костянтин Камишанов

Неделя святителя Григория Паламы

Какова наша жизнь? Она проходит в бесконечном шуме и суете. Весь быт современного человека сопровождается массой звуков окружающей жизни. Человек, особенно живущий в городе, постоянно слышит шум: ревут автомобили, идут толпы… Врачи говорят, что это разрушает здоровье. Но мы с вами будем говорить о другом. Это прежде всего рассеивает наше душевное сосредоточение. Многие из нас, оказавшись на мгновение в тишине, уже чувствуют себя неловко и неспокойно: мы уже отвыкли от тишины, и вместе мы не можем спокойно помолчать. А сколько лишних слов!.. И вся эта сумятица и суета, пожирающая нашу жизнь, не дает человеку обратиться к себе, вспомнить самое главное. И это продолжается до последнего нашего издыхания…

Иногда, когда болезнь жестко остановит наш бег, прикует к постели, и мы вдруг окажемся оторванными от всеобщего бега, нам удается побыть наедине с собой. В такие минуты мы начинаем думать: «А для чего же мы жили? Куда бежали, чего ради торопились? Откуда этот шум в сердце, в мыслях, вокруг? Не надо ли было раньше хоть изредка искать себе несколько минуток внутреннего покоя, внутренней тишины?» Как может прийти Божественная благодать к человеку, как может она его осенить и озарить, когда он оглушен и ослеплен и в своем беге не отдает себе отчета, куда и зачем он бежит и почему не слышит голоса Божия?

Голос Божий звучит всегда в тишине. Если вы хотите его услышать, постарайтесь вырвать из суток хотя бы несколько мгновений. Для этого нам Церковь дает правило: несколько минут почитать молитвы, прийти в себя и подумать, каков был мой прошедший день, каков будет мой следующий день? Это важно, так важно…

Кто хочет узнать волю Божию, ищите тишины. Кто хочет собрать свои мысли и чувства, ищите тишины, потому что наши мысли и чувства разбегаются, не подчиняются нам. Мы живем всегда в рассеянности, но истинная духовная жизнь человека происходит только в собранности, внутреннем уединении. Надо собрать свои мысли и чувства в тихий очаг в глубине сердца, чтобы там наступило молчание, в котором Бог произносит свое слово, обращенное к тебе. Если мы не будем заставлять, принуждать себя к молчанию, если мы останемся подвластными житейскому шуму, бесконечному бегу, то у нас вся жизнь пройдет на поверхности, без глубины, без духовности, без настоящей встречи с Господом.

Вот для чего нам сегодня напоминают о молчальниках, вот почему сегодня Церковь призывает нас бороться с пустословием, празднословием, напрасной болтовней, употреблением дара языка во зло себе. «Положи, Господи, хранение устам моим, и дверь ограждения о устах моих», — говорит нам Священное Писание. Вот об этом мы молимся, мы просим Господа, а Он ждет от нас, чтобы и мы поучаствовали, чтобы захотели этого, чтобы мы получили дар Божий — молчание в тишине Его благословения.

Икона «Торжество Православия»

Икона «Торжество Православия» содержит множество загадок. По сути, это икона об иконе, рассказывающая о завершении периода иконоборчества. Камнем преткновения в VIII — IX веках был вопрос об изобразимости Христа. Почему же здесь изображена огромная икона Богородицы и три маленьких — Спасителя? Любопытно и множество фигур, стоящих в два ряда, учитывая, что некоторые из этих людей не только не стали святыми, но, скорее, наоборот

В середине IX века закончился период иконоборчества. Полтора века длился страшный спор о том, можно ли изображать Христа, Богородицу, святых и молиться перед этими образами. Споры перерастали в жестокие гонения и убийства иконопочитателей. Этот драматический период церковной истории завершился событием, которое мы называем Торжеством Православия и вспоминаем в первое воскресенье Великого поста. О нем и рассказывает икона.

В центре иконографической композиции крупнее всего изображена икона Божией Матери «Одигитрия» («Путеводительница»). Икона стоит на Престоле, ее поддерживают два ангела в красных придворных одеждах.

«В Византии особенно почитали икону Богородицы “Одигитрию”, — говорит Юрий Земцов, иконописец, преподаватель кафедры теологии ТулГУ, кандидат философских наук. — Она считалась покровительницей Византийского государства. Ей воздавались почести, с заступничеством Пресвятой Богородицы связывали воинские победы. Если в период иконоборчества, говоря об иконе, имели в виду в первую очередь икону Христа, то к XIV веке, когда складывается иконография Торжества Православия, такой главной иконой Византии стала икона Богородицы, именно ее вспоминали в первую очередь. Престол, на котором помещена икона Богородицы, является знаком того, что икона — это литургический образ, она включена в Литургию. Например, Седьмой Вселенский собор (787 год) постановил почитать икону наряду с Крестом и Евангелием, а они помещаются на Престоле».

Размещение иконы на Престоле напоминает о молебне перед этой иконой, совершенном Константинопольским патриархом Мефодием, императрицей Феодорой, ее трехлетним сыном Михаилом и всем православным народом 11 марта (в том году это было первое воскресенье Поста) 843 года в храме Святой Софии. После молебна был совершен крестный ход по Константинополю, и верующие вернули сохраненные иконы на их места в храмах. По преданию, во время молебна Феодора благодарила Бога за прощение ее мужа, императора Феофила, прежде яростного иконоборца. На двенадцатом году правления он сильно заболел. Как-то Феодора услышала вопль императора: «Горе мне, несчастному: подвергаюсь побоям за святые иконы!» Несмотря на запрет, императрица тайно хранила в своей спальне несколько икон. Услышав крики мужа, она с молитвой возложила на больного образ Богородицы. Император поцеловал святой образ, и ему стало легче. Вскоре он умер.

После смерти мужа Феодора восстановила на константинопольском патриаршем престоле святителя Мефодия, свергнутого Феофилом, и созвала Собор, предавший иконоборцев анафеме. Участники Собора записали в еретики и императора, но его имя чудесным образом исчезло из списка. За это Феодора и благодарила Бога, возвращая иконы на их места.

Икона Торжества Православия разделена на два ряда. Вверху слева от иконы Богородицы — праведная императрица Феодора с сыном Михаилом. Царевич Михаил присутствует на иконе, несмотря на то что впоследствии его за беспутную жизнь прозвали Пьяницей. На иконе он изображен как участник исторического события, легшего в основу сюжета.

Справа от Престола — святитель Мефодий и преподобный Феодор Студит, игумен Студийского монастыря, автор многочисленных трудов в защиту иконопочитания. Даже будучи заключен императором-иконоборцем Львом Армянином в тюрьму, он продолжал в письмах защищать иконопочитание.

В нижнем ряду в центре изображены святой Феофан Сигрианский Исповедник (участник Седьмого Вселенского собора, при возобновившем иконоборчество Льве Армянине он несколько лет провел в заточении и умер в ссылке) и Стефан Новый (монах с Авксентиевой горы, был наставником всего Константинопольского монашества, советовал монахам не поддаваться на провокацию иконоборцев, а немощным — скрываться там, где нет гонений), держащие икону Христа. Справа от них — Феофилакт Исповедник, епископ Никомидийский, он участвовал в переговорах Льва Армянина и святого патриарха Тарасия, который пытался убедить императора не возобновлять иконоборческую ересь после Седьмого Вселенского собора. Дальше — два брата, Феодор и Феофан Начертанные. Такое странное прозвание братья — защитники икон получили, потому что на их лицах, по приказанию императора Феофила, раскаленными иглами выжгли оскорбительные стихи.

Слева от Престола изображена мученица Феодосия с иконой Христа-Эммануила в руках. Именно она не дала солдату сбросить медный образ Спасителя, висевший на воротах Константинополя более 400 лет. За это Феодосия была убита. Фигуры монахов между Феодосией и Феофаном исследователям идентифицировать не удалось из-за сильно поврежденных надписей.

«Помещая изображения в верхний регистр, часто хотят подчеркнуть их значимость, но в данном случае такой способ толкования неприменим, — комментирует Юрий Земцов. — В верхнем ряду мы видим или непосредственных участников, или близких современников событий 843 года. В нижнем регистре — святых, имеющих отношение к защите икон и иконопочитания, живших ранее, в VIII веке. Без их подвигов и трудов Торжество Православия не состоялось бы, они выступают как фундамент, как основание этой иконографии».

«Вопрос об иконопочитании долгое время был не вполне ясен для церковного сознания, и в первые столетия христианства, как для нас ни странно, иконопочитание соседствовало с иконоборчеством, — рассказывает прот. Александр Салтыков, декан факультета церковных искусств ПСТГУ. — Такая неясность была связана с тем, что в Ветхом Завете изображения были запрещены, но в тоже время существовали изображения — херувимов в скинии и, затем, в храме Соломоновом, а также медного змея. Эти свидетельства Ветхого Завета явились предпосылками будущего учения об иконопочитании, основание для которого дает Сам Иисус Христос, когда Он упоминает медного змея (Ин. 3:14), как прообраз Своего страдания на кресте, то есть, как Свою аллегорическую икону. Но ясное учение об иконопочитании в текстах Нового Завета не могло быть изложено, поскольку современники Спасителя этого не поняли бы. Когда начинается проповедь христианства среди язычников, огромное количество художников принимает крещение. И эти художники приносят Церкви свой дар, и Церковь была на это согласна, о чем свидетельтвуют росписи катакомб. Но некоторые раннехристианские писатели, например, Тертуллиан высказывались против иконопочитания, основываясь на Ветхом Завете.

С таким двойственным отношением к иконам Церковь дожила до VII-VIII веков, когда она раскрыла учение о Христе, о том, что в Нем две природы — Божественная и человеческая. Тогда встал вопрос об изобразимости Богочеловека.

Толчком к формулированию догмата иконопочитания было нападение на священные изображения, которое произошло в первой половине VIII века при императоре Льве Исавре. Причиной этого были мусульманские и иудейские влияния, а также то, что почитание икон порой принимало чрезмерные формы, например, иконы носили, как амулеты и даже их иногда брали в свидетели на суде. Лев Исавр решил с этим покончить и начал с сокрушения иконы Христа на Медных воротах Константинополя. Апогеем иконоборчества стало царствование Константина Копронима, сына Льва Исавра, в 754 г . он созвал собор, который сформулировал иконоборческое учение.

Через некоторое время защитники иконопочитания победили, при императрице Ирине в 787 г . был созван Седьмой Вселенский Собор. На нем было разработано то богословие иконопочитания, которым мы пользуемся до сих пор. В деяниях этого Собора сохранились выписки из решений иконоборческого собора 754 г . Например, иконоборцы говорили, что иконы почитать нельзя потому, что икона — это дерево, краски, в ней нет души, значит, она — идол. Иконопочитатели на это отвечали: конечно, там нет души, потому что там ведь нет и тела; но есть образ. Это можно пояснить так. Когда мы видим изображение на фотографии, то мы видим не тело и не душу, а образ человека. И когда мать целует фотографию ребенка, то целование воздается не бумаге, а образу любимого человека, это целование — символ, который связывает нас с тем, что отцы Седьмого Вселенского Собора назвали первообразом, к нему и относится почитание. Почитание мы воздаем первообразу, а не дереву и краске.

Но главный аргумент в защиту иконопочитания — воплощение Богочеловека — был высказан позднее Феодором Студитом. Через воплощение мы соединились с Богом. Именно воплощение было актом Божественной Любви, который совершенно изменил человеческое сознание. Свидетельство о воплощении мы встречаем в Евангелии, в словах апостола Петра: «Ты — Христос, Сын Бога Живого» (Мф. 16:16), в словах Иоанна Крестителя: «Вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ин. 1:29). Но видели Спасителя и слышали только первые христиане. А что же следующие поколения? В Деяниях Апостолов мы читаем, что тень апостола Петра исцеляла больных. А тень — это образ человека. Икона — это тень Христа, возможность для нас видеть Его так же, как видели апостолы, Церковь создает равные условия встречи со Спасителем для всех поколений. Конечно, это равенство ярче всего явлено в Таинстве Тайной Вечери, которое совершается за каждой Литургией, но такова и вся церковная обстановка. В Церкви мы входим в пределы вечности, и Христос являет нам Себя в иконном образе. Икона не является картиной, она достовернее картины, потому что она являет не внешнее, а внутреннее, духовное, тайное. Ведь не все люди, которые воочию видели Иисуса Христа, признавали Его Сыном Божиим. Икона через знаки святости дает нам увидеть то сияние, которое Господь позволил увидеть в Себе апостолам на Фаворской горе.

Догматичность учения об образе связана с учением о Святой Троице. «Видевший Меня видел Отца» (Ин. 14:9), — говорит Христос. В этом утверждении и есть подлинное догматическое обоснование иконопочитания. Святой Василий Великий объясняет: «Образ Божий — Христос, иже есть, как сказано, «Образ Бога невидимого» (Кол.1,15): образ же Сына — Дух, и причастники Духа делаются сынами сообразными» (св. Василий Великий,»Опровержение злочестивого Евномия, кн. 5.О Духе Святом»). Как видим, все — в цепочке образов. Поэтому всякая живописная икона, как последнее звено, свидетельствует нам о полной, совершенной соОбразности Лиц Святой Троицы, и через это — об Их единстве. Некоторым опосредованным путем икона подтверждает нам глубочайшую тайну Божества».

 

по материалам сайта «Нескучный сад»

О борьбе со страстями

«Постившись, братие, телесне, постимся и духовне». Вникнем в эти слова, ибо они разъясняют цель и важность поста.

Для чего учреждены посты? Для того, чтобы приучать нас к воздержанию. К какому воздержанию? Непосредственно — к воздержанию от сытной и вкусной пищи, но этим важность поста не исчерпывается: это только телесный пост, а он должен быть для нас училищем поста духовного. Что же такое духовный пост? Это воздержание от всего вредного для нас, от всего, что растлевает душу нашу, то есть от страстей, которые лежат в основе всех наших грехов. Святые Отцы различали восемь главных страстей: чревоугодие, блуд, сребролюбие, гнев, печаль, уныние, тщеславие и гордость. Почему первой поставлена страсть чревоугодия? Потому что тот, кто не победит этой низшей, животной страсти, не сможет победить и все другие страсти.

Святые Отцы, глубоко исследовавшие все то, что происходило в их сердцах, изучившие те пути, по которым грех развивается в сердце человека, учили, что все эти страсти связаны одна с другой непосредственной преемственностью, то есть страсть низшего порядка, если не победить ее, рождает в сердце другую страсть, более изощренную. А эти две, в свою очередь, вызывают третью — и так далее. Эту неразрывную взаимосвязанность страстей можно сравнить с тяжелой цепью, которой все мы крепко опутаны, и начинать разрывать ее надо не с середины, не с конца, а с начала. Пост установлен именно потому, что чревоугодие есть начало этой цепи, первооснова всех прочих наших страстей.

Если человек всегда объедается, всегда чрезмерно сыт, всегда насыщается вкусными и сладкими яствами, в особенности, если пьет много вина, то это чревоугодие повлечет за собой блуд. А блуд — это страсть низменная и столь гнусная, что не должна даже именоваться среди христиан, как об этом сказал св. апостол Павел в Послании к ефесянам (см. Еф. 5, 3).

Но что будет, если чревоугодник впадет в блуд? Ему понадобятся деньги для содержания любовниц, притом большие деньги. Душа его будет гореть стремлением к приобретению все больших и больших благ земных, привлекающих к нему развратных женщин. Иными словами, он будет объят страстью сребролюбия. Сребролюбие же, как писал св. апостол Павел в Послании к Тимофею, корень всех зол (1 Тим. 6, 10).

А если человек с пресыщенным чревом, живущий блудной жизнью, поставит себе целью стяжать богатства, то неизбежно впадает и в страсть гнева. Он станет раздражаться, гневаться, ругаться, проклинать, ненавидеть всех, кто мешает достижению его низких целей.

Но часто для того, чтобы остановить такого человека на греховном пути, Господь посылает тяжкие болезни или разорение, заставляет испытать глубокое уничижение или смерть близких. И тогда входит в свои права следующая страсть — печаль. Печаль — это крайний упадок духа, который следует за всякого рода крушениями в жизни. И если человек в печали своей не вспомнит о любви, о добрых делах, о Боге, то неизбежно впадет и в следующую страсть — уныние.

Тяжелую печать кладет уныние на душу. Человека уже ничто не интересует, ему кажется, что он напрасно трудится, он опускает руки, он перестает молиться, отходит от Церкви. Глубокое уныние нередко приводит даже к самоубийству.

Мы видим, что все эти страсти связаны с нашей плотью, с похотями ее и имеют своим корнем первую и основную страсть — чревоугодие. Остаются еще две страсти, самые гибельные и самые страшные, которые уже не связаны непосредственно с похотями плоти, но овладевают душой и сердцем даже великих подвижников, если они возомнят о себе, что уже достигли верха добродетелей и вершины святости. Это — тщеславие и приходящая вслед за ним гордость. Даже имея добродетели, человек не должен думать, что заслужил их своим трудом, но видеть в этом благодать Божию.

Но что говорить о подвижниках! Страсть тщеславия бесконечно многообразна. Мы все тщеславимся: одни своей телесной красотой, богатством и пышностью одежд, великолепием домов, физической силой; другие тщеславятся глубиной своего ума, разносторонним образованием и талантами. Тщеславный неизбежно становится гордым: он превозносится над всеми, ему кажется, что все хуже, ниже его, недостойны его. Он превозносится над всеми, как над ничтожными, ничего не знающими, ничего не стоящими.

Сам же он, несчастный, не видит того, что объят смертным грехом гордости, самой страшной из всех страстей, ибо она составляет духовную сущность диавола и ненавистна Богу. Мерзок пред Господом всякий гордый человек. При чтении Послания апостола Иакова вы не раз слышали, что Бог гордым противится, а смиренным дает благодать (Иак. 4, 6). Гордый человек никогда не сможет угодить Богу, даже если бы он всю жизнь провел в подвижничестве. Вот насколько гибельна страсть гордости.

Закройте же глаза, опустите голову, и направьте умственный взор в сердце ваше, и поищите, какие страсти, какие змеи гнездятся там. Всех их найдите и только тогда дерзайте приступать к исповеди. Ничего не скрывайте.

Пред вами пост, время покаяния и спасения. Многие не понимают важности постов и не соблюдают их. Однако именно пост телесный помогает нам каяться и спасаться, потому что, как мы уже видели, чревоугодие есть мать всех прочих страстей и в то же время самая простая из них для преодоления. Если исполним эту посильную и легкую для нас заповедь — обуздаем свое чрево, — то получим власть и над более сложными страстями.

Для преодоления всех, без исключения, страстей необходимо учиться воздержанию. Без телесного же поста этого достичь невозможно. Как в школе учеников постепенно ведут от низших знаний к высшим, от азбуки до высшей математики, так и воздержание надо начинать с азбуки, с обуздания своего чрева.

Вот почему так важен пост, а этого многие не понимают, и сами не соблюдают постов, и детей не учат соблюдать; и не только не учат, но и подают тлетворный пример попрания поста. На Страстной неделе, даже в Страстную Пятницу мать кормит своих детей мясом и приговаривает: «Кушайте, кушайте, детки! Ничего, что пост. Бог видит, что мы всегда плохо питаемся. Бог простит, Бог не взыщет за это…»

О нет, взыщет, если будешь развращать своих детей! Каждая мать с раннего возраста должна приучать своих детей к посту, как это было в старое время, когда весь народ наш соблюдал посты.

Не принижайте же значения поста, приучайте детей к посту с самого раннего возраста, не обращая внимания на насмешки кощунников. Пусть они смеются, погрязая в своих похотях, а вы благословляйте Бога, через Церковь Свою научающего вас борьбе со страстями. Следуйте во всем велениям Церкви, ибо она мать ваша, добрая, чистая, святая, которая учит только спасительному. Не забывайте о посте, но крепко-крепко, как маленький ребенок держится за подол матери, держитесь всех уставов Церкви. И управит вас Господь туда, куда стремится сердце ваше, в царство света, в царство благодати.

святитель Лука (Войно-Ясенецкий)

ЧИ Є ПОКАЯННЯ?

pokayanie

Найважче – говорити про те, що настільки прекрасне, що каже саме за себе. Серце, жива і трепетна струна першого тижня посту – Великий покаянний канон преподобного Андрія Критського. Це так красиво і так достовірно, що до нього нічого не додаси.

У церкві багатолюдно, але тихо і мирно. Обережний шепіт. Напівтемрява. Тільки свічки і лампади – немає довіри електриці. У простій чернечій мантії – старій, чорній – виходив наш покійний архієрей, хрестився, кашляв і починав читати. Як він читав! Є люди з якоюсь природною богобоязливістю, нелицемірною, натуральною, і вона в усьому – у голосі, у ході, у підведенні очей. Глибокий і по-батьківськи ніжний баритон читав древній канон, ніби щойно написаний, читав, немов він і є автор цих рядків, читав про себе, насилу приховуючи трепет перебування перед Богом.

