Velykden-2019-3.jpg
ЦЕРКОВНОЕ ПРОИЗВОДСТВО
ros
СРЕТЕНСКИЙ ЛИСТОК
listok
ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ

ВХІД ГОСПОДНІЙ В ЄРУСАЛИМ

В одній Церкві – у нашій православній Церкві – з глибини душ, уражених самотністю і тугою, вирвалися слова, вирвався крик, молитва до Бога-Утішителя: “Прийди і вселися в нас!” І в тій же самій Церкві – у нашій православній Церкві – з глибини душі, ураженої нищівним страхом і свідомістю власної глибокої негідності були вигукнути інші слова: “Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!” (Лк. 5:8).

От так вже дві тисячі років ми, християни, то шукаємо Бога, то тікаємо від Нього. Так віра в наших душах змінюється зрадою. Так з давніх часів і понині, усе в той самій Церкві, всі ті самі люди, ми, християни, то з радістю кричимо “осанна”, то з люттю – “розіпни Його!” І наш Бог бачить і знає це. Він знав це тоді, в Єрусалимі, Він знає це і зараз. Він знав, що чекає велике місто, і тому – плакав. “І коли, наблизившись, побачив місто, то заплакав над ним” (Лк. 19:41). Плаче Він і зараз, знаючи, що чекає весь світ. Господь наш плаче про нас з вами, і ці сльози Христові – гіркий докір нам усім і одночасно, як це ні дивно, ці ж сльози нашого Бога – знак надії. Адже тільки вчора Господь плакав про померлого Лазаря, і от – Лазар живий! Значить, і в нас є надія на життя; значить, і для нас не все втрачено.

Тільки, тріумфуючи і радіючи, не можна забувати про те, навіщо наш Бог і Спаситель йде в Єрусалим. Увесь жах події, яку ми святкуємо сьогодні, полягає в тому, що ніхто з тих, що стояв уздовж цього недовгого шляху не знає, не здогадується, що осля везе Сина Божого на Голгофу. На смерть.

Згадайте, тиждень тому ми читали євангельську розповідь про те, як Христос ще тільки почав Свій шлях до Єрусалиму з-за Йордану, зробив ще тільки перші кроки до Хреста в оточенні Своїх відданих учнів і друзів, і от найближчі з них, ті, кого Він брав із Собою на Фавор, хто був посвячений у найпотаємніші таємниці, Яків та Іоанн, після прямих слів Спасителя про те, що зрадять Його на смерть, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його, – просять Його, як ми б сказали тепер, “про теплі містечка”: “Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй!” Господь же ще раз каже учням про Свою смерть і про те, що тільки цим – тільки стражданням, тільки Хрестом – Він може поділитися з ними.

Люди з пальмовим віттям у руках там, біля стін єрусалимських, і ми, що стоїмо в цьому храмі з гілками верби, які замінюють нам пальмове віття, чого ми всі – і вони, і ми – чекаємо від Господа Ісуса, чого ми просимо в Нього в мить, коли починається Його скорботний шлях на Хрест? Я знаю, чого просять у Христа ті натовпи єрусалимських жителів і кожен з тих, що стоїть тут. Знаю, бо і сам прошу тільки цього: здоров’я, щастя, благополуччя, тихого безтурботного життя. “Теплого містечка”, просто кажучи. І абсолютно неважливо, в які конкретні форми утілюються ці загальні прохання. Чого хотіли жителі єрусалимські? Свободи від римських окупантів, релігійної і національної свободи, так, і хліба, так, і життя для себе і дітей своїх. І ці бажання не були незаконні. Так само як цілком законні і наші молитовні прохання до Бога і Спасителя нашого про здоров’я, благополуччя і щастя. Біда лише в тому, що ніхто з тих, що волав “осанна”, не зрозумів, що для того, щоб воскреснути для нового життя, щоб повстати з поневолення чи римським окупантам, чи просто гріховним пристрастям, треба “трудитися до крові”, треба померти за свободу, треба співрозп’ястися з Христом. Треба пити Чашу, яку Він п’є.

Нічого цього жителі єрусалимські не знали, та і не хотіли знати. І от не минуло і п’яти днів, як ті ж, хто захоплено кричав “осанна”, люто заволали: “Розіпни Його!”

Нам не можна забути про цю страшну помилку. Нам, які стоять з вербами в руках і тим самим свідчать, що ми так само, як і вони, зустрічаємо Христа, треба утриматися від їх помилки. Нам треба зрозуміти, що нашими гріхами, нашою холодністю, нашою спокійною байдужістю Христос розпинається знову і знову. Нам треба зрозуміти, що тепер уже ми, а не давно померлі жителі спекотливої Палестини, чекаємо від Господа “теплого містечка”, тоді як Він закликає нас до довіри і співрозп’яття. Якщо ми цього не зрозуміємо і не віддамо Йому довірливе своє серце, своє життя, свою долю, не жахаючись нічому з того, що чекає на нас, – не виключено, що і ми заволаємо дуже скоро: “Розіпни Його!”

Адже для того, щоб так згрішити, зовсім не обов’язково закликати до розп’яття. Досить просто забути про нього і жити так, як ніби не було в історії страшної страти на Голгофі, жити, як живуть мільйони людей, навіть не утрудняючи себе запитанням: “Чого Бог хоче від мене?”

Увесь Великий піст Церква намагалася пробудити в нас покаянне почуття. Якщо спробувати в кількох словах визначити, що це таке, то очевидно, що це розуміння того, що Розп’яття – наших рук справа. Розп’яття стало можливим, бо ріс і множився гріх у кожному з людей. І так само він росте і множиться в нас – безсоромністю, лінню, жадністю, ненавистю.

І от на порозі Страсних днів, коли починається сходження Бога нашого на Хрест, ми повинні з останньою ясністю усвідомити, що це – справа наших рук. Гріх і смерть – справа наших рук. Так, ми винні в сльозах Христових. Але не забудемо при цьому, що цими сльозами, цією любов’ю, цією жалістю до людини чотириденний Лазар воскрес з мертвих. Цими сльозами і ми повстанемо від гріха. Цими сльозами і світ врятований буде. Амінь.

священик Сергій Ганьковський

Оставить комментарий

МЫСЛИ О ГЛАВНОМ
  • Самое важное, я думаю, – хранение мира в сердце. Любой ценой не допускайте в сердце тревогу. В нём должны царить мир, безмолвие, тишина. Мысленный хаос – это состояние падших духов. Наш ум должен быть собран, внимателен, сосредоточен. Только в такой ум может вселиться Бог. старец Фаддей Витовницкий
ПОМОЧЬ СТРОИТЕЛЬСТВУ ХРАМА
Храм Стрітення Господнього © 2012-2021. Всі права захищені.