november_2017.jpg
ЦЕРКОВНОЕ ПРОИЗВОДСТВО
СРЕТЕНСКИЙ ЛИСТОК
listok
ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ

В ЦЕРКВІ «ПО ПРОПИСЦІ»?

На честь Дня Хрещення Русі пропонуємо вам проповідь архімандрита Андрія (Конаноса), який на прикладі Греції розкриває близьку для нас тему — у чому полягає бути православним і як не змарнувати той шанс, який подарував нам рівноапостольний князь Володимир?

Ми з вами ходимо в Церкву, читаємо молитви, співаємо «Вірую..», але чи можемо пояснити іншим людям, що означає наша віра? Пояснити, що таке Православ’я? Ми не знаємо, у що віримо; не розуміємо, що читаємо. І не треба тут вважати себе краще за інших.

Як я почув одного разу:

– Звичайно, я православний, а який же ще? Адже я – грек! Народився в Греції, мене хрестили. Я православний!

Але хіба цього вистачає? Ні. Недостатньо називатися православним, бо ти народився в Греції. Ти не вибирав, де народитися. Це тобі дар від Бога, перший Його дар тут, на землі. Бог облагодіяв тебе – і в цьому немає жодної твоєї заслуги. Ти тоді навіть зрозуміти нічого не міг, не міг сам нічого зробити для того, щоб стати православним християнином. Православним тебе зробила Церква, коли ти прийняв таїнство Хрещення. А потім шлях до Православ’я тільки починається, і супроводжуватися він буде постійною боротьбою. Православ’я особисте, досвідчене православ’я треба завоювати. Бо дане при народженні – це дар Божий. Тут немає ні твого бажання, ні заслуги. І ти не розумієш, що отримуєш.

А Бог каже тобі: «От, у тебе є дев’яносто років (приміром), щоб стати по-справжньому православною людиною». Як кажуть святі отці – придбати віру досвідченим шляхом.

Отже одна справа – казати: «Я знаю догмати». А інша – по-справжньому знати, усвідомлювати, розуміти, у що віриш. Мало просто повторювати «Вірую в Єдиного Бога Отця». – хоча і це рідко хто може прочитати без помилок, а вже тим більше – напам’ять, та ще і з перекладом. Проблема в тому, що ми на досвіді не знаємо всього цього.

Адже коли святі отці створювали Символ віри, вони не зібралися одного прекрасного дня за письмовим столом із словами: «А давайте подумаємо, що сказати про Бога! Давайте скажемо от це, це і це!» Ні. Вони жили вірою в Бога, жили тим, про що говориться в Символі віри. Вірити в Бога означало для них жити Ним, відчувати Його. От Він – Бог Отець, Вседержитель, Творець неба і землі. Святі отці відчували Бога, бачили Його – Отця, Сина і Святого Духа. Для них Бог був не теорією, а дійсністю. Бачачи, відчуваючи Його, вони просто записали, зафіксували своє відчуття, яке дійшло до нас у вигляді Символу віри. От що таке догматична свідомість. Говорячи: «Вірую в Господа Ісуса Христа», – ці люди бачили Христа своїм Господом, Богом, своїм Спасителем. Вони бачили, як Він прийшов на землю, як розіпнувся за весь рід людський, як воскрес. Для них це було досвідченим знанням.

А в нас усе формально. Ми приходимо в церкву, ніби в музей. От зараз потрібно так обернутися, зараз – це сказати, те зробити. Система працює, і гаразд, головне – повторювати, тоді ти православний християнин. Чи християнин?

Можете уявити, як цар Давид співав свої псалми? Як він вимовляв ці слова: «Господь – твердиня моя і пристановище моє, визволитель мій, Бог мій» (Пс. 17:3)? Вони лилися в нього із самого серця. Він вірив у це, жив цим – тому і співав так.

І Церква передає нам його слова. Ми читаємо їх, але не живемо ними. Говоримо красиві фрази, чудові речення, прекрасні істини – усе це і правда звучить приголомшливо, але ми цим не живемо. Називаємо себе православними, але не насолоджуємося силою звучання псалмів.

По чому це помітно? Та все по тій же тривозі, яка не покидає нас; по тому, як повертаємося з храму з неспокійним серцем – замість того, щоб летіти на крилах радості, забувши про всі проблеми. По тому, як продовжуємо ремствувати і скаржитися – на дружину, дітей, сусідів. По всьому цьому видно, що ми нічого не розуміємо так, як слід.

Православ’я – це те, до чого нас призвав Господь. Він призвав нас прожити життя християнина, призвав у Церкву. І ми – у Церкві, але не досвідчено, а так, «по прописці». Більшість з нас називають себе православними, але недостатньо вказати свою релігійну приналежність в анкеті. Треба жити Православ’ям. Подумайте, скільки разів ви чули в церкві слова: «Самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо!» А я – я скільки разів вимовляв ці слова вголос. Ввірити себе і своїх ближніх Богові!

Коли святий Іоанн Златоуст писав ці слова, вони йшли в нього із самого серця, він жив ними – і наодинці, зазнаючи гоніння і муки, повторював: «Господи, я ввіряю Тобі все. Себе, свої труднощі – усе ввіряю Христу Богові». Він говорив це, і серце його набувало спокою. Говорив і вірив.

А я повторюю ці слова і майже відразу ж знову бентежуся, тривожуся, тону у своїх проблемах – називаючи себе православним. Так, я відслужив прекрасну Літургію, але мої почуття – хіба вони прекрасні? Чи доторкнувся я сам до того, що вимовляв на Літургії? Чи маю тепер це? А ви?

Так, мене хрестили за всіма канонами в Православній Церкві, але чи православний я? Сказати: «Я православний» – означає узяти на себе велику відповідальність. Тут справа не в словах. І вже тим більше не в тому, щоб хвалитися своїм православ’ям, засуджуючи тих, хто не православний. Називаючи себе справжнім християнином, ти готовий узяти на себе велику відповідальність, готовий до великого упокорювання, готовий відгукнутися всім серцем на любов Божу.

Адже що таке Православ’я? Це відповідь людини на заклик Божий. Бог прийшов на землю, дав нам Свою істину, відкрився нам, засяявши істинним світлом, і ми – люди, Церква – відповідаємо Йому своєю вірою, православною вірою. Отже православ’я – це прийняття людиною запрошення від Бога. Саме так ми відповідаємо Йому – православною вірою.

От чому важливо відповісти самому собі на питання: називаючи себе православним і вірячи в догмати, я живу ними? Розумію, знаю? Насолоджуюся тим, у що вірую? Втім, усе це – теоретичні міркування. А давайте я зараз наведу простий приклад з життя.

Ми живемо в епоху свободи слова. І на роботі тобі можуть поставити запитання:

– Ти православний? Чому?

А коли у відповідь ти запитаєш, хто по віросповіданню твій колега, він скаже:

– Я – єговіст, – і ввічливо посміхнеться.

– Чому ж ти став єговістом?

І людина почне послідовно пояснювати тобі свою віру, звинувачуючи попутно Церкву в усіх гріхах – зокрема в обожнюванні людей і ідолопоклонстві. Ну і додасть ще, що Бог – не ніяка Трійця, Діва Марія – не Богородиця і т. д. і т. п. А ти, православний (адже православний же?), слухаєш усе це і не знаєш, як бути: або припинити бесіду («Знаєш, не хочу з тобою розмовляти. Ти єретик! Забирайся геть звідси») – і цей варіант явно не найкращий. Або ж вступити в діалог і наговорити таких небилиць, що інший колега, проходячи повз вас і почувши твої аргументи, просто втрутиться в суперечку і спробує пояснити все інакше. А можливо, ти так і залишишся стояти перед цим єговістом з роззявленим ротом, думаючи: «Що я можу йому відповісти? Він стільки знає!»

От саме – стільки знає. Дуже часто виявляється, що єговісти, протестанти, п’ятидесятники і інші знають свою віру набагато краще нас, православних. Так, вони єретики, люди, що заблукали, а дехто і зовсім займається окультними практиками і спілкуванням з демонами, – але вони знають, що роблять.

Вони вивчили свою віру і продовжують у ній удосконалюватися – читають безліч книг, журналів, розмовляють, беруть участь у семінарах і конференціях, роблять доповіді, – загалом, поглиблюють свої знання.

А ми поняття не маємо, у що віримо, і не можемо нікому дати гідну відповідь, не можемо нікого переконати – з посмішкою, без криків і бійок. Адже істина не кричить, не голосить і не б’ється. Що ж вона тоді робить? Згадайте слова Господні: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16). Істина просто світить. Відкривається, світить, і нічого більшого. І тоді людині досить просто побачити тебе, щоб переконатися в істинності твоєї віри і піти за тобою – або хоч би замислитися.

архімандрит Андрій (Конанос)

Оставить комментарий

МЫСЛИ О ГЛАВНОМ
  • Какая трагичность таится в отношениях людей к Богу. Мы ищем Его, страдаем от Его отдаленности, хотя и зная, что Он обитает в самой нашей душе — и, вместе с тем, какая-то мертвенность, какое-то тяжкое, почти непреодолимое окаменение безнадежно отделяет нас от Него. священник Александр Ельчанинов
ПОМОЧЬ СТРОИТЕЛЬСТВУ ХРАМА
Храм Стрітення Господнього © 2012-2019. Всі права захищені.