december_2.jpg
ЦЕРКОВНОЕ ПРОИЗВОДСТВО
СРЕТЕНСКИЙ ЛИСТОК
listok
ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ

Записи с меткой «Неделя 18-я по Пятидесятнице»

ПРО ТЕ, ЩО ДИВО Є РАДІСТЬ І БОРГ

Усі, у кого були діти, можуть згадати жахливі ночі відчаю. Хворе немовля кидається в жару, усі молитви промовлені, а коліна вже не відчувають болю. Глибокою задушливою ніччю приходить думка:

– Невже дитя помре? Господи, навіщо Ти дав мені Його?

Але якщо ще помолитися, вже над силу, якої немає, то можна почути:

– Ти думав, Я тебе забув? Ти думаєш, що я люблю Мого чоловічка менше за тебе? Якщо Я дав, то не для того, щоб забрати.

Але смерть іноді все ж забирає дітей.

Багато причин смерті дітей. Один Бог знає чому їх треба узяти назад.

Важко відспівувати дітей. Із зусиллям прагнеш не проектувати на себе горе батьків, зібрати почуття силою волі і сказати щось утішливе людям, які скуті горем. На чоловіків я прагну не дивитися. Жінки стискуються, закривають очі долонею, і згадується: “Рахиль плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися” (Єр. 31:15).

Нам тільки і залишається ловити серцем ледве чутний голос, що приноситься невидимим вітром з іншого світу. А ще є надія на зустріч усіх нас разом: Бога, мене і померлих – єдина пігулка, що вгамовує внутрішній біль.

Коли в царя Давида захворіла дитина, то він так відчайдушно і пристрасно молився, що слуги боялися за нього і за себе. Коли ж немовля все ж померло, то ніхто із слуг не наважувався підійти до царя і всі запитували:

– Якщо був убитий горем під час хвороби, то, що з ним станеться зараз, після смерті?

Почувши про смерть, цар встав із землі, змінив одяг, попросив хліба, і обличчя його просвітліло: “Доки дитя було живе, я постився і плакав, бо думав: хто знає, чи не помилує мене Господь, і дитя залишиться живим? А тепер воно померло; навіщо ж мені поститися? Хіба я можу повернути його? Я піду до нього, а воно не повернеться до мене” (2 Цар. 12:22,23).

Він став тихий і рівний, бо точно знав, що Господь насправді благий і милостивий. Наш плач буває від двох причин. Смерть близьких людей дуже болюче ампутує в душі щось таке, що ніколи не може бути забутим і хворітиме завжди. Але це лікується, частково, новою любов’ю чи новою дитиною. І цей плач вибачний.

Але інший плач – з жалості до себе – ображає недовірою і Бога, і померлого. Він усувається вірою.

Віра – це здатність бачити Бога серцем і розумом, частково входити в Його задум. Віра спрямовує до Небесного Отця розум і почуття, і вони, рано чи пізно, зустрічають Його, як наїнська вдова зустріла Христа. Не думаю, що це було для них двох простою випадковістю.

Воскресіння сина наїнської вдови, Юліус фон Каролсфельд
Ми не знаємо, що сталося з померлим сином наїнської вдови. Чи був він убитий, чи помер через необережність, або його відвідала рука Божа. Знаємо тільки те, що життя вдови після смерті єдиного сина поступово перетворилося в жорстоку муку. Знаємо, що вінець її життя був би для неї дуже суворий.

Але от у міських брамах зустрілися дві процесії – Христос з учнями і вбита горем мати з плакальниками.

Зустріч була напрочуд демонстративною. Учитель не міг пройти байдуже, не сказавши хоч би пару слів про природу смерті і про горе. Уся подорож Христа країною – це був суцільний майстер-клас і пошук наочних прикладів. Усі Його чудеса нанизані в логічний ланцюжок. І щоб вставити наступну ланку, Ісусу доводилося відшукувати наступного кандидата на диво, іноді в місцях досить віддалених одне від одного. Він знаходив знакові життєві ситуації і давав на їх прикладі переконливі зразки ставлення Бога до людини. Під час цих, як би випадкових, зустрічей Христос мотивував учнів і оновлював суть договору Небесного Отця зі Своїми дітьми.

До певного часу, Христос просив учнів і народ тримати чудеса в таємниці. Заднім числом ми тепер розуміємо, що це робилося для того, щоб Ізраїль завчасно не побачив того, Кого спочатку прославить, а потім уб’є. Ісусу було необхідно зібрати достатню кількість учнів. Йому було важливо, щоб у цих учнів була накопичена певна сума духу і знань. Голгофа не мала статися дуже рано, інакше б нова закваска не змогла б підняти світ.

Коли критична маса була досягнута, тоді почався тріумфальний хід Христа в Єрусалим. Ховатися вже не було сенсу, і чудеса стали творитися демонстративно. Ізраїль перевів свій важкий тисячолітній погляд на загадкового Проповідника з Галилеї.

Причому, тепер ясно, що ці гучні зцілення були не лише демонстративні, але і відбивали напрям думки і побажання Христа відносно учнів.

Попереднім дивом, до вступу в місто Наїн, стало зцілення слуги римського офіцера. Тим самим, Спаситель вказав на те, що Його нива і Його люди – це не лише Ізраїль та юдеї, але інші землі та інші народи світу.

Сотник перед Христом, Паоло Веронезе
А у воскресінні сина наїнської вдови, Христос, по-перше, готував учнів до сприйняття Своєї смерті і наступного воскресіння. У цей час Ісус вже точно знав, що буде вбитий, і звертав увагу учнів на можливість воскресіння в принципі. По-друге, Він вказував на тих, кого Він шкодував у першу чергу, і на тих, на кого варто звернути особливу увагу учням – на слабких і нещасних. У них закладалася закваска загальної любові.

Газетні богослови неправильно розмірковують про те, що Господь прийшов тільки до струджених і обтяжених. Він прийшов до всіх. Прийшов, щоб усім нагадати про любов. Убогий творить любов вдячністю, беззлобністю і негордістю. Багатий – щедрістю, милістю і хвалою Богу. Метою Бога по відношенню до людства було оголошено формування союзу любові. Тут, на землі, Христом набираються кадри для вічної небесної громади.

Ця нещасна мати не була знайома Христу і, звертаючись до неї, Він показав, що для Божих людей миттєва чуйність до горя повинна поширюватися на всіх людей, які бажають її прийняти. З другого боку, нам стає ясно, що зустріч з Богом – це завжди відміна горя і початок радості. Тому цю зустріч варто всіляко наближати.

Ці два дива, що йдуть підряд, – була гучна заявка Христа Ізраїлю:

– Я – Він. Я прийшов.

Ізраїль почув, здригнувся і став пильно вдивлятися.

При читанні цього уривка Євангелія варто здригнутися і нашому серцю. Добре було б, якби ми не забули свій батьківський досвід і ніч відчаю. І згадуючи час, коли ми, стоячи на колінах перед ліжечком вже не мали ні сліз, ні надії, перейнялися б співчуттям до тих матерів, які сьогодні виплакали всі сльози над узголів’ям хворих або вмираючих дітей. Озирнемося, чуже горе зовсім недалеко. Воно поруч, варто тільки розплющити очі і серце. Згадаємо про те, що гроші, витрачені на розкіш і дурниці, – це гроші, вкрадені в нещасних і в Бога. Я знаю одну людину, яка купила за двісті тисяч доларів домашній програвач для вінілових дисків. Але я не знаю, що вона скаже із цього приводу ангелам, які незабаром розвернуть книгу її життя. Згадаємо, що час, витрачений даремно, – це час, вкрадений у молитви про нещасних. Хіба ми не зустрічали людей, які сплять біля телевізора?

Але серед нас живуть не лише незнані страждальники. Між нами ходять таємні справжні християни, жертвами яких воскресають ці діти. Не потрібно зменшувати свої здібності і можливість допомогти. Після багатих людей, готових давати гроші на лікування, вступають бідні християни. Коли кінчається сила грошей, настає час дива і сили нашої загальної молитви за цих дітей. А вона творить дива. І ми зобов’язані творити дива.

Для таких таємних праведників готується Царство Небесне. Де ми опинимося?

священик Костянтин Камишанов

Неделя 18-я по Пятидесятнице: Апостол

Братья, помните: кто скупится на семена, у того и урожай будет скуден, а кто сеет щедрой рукой, и урожай соберет щедрый. Пусть каждый даст, сколько ему подскажет сердце, но без уныния и без принуждения. Ведь радостно дающего любит Бог. Силен же Бог умножить в вас всякую благодать, чтобы вы, имея во всём всегда всякое довольство, богаты были на всякое доброе дело, как написано: Щедрой рукой раздал он бедным, благодеяния его памятны будут вовек.

Тот, Кто снабжает сеятеля семенами и хлебом для пищи, снабдит семенами и вас. И Он взрастит их и умножит жатву ваших благодеяний. Вы будете так богаты всем, что всегда сможете быть щедрыми, а щедрость ваша станет причиной благодарных молитв Богу за это наше дело.

Всем нам привычно говорить о трёх «христианских добродетелях» — вере, надежде и любви. Впервые эта «троица» встречается в посланиях апостола Павла. Например, в его знаменитом «гимне любви» из Первого послания к Коринфянам, где апостол в возвышенном стиле пишет о том, что, когда настанет совершенство, тогда уйдёт всё, свойственное этому несовершенному миру но останутся «вера, надежда и любовь, — вот эти три; но бóльшая из них — любовь» (1 Кор. 13:13).

Действительно: ведь речь идёт не просто о неких хороших человеческих качествах, но об абсолютно необходимых свойствах христианского существования. Однако у апостола Павла они называются не «добродетелями», а харизмами, то есть благодатными дарами Святого Духа. Дело в том, что человек не способен произвольно вызвать сам в себе ни веру, ни надежду, ни любовь — эти прекрасные состояния просветлённой души. Ведь невозможно сказать себе: «сегодня я не люблю этого человека, но обещаю, что завтра я буду его любить». Не получится!

Любовь, как и вера, и надежда, — дары свыше, которые могут только прийти к человеку, но которые невозможно в себе вызвать или возбудить. Однако спасительными эти Божественные дары становятся только тогда, когда человек принимает их не втуне, но отвечает на них своей благодарностью, причём не только и не столько благодарностью на словах, но благодарностью в действии. Или, — словами Евангелий, — когда человек умножает вручённые ему таланты, ибо «кто имеет, тому дано будет и приумножится, а кто не имеет, у того отнимется и то, что имеет» (Мф 12:13).

В Первом послании к Фессалоникийцам апостол Павел благодарит Бога за эти три спасительных дара — за веру, любовь и надежду. И не только за эти дары, но и за то, что христианам была дана возможность и способность благодарно отвечать Богу на Его благодатные подарки. Апостол благодарит не просто за «веру и любовь и надежду», но за «дело веры и труд любви и стойкость надежды на Господа нашего Иисуса Христа» (1 Фесс. 1:3). Здесь «дело, труд и стойкость» — благодарный христианский ответ Богу на дары «веры, любви и надежды». Причём эти ответы носят не общий и абстрактный, но вполне конкретный характер.

На языке Древней Церкви «дело веры» означало миссионерскую деятельность: тебе дана Богом вера — неси её другим. «Стойкость надежды на Господа Иисуса Христа» означала выдержку при всех невзгодах в ожидании встречи с Господом в День Его пришествия. «Труд любви» — это то, что сегодня мы назвали бы благотворительностью — в самом широком смысле этого слова.

В другом месте то же проявление христианского милосердия называется «братолюбием» (1 Фесс. 4:9). И это второе наименование благотворительности отражает реальное положение христиан того времени. Ведь христиане тогда были каплей в море язычества и, если говорить о Палестине, то весьма немногочисленной и к тому же преследуемой и ненавидимой группой среди иудеев. Хотя учение Христово представляет всех людей «братьями в Адаме», самыми близкими и наиболее нуждающимися в поддержке были всё же «братья и сёстры во Христе». Поэтому и «братолюбие» было направлено прежде всего на христиан. Об этом прямо сказано в Послании к Галатам: «Доколе есть время, будем делать добро всем, а наипаче своим по вере» (Гал. 6:10).

Тема прочитанного сегодня отрывка из Второго послания к Коринфянам — именно благотворительность в виде денежных пожертвований для Иерусалимской христианской общины. Эти пожертвования апостол Павел собирал с помощью своих сотрудников во всех основанных им церквах языческих провинций Римской империи. Где бы ни появлялся апостол, он соблюдал верность постановлению Иерусалимского Апостольского собора. Тогда было решено, чтобы Павел и Варнава, миссионерствуя среди языческих народов, при этом «помнили нищих» (Гал. 2:10). «Нищими» называли в то время иерусалимских христиан.

«Помнить нищих» означало собирать средства на их нужды. В других местах посланий апостола Павла эти сборы называются «сборами для святых» (1 Кор. 16:1), «вспоможением святым» (2 Кор. 9:1) или «подаянием для нищих между святыми в Иерусалиме» (Рим. 15:26). Апостол объяснял смысл этих благотворительных сборов тем, что духовные блага Евангелия пришли к язычникам из Иерусалимской церкви. И материальные дары Иерусалиму — как бы благодарный ответ новообращённых христиан из язычников (Рим. 15:27). Однако это — внешнее объяснение. Глубинный же смысл «труда любви» — укрепление живого единства и связи между столь различными по своему происхождению и культуре церквами, рассеянными по необъятной Римской империи.

Любовь Божия — дар. «Даром получили, — даром давайте» (Мф 10:8). Получили как благодать, — как благодать давайте. Поэтому апостол и называет щедрость в дарении «благодатью Божией» (2 Кор. 8:1) и «благословением» (2 Кор. 9:6). Пусть ваша милостыня будет как щедрое благословение, а не как вынужденный побор, — пишет он коринфским христианам.

Призыв к добровольному и щедрому дарению — постоянный мотив библейских нравственных увещеваний. Эту мысль и развивает Апостол, вольно цитируя различные места из священных книг: «Иной сыплет щедро, и ему ещё прибавляется; а другой сверх меры бережлив, и однако же беднеет» (Притч. 11:24). Наша благословенная щедрость привлекает к нам Божественное благословение свыше: «Человека, доброхотно дающего, любит Бог, и недостаток дел его восполнит» (Притч. 22:8).

Действительно, жизненный опыт показывает, что никто и никогда ещё не разорился из-за своей щедрости. В этом некое таинственное правило. Чем более жаден и скуп человек, тем меньше ему хватает. И напротив, чем более щедр человек, тем более он в довольстве — не одним, так другим. Щедрых любит Бог, их любят и люди. Щедрость — как бы аромат любви.

Можно сказать, что апостол Павел пропел гимн щедрости. Однако, будучи мудрым учителем и опытным пастырем, он прекрасно знает, что щедрость, как и веру, и любовь невозможно вызвать в себе произвольно. Поэтому он не призывает к спонтанному легкомыслию в этом деле, но делает оговорку: «Каждый уделяй по расположению сердца, не с огорчением и не с принуждением» (2 Кор. 9:7).

В человеке должно прежде созреть искреннее решение, чтобы затем проявиться в свободном поступке. Недаром апостол в Послании к Римлянам называет щедрость «харизмой», доступной не каждому: поскольку мы, «по данной нам благодати, имеем различные дарования» (то есть харизмы), то, если ты «раздаватель, — раздавай в простоте; … благотворитель, — благотвори с радушием» (Рим. 12:6-8). — Да, это действительно так: не каждый может учить, не каждый пророчествовать, не всем дано управлять церковью, не все способны к подвигам аскезы, не все могут и щедро благотворить.

И всё же щедрость из многих даров наиболее желанный, ибо она есть ответ благодарности на высший Божественный дар любви. Поэтому щедрых любит Бог, их любят люди, у них много друзей, которые помогут в трудную минуту. Но главное для апостола Павла то, что дар щедрости, которую проявляют христиане, вызывает в душах людей благодарность к Богу. Ибо милость, оказанная человеку в его трудный час, даёт ему нашу любовь, которая есть отражение любви Божией.

архимандрит Ианнуарий (Ивлиев)

МЫСЛИ О ГЛАВНОМ
  • Взывая «Отче», мы исповедуем, что любим Бога, как Отца; говоря «Отче наш», мы признаем всех христиан братьями и молимся не за себя только, но и за них. праведный Алексий Мечёв
ПОМОЧЬ СТРОИТЕЛЬСТВУ ХРАМА
Храм Стрітення Господнього © 2012-2019. Всі права захищені.