Якщо пишеш про Великий канон, потрібно наводити уривки, витримки, сильні рядки. А мені не хочеться. Бо богослужебний текст по-справжньому живе тільки там – у просторі та часі церковної служби.

Покаяний канон – це подія, неповторна і дуже особиста, текст, який розкривається, немов квітка, у свою пору, свого часу, дуже короткий, але насичений сенсами.

Автор цього канону, преподобний Андрій Критський, жив дуже давно – у восьмому столітті. Жив у далекій країні, говорив іншою мовою і помер, так і не дізнавшись, що десь на півночі житимуть люди, які згадають його з вдячною ніжністю. Хоча святий Андрій і був відомим поетом, свій найзнаменитіший канон він писав для себе, на старості літ, як автобіографію. Швидше за все, він би сильно здивувався, почувши, що його молитву читають Великим постом, відвівши для неї особливі дні. В давнину цей канон співали тільки на п’ятому тижні посту. Одні статути наказували звершувати його в неділю, інші в четвер, треті радили розбити на декілька частин і розтягнути на чотири дні. Тоді цей канон слухали уранці, зараз – вечорами. Раніше – тільки на четвертому тижні, тепер – перші чотири дні першої седмиці

Чому цей канон так для нас важливий?

Є багато причин. Виділю ту, що важлива особисто для мене: Великий канон – свідок реальності покаяння. Тут потрібно пояснення.

Люди, отруєні психологією і белетристикою, запитують: те, що називають покаянням – чи не є тільки гра уяви, комплекси, нав’язування провини? Будемо чесні: є і таке, ми це бачимо щодня, іноді стоячи перед дзеркалом. Лицеміри, ханжи, параноїки, невдахи, багаторівневий самообман – це так зручно видавати за християнство, що, здається, і немає ніякого християнства, і духовне життя – не більше ніж плід запаленого мозку релігійного фанатика.

Але є канон преподобного Андрія – пам’ятник справжнього покаяння, в якому усе справжнє, який свідчить: покаяння – не істерика, не гра нервів і уяви. Щоб переконатися в цьому, не треба багато чого. Досить просто прийти в храм у ці особливі дні, просто стояти і просто слухати. Не треба видавлювати із себе сльози, хвилювати уяву чи нерви. Просто – стій, просто – слухай. І почуєш голос людини, яка каялася по-справжньому. І сьогодні ти вчишся в неї.

Перший урок пісних роздумів такий: помисли себе перед Богом. З великого канону починається період знайомства із самим собою – хто я, що споглядає, осмілюється запитувати Бога про те, що Він зробив? Якщо ти готовий до споглядання таємниці Хреста, якщо ти осмілюєшся підвести очі на Розіп’ятого і Воскреслого, будь готовий до того, що пережив пророк Ісая. Йому явився Бог, і перше, що вирвалося з грудей пророка, були слова покаяння: «І сказав я: горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа» (Іс. 6:5).

На питання «хто я»? ми відповідаємо довгих шість тижнів посту, щоб на Страсному в нас були сили запитати: «Хто Він?»

Покаяння – це робота,  щоденна інтелектуальна праця, розумне зусилля, дуже важке звільнення від ілюзій, болюча робота над помилками.

Покаяння – боротьба за реальність. А якщо боротьба, значить – боляче, небезпечно, важко.

Покаяння – заняття для зрілих людей і в той же час труд, що робить людину зрілою. Найостанніший підсумок покаяння – навчитися приймати себе, побачити себе справжнім, таким, який я є. Не лише прийняти себе справжнім, але і зробити себе справжнім, відмовившись від будь-якої фальші і брехні.

Який же я насправді? Я той, яким бачу себе таким, коли стою перед Богом. Моє справжнє лице – те, яке звернене до Бога, в якому відбивається Бог. Не ховаю свого обличчя і не ховаюся від своєї особи. Канон святого Андрія – краще спростування тих, хто бачить у покаянні лише лицемірство і позу.

Якщо є канон Андрія Критського – є покаяння.

архімандрит Сава (Мажуко)

Богослужіння Великого Посту

Великий піст – зовсім особливий  час церковного року, насичений не частими богослужіннями, більшість яких відбуваються тільки в цей період церковного року. Народжений з практики підготовки катехуменів до Хрещення, Великий піст став часом відродження й відновлення всіх християн, що дотримуються візантійського церковного обряду.

Великий піст складається  з двох головних частин: Чотиридесятниці  — 40-денного посту, і Страсної седмиці. Якщо Чотиридесятниця присвячена переважно  нашому покаянню й духовному відновленню, то під час Страсної седмиці увага  віруючих зосереджена вже не на собі (не на боротьбі зі своїми пристрастями), а на найголовніших подіях у земному  житті Сина Божого — останніх днях Його перебування в Єрусалимі, Таємній  Вечері, зрадництві, суді, розп’ятті й смерті, яка через зішестя в пекло переходить у торжество Воскресіння.

Чотиридесятниця починається з понеділка першої седмиці посту й закінчується в п’ятницю шостої седмиці — у підсумку маємо рівно 40 днів посту. Перша великопісна служба відбувається вже ввечері в Прощену неділю. На цій вечірні вже звучать великопісні розспіви, а наприкінці служби відбувається «чин прощення»: священнослужителі й парафіяни просять прощення один в одного, щоб увійти в майбутній піст вільними від образ і отримати прощення своїх гріхів від Господа.

Протягом усього Великого посту в будні не відбувається Євхаристія. Виключення робиться тільки для Великого Четверга й Благовіщення, якщо воно припаде на цей період. Великопісні буденні служби —  довші за звичайні, вони пронизані  настроєм «світлого суму», за словами  прот. Олександра Шмемана. За кожною службою  читається великопісна молитва преподобного Єфрема Сиріна із трьома або (частіше) шістнадцятьма поклонами.

На часах читаються кафізми й співаються спеціальні «тропарі часу», у яких час дня співвідноситься з подіями історії спасіння: зішестя Святого Духа у 3-й час, розп’яття Спасителя на Хресті у час 6-й і Його смерті у 9-й час. На буденних утренях стихословляться біблійні пісні, а крім звичайних канонів святим, пам’ять яких припадає на даний день, співаються великопісні трипіснці — канони, що складаються із трьох пісень. Від цих канонів дістала назву й великопісна богослужбова книга — Тріодь, тобто «трипіснець». Щосуботи замість трипіснця співається четверопіснець — канон, що складається з 6, 7, 8 і 9-ї пісень. На вечірні читаються дві паремії: із книг Буття й Приповістей. Ще одна паремія — із книги Ісаї — читається на 6-му часі, куди вона потрапила з константинопольської лекціонарної системи (у Константинополі Ісаю читали на службі тритекти, але в чернечому часослові ця служба відсутня, і читання паремії перенесли на 6-й час).

Увечері у великопісні будні читається велике навечір’я замість звичайного малого. З понеділка по четвер на першій седмиці на навечір’ї читається Великий покаянний канон св. Андрія Критського — один із шедеврів візантійської церковної гімнографії. Цей же канон, але вже не частинами, а повністю, входить до складу так званого «Маріїного стояння» — утрені четверга п’ятої седмиці, присвяченої пам’яті преподобної Марії Єгипетської.

Хоча під час  Великого посту з понеділка по п’ятницю Євхаристія не відбувається, віряни мають можливість причащатися на літургії Передосвячених Дарів. Святі Дари для здійснення такої літургії освячуються в недільні дні. Спочатку літургія Передосвячених Дарів призначалася для всіх неєвхаристійних днів Великого посту, тепер же вона відбувається у середи і п’ятниці, а також у дні Віднайдення глави Іоанна Предтечі, 40-ка мучеників Севастійських, якщо вони припадуть на будній день, у четвер 5-ї седмиці й у Великі Понеділок, Вівторок і Середу. Літургія ця побудована на основі вечірні, і піст у дні її служіння, за задумом, повинен бути особливо тривалий — до вечора, тобто до часу причащання.

У суботи впродовж Великого посту відправляються літургії свт. Іоанна Златоустого, а у неділі — свт. Василя Великого. Виключення становить 6-а неділя Великого посту — свято Входу Господнього в Єрусалим, коли відбувається літургія Златоустого. Упродовж тривалого часу в Константинополі головною літургією була літургія Василя Великого, чин якої у формулярах розташований перед літургією Іоанна Златоуста й, на відміну від останньої, містить повний текст усіх молитов. У тексті ж Златоустової літургії в більшості стародавніх рукописів пропущені всі молитви, що стосуються початкової частини служби (молитви антифонів, входу й Трисвятого). На перше місце літургія Іоанна Златоуста стала виходити тільки починаючи з рубежу X-XI століть. Зрештою, справа дійшла до того, що в сучасній практиці Церков, що дотримуються візантійського обряду, Златоустова літургія служиться щодня крім неєвхаристійних днів Великого посту, а літургія святого Василя Великого — тільки десять разів на рік. Але прикметно, що дні, у які нинішній устав пропонує звершення літургії святого Василя Великого, — це найбільш важливі дні церковного року: Великий Четвер, Велика Субота, Навечір’я Різдва Христового й Богоявлення, п’ять неділь Великого посту (а також власне день пам’яті свт. Василя). Таким чином, підтверджується правило, сформульоване отцем Робертом Тафтом: літургійна структура зазнає найменшим змін у найважливіші дні церковного року. Безумовно, найважливішими днями церковного року для візантійського обряду залишаються Великоднє тридення (від Розп’яття до Воскресіння), побудоване за його зразком богослужіння Різдва й Богоявлення, а також Великий Четвер і Чотиридесятниця. Збережені в церковному уставі дні служіння літургії свт. Василя показують, що раніше в Константинополі вона призначалася для всіх недільних і святкових днів церковного року.

Богослужбова  книга Пісна Тріодь сформувалася протягом VIII-X століть з гімнографічного доробку різних авторів, що жили як у цей період, так і більш ранніх. Нинішня Тріодь сполучає в собі кілька «пластів» гімнографії, що відбивають епохи розвитку уставу. Частина пісень Тріоді відповідає більш ранній ієрусалимській богослужбовій традиції, частина — післяіконоборницькій константинопольській. Так, у нинішньому уставі читання євангельської притчі про блудного сина призначене на підготовчу неділю за два тижні до початку посту, але в той же час канон на утрені в другу неділю посту присвячений темі блудного сина, на ту ж тематику написані стихири в будні дні 3-ї седмиці посту. Піснеспіви 3-го тижня посту в цьому найдавнішому ієрусалимському «зрізі» великопісного уставу присвячені притчі про митаря й фарисея, 4-го тижня — про милосердного самарянина, 5-го тижня — про багатія і Лазаря.

Нинішній устав по-іншому розподіляє основні «пам’яті» упродовж посту. У першу неділю відбувається пам’ять святих пророків і торжества православ’я (спогад поновлення іконовшанування в 843 році). В 2-у неділю — пам’ять свт. Григорія Палами (за аналогією з торжеством православ’я: в XIV столітті візантійська Церква відстояла богослов’я свт. Григорія Палами про нетварні енергії).

Третя неділя посту — тиждень Хрестопоклонний: на всеношній з вівтаря виноситься хрест і покладається на середині храму протягом усієї наступної седмиці. Ця традиція пов’язана з константинопольською практикою виносити часточку древа Хреста Господнього для поклоніння всім, хто збирався прийняти хрещення у Велику Суботу: із середини Великого посту починалася посилена підготовка катехуменів до прийняття святого Хрещення. З цієї ж причини й на літургіях Передосвчених Дарів із середи четвертої седмиці додається спеціальна єктенія про «тих, хто просвіщаються», тобто про тих, хто готується найближчим часом прийняти Хрещення.

Четверта й  п’ята неділі Великого посту присвячені відповідно преподобному Йоану Листвичнику й Марії Єгипетській. Походження цих пам’ятей пов’язане з тим, що дні їх шанування за календарем припадають на час Великого посту й найчастіше трапляються в будні дні. Але в давнину в будні дні посту устав забороняв співати служби святим, і для того, щоб не «загубити» свята цих двох дуже шановані в Палестині святих, було вирішено закріпити дні їхньої пам’яті за днями недільними. Цікаво, що нинішній устав дозволяє скасовувати служби святим Іоанну Лествичнику й Марії Єгипетськійв ці неділі, якщо вони проспівуються у призначений день відповідно до церковного календаря. А старообрядницький типікон пропонує поміняти місцями пам’яті преподобних Іоанна Лествичника й Марії Єгипетської, якщо день пам’яті прп. Марії за календарем збіжиться з 4-ою неділею Великого посту.

У першу суботу Великого посту відбувається пам’ять великомученика Феодора Тирона (на згадку про його чудесне явлення архиєпископові Константинополя в часи Юліана Відступника); зв’язок цього спогаду із суботою такий самий, як і у випадках із прп. Йоаном Листвичником і Марією Єгипетською — щоб не «загубити» пам’ять святого, що збігається з буднім днем. Друга, третя й четверта суботи присвячені поминанню спочилих; але якщо в одну із цих субот трапиться пам’ять 40-ка мучеників Севастійських, то заупокійне богослужіння не відправляється. Субота 5-ї седмиці називається «суботою Акафіста», або «Похвалою Пресвятої Богородиці»: на утрені цього дня читається Акафіст — видозмінений кондак з 24 строф із приспівом «Радій, Невісто неневісная», авторство якого, вочевидь, складене: до кондака преподобного Романа Сладкоспівця (VI століття) «хайретизми» дописав монофелітскьий Константинопольський патріарх Сергій ( 20-і роки VII століття). Субота Акафіста за походженням тісно пов’язана із Благовіщенням: це видозмінене святкування Благовіщення, перенесене на суботу. Крім того, синаксар (повчальне читання після 6-ї пісні канону) суботи Акафіста зв’язує цей день із пам’яттю рятування Константинополя від навали персів і сарацин.

З 6-ї суботи Великого посту — Лазаревої — починається другий етап Великого посту: Страсна Седмиця.

Крім уставних богослужінь, у парафіяльній практиці українських церков укоренилося звершення так званих пасій у чотири неділі (або п’ятниці) Великого посту: із другої до п’ятої. Ця служба, складена в середині XVII століття митрополитом Київським Петром (Могилою), містить у собі євангельські читання про Страсті Христові, по черзі з кожного із чотирьох Євангелій, а також деякі пісні з богослужіння Великої П’ятниці — стихира «Прийдіте, ублажим Йосипа пріснопам’ятного», прокимен «Розділивши ризи Моя собі», антифон «Днесь висить на дереві». Наприкінці чину виголошується проповідь, до якої ретельно готуються. Крім того, пасія може містити в собі й читання акафіста Хресту або Страстям Христовим. У 1702 році чин пасії був уперше надрукований у Києво-Печерській Лаврі як додаток до діючого уставу.

 

СХОДЖЕННЯ В ЄРУСАЛИМ

Єрусалим, Святе місто, стоїть на горах, і звідки б мандрівник не прямував до Центру світу: чи дорогою, що веде з Єрихону, чи від древнього Середземноморського порту Йоппії; з півдня, від долини Мамврійського Дуба, чи з півночі, із Самарії, – йому доводиться йти в гору, підніматися з рівнини увись, сходити. Можливо, і невелика висота – лише кілометр від рівня моря, але небо в Єрусалимі здається ближче до землі, а хмари наче над самою головою пропливають. Так від віків і донині «сходить» всякий, хто йде, залишаючи внизу минуле і прямуючи до висот пагорба Моріа, на якому дві тисячі років тому стояв Єрусалимський храм, або прямуючи до гори Елеонської, звідки дивився Господь востаннє на Святе місто, дивився і плакав про нього.

Так піднімалися, «сходили» до іншої, скорботної і страшної гори, до Голгофи, прямуючи в Єрусалим зі сходу, від Йордану, дванадцять апостолів, здивованих і розгублених, ледве встигаючи за Ісусом. Вони ще не знали, що їх усіх чекає, але, натхненні побаченими чудесами, просили у свого Учителя і Господа гарантій влади, можливості співцарювати з Ним: «Учителю, ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що попросимо» (Мк. 10:35).

Там, звідки вони йшли в Єрусалим, неподалік від Єрихону, височіє гора, на пустинній вершині якої диявол обіцяв Синові Людському владу над усіма царствами всесвіту. Ось він, «фірмовий знак» князя світу цього: супостат завжди обіцяє царство на землі! Він обіцяє удачу та успіх тут і зараз! Батько брехні завжди бреше, але бреше принадно: «Будете, як боги» (Бут. 3:5), – каже він, – чого бути дріб’язковим і спокушати дурницями! Сатана відразу пропонує саме, на його думку, спокусливе – владу! Ту саму владу, через пристрасне бажання якої він і перетворився із сяючого ангела світла в похмурого князя пітьми.

Син Божий у відповідь на прохання про владу: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй», – пропонує учням Своїм Хрест: «Чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся» (Мк. 10:37,39). Апостоли гадали, що вони «сходять» в Єрусалим для того, щоб тріумфально зайняти «престол Давидів», щоб розділити зі своїм Учителем славу і владу, а Він нагадує їм про страшну реальність «ганьби та знущань», про те, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45). Так змінило їх життя «сходження в Єрусалим». Так очікувана урочистість обернулася скорботою Хреста.

Через п’ятсот років після подій, про які ми читали сьогодні, з іншого боку, із заходу, st-Mary-of-Egypt_2020від блакитного берега Середземного моря «сходила в Єрусалим» одна непотрібна грішниця, жінка із спаленою совістю, одержима безумною, ненаситною пристрастю розпусти. Вона здійснила неблизький і важкий шлях з Александрії разом з натовпом паломників не для того, щоб вклонитися Святому Чесному і Животворчому Хресту Господньому, але для того, щоб знову і знову вдаватися до своєї ганебної пристрасті. Проте ж недаремно апостол Павло писав у своєму Посланні до Римлян: «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим.5.20). І ось, сходження в Єрусалим привело Марію Єгипетську на вершини святості. Диявол, що захоплював її в безодню гріха, в який вже раз був осоромлений. За словом Іоанна Золотоустого, він «сподівався схопити прах, а зустрів Небо…. сподівався схопити те, що бачив, а напав на те, чого не бачив». Ось чому сьогодні, читаючи в благовісті апостола Марка про сходження Спасителя в Єрусалим, ми згадуємо ту, яка дивом «рясної благодаті» змогла піднятися з безодні похоті на вершину любові.

Щоб пережити подібне, немає нужди вирушати в нелегку і небезпечну дорогу у Святу Землю, бо навіть зважившись на таку поїздку, навіть здолавши пішки або автомобілем неблизький шлях «сходження», можна так нікуди і не зрушитися, так ні в чому і не змінитися. Адже ми вирушили в мандри Великого посту з однією метою – пити чашу, яку п’є наш Господь, і хреститися Його хрещенням. Не для того ж ми, насправді, постимо, щоб отримати «нагороду свою» (Мф. 6:2) тут, у цьому житті!

Великий піст закінчується, наше «сходження в Єрусалим» добігає кінця, через тиждень настануть трагічні дні Страсного тижня, коли, власне, і доведеться нам разом з нашим Богом «пити чашу» скорботи і «хреститися хрещенням» страждання, – а часом здається, що ми ще і першого кроку не зробили на цьому важкому і рятівному шляху. Хіба глибше, уважніше, сконцентрованіше стали ми жити? Хіба ми стали більш суворими до себе і поблажливими до світу? Хіба привели дні нашого постування до заспокоєння ворожнечі, що гніздиться в нашому серці? Хіба образи перестали уражати наші душі своїм отруйним жалом? А раз так, то для чого ж ми постили? Чи не стала і ця спроба «сходження» тупцюванням на місці?

Не будемо, проте, забувати того, що преподобна Марія Єгипетська сорок років трудилася в безживній пустелі, намагаючись змінитися, не лише залишити гріховне життя, але винищити і саму пам’ять про нього. Не забудемо і того, що впродовж перших сімнадцяти років цієї нелюдської боротьби диявол спокушав її гріховними спогадами і помислами, сподіваючись, що подвижник залишить свої покутні труди. Не забудемо – і, думаючи про її життя, не зневіримося у своїх зусиллях, не відмовимося від спроби колись дійти до бажаної мети, ясно усвідомлюючи, що мета ця – Єрусалим Горній, Царство Небесне, Вічне Життя.

священик Сергій Ганьковський

РОЗДУМИ ПРО ГОЛОВНЕ
  • Страх греха не спасает от греха, радость о Господе — спасает. протопресвитер Александр Шмеман
ДОПОМОГТИ У БУДІВНИЦТВІ
Храм Стрітення Господнього © 2012-2022. Всі права захищені.