fall_2021.jpg
ЦЕРКОВНОЕ ПРОИЗВОДСТВО
ros
СРЕТЕНСКИЙ ЛИСТОК
listok
ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ

Записи с меткой «Литургия Преждеосвященных Даров»

Літургія Передосвячених Дарів

1. Два значення Причастя
З-поміж богослужбових правил, пов`язаних з Великим Постом, потрібно з`ясувати одне найважливіше, оскільки воно, будучи прикметною ознакою Православ`я, нерідко слугує ключем для тлумачення його богослужбового Передання. Це правило — заборона правити Божественну літургію в буденні дні тижня впродовж Великого Посту. Статут чітко проголошує, що ні в якому разі не слід звершувати Божественну літургію від понеділка до п`ятниці включно, за винятком коли Благовіщення випадає в один із цих днів. Однак по середах і п`ятницях правиться сполучене з вечірнею особливе богослужіння, що має назву Літургія Ранішосвячених Дарів, на якій можна приймати Причастя.

Загалом тут знаходить свій вираз і застосування один з головних принципів богослужіння: здійснення Євхаристії несумісне з постом. Євхаристія існує як те ж саме з`явлення і присутність, та ж радість і «палання сердець», незбагненна для розуму і водночас абсолютна впевненість, що Воскреслий Господь явив Себе в «ламанні хліба». І така велика це радість, що у першохристиянській Церкві день Євхаристії не був одним із днів, але Днем Господнім, днем поза часом, оскільки в Євхаристії вже передбачається Царство Боже. Під час Таємної Вечері Христос Сам сказав Своїм учням, що заповідає їм Царство, щоб вони «їли й пили за столом (трапезою) із Ним в Його Царстві» (Лк. 22:30). Отож присутність на Євхаристії Воскреслого Спасителя, що вознісся на небеса і сидить одесную (праворуч) Отця, — є участю в Його Царстві, що прилучає нас до «радості і миру у Святому Духові». Причастя — «пожива безсмертя», «небесний хліб», і ми, наближаючись до Святої Трапези, насправді возносимося на небо. Відтак, Євхаристія — Свято Церкви, або, це ліпше, — сама Церква як свято, як радість від яви Христа, як передвістя вічної радості у Царстві Божому. Щораз, коли Церква здійснює Євхаристію, вона — на небі, в своїй небесній вітчизні; вона сходить туди, куди вознісся Христос, щоб нам «їсти і пити із ним в Його Царстві». Відтак стає зрозуміло, чому Євхаристія несполучна з постом; адже коли ми постимося, то, як побачимо нижче, в очах Церкви ми є подорожніми на шляху до Царства Небесного. «Хіба можуть гості весільні сумувати, — як мовив Христос, — поки з ними ще є молодий?» (Мт. 9:15).

Але чому ж тоді, запитується, в дні Посту все ж таки дозволено причащатися на Літургії Ранішосвячених Дарів? Чи не суперечить це сказаному вище? Щоб відповісти, маємо розглянути друге значення Причастя у Православ`ї, його розуміння як джерела і головної сили, що підтримує людину у її духовному подвигу. Коли Причастя, як ми щойно говорили, є завершенням усіх наших подвигів, мета, до якої ми прагнемо, найвища радість кожного життя у Христі, то воно також невід`ємне джерело духовного подвигу, божественний дар, через який з`являється сама можливість пізнати, бажати і прагнути Царства Божого. Ми живемо в передчутті цього дня, ми беремо участь у Царстві, яке колись має прийти. На цьому шляху ми потребуємо допомоги, підтримки, сили і розради, адже «князь світу цього» ще не ослаб, навпаки, знаючи, що Христос його переміг, він розпочинає останню несамовиту боротьбу супроти Бога, намагаючись відірвати від Спасителя якомога більше людських душ. Така виснажлива ця боротьба і таку сильну владу мають «Ворота Пекельні», що сам Христос застерігає нас про «шлях вузький», який небагатьом під силу. І в цій боротьбі саме Тіло і Кров Христові — головний наш порятунок та насущна пожива, яка підтримує життя нашого духу і завдяки їй, незважаючи на всі спокуси і підступи, ми йдемо за Христом. Ось тому, причастившись, ми молимося:

..дай, щоб вони (Святі Дари) і мені стали на зцілення душі і тіла, на відігнання всякого супротивника, на просвітлення очей серця мого, на спокій душевних сил моїх, на віру неосудну, на любов нелицемірну, на виконання премудрости, на додержання заповідей Твоїх, на примноження Божественної Твоєї благодаті і Царства Твого осягнення…
…не спали мене, Творче мій. Але пройми члени мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали
терня провин моїх, душу освяти… Учини мене оселею Твого Духа Єдиного, а вже не оселею гріха, щоб по Причасті від мене, як від дому Твого і як від вогню, втікали злочинець усякий і всяка недоля…

Якщо Великий Піст означає посилення цієї боротьби, то так є тому, що, згідно з Євангелієм, в цей час ми лицем до лиця зустрічаємося зі злом і всією його силою. Отож саме в цей час ми потребуємо допомоги і сили Божественного Причастя Передосвячених Дарів, тобто Дарів, освячених у попередню неділю, що зберігаються на престолі у вівтарі для причастя в середу і п`ятницю.
Звершення Євхаристії — це безперестанна, нескінченна радість, тому її не здійснюють у дні Посту, та однак у Церкві завжди присутні плоди Євхаристії — Святі Дари. Подібно до того як Христос зримо вознісся на небо, та разом з тим незримо присутній у світі, так само як Пасха, що святкується раз на рік і в той же час промінням своїм освітлює все життя Церкви, подібно до того як Царство Боже має ще настати, але вже тепер — посеред нас, так існує і Євхаристія. Як Таїнство і торжество Царства, як свято Церкви вона несполучна з Постом і не служиться у час Великого Посту; проте як благодать і сила Царства, що діє у світі, як дар «істотної поживи» та зброї в нашій духовній боротьбі, вона правдива небесна манна, якою ми живемо в дні нашої подорожі пустелею Великого Посту.

2. Два значення посту
Тепер виникає запитання: якщо Євхаристія несумісна з постом, то чому вона здійснюється по суботах і неділях Великого Посту і це не означає порушення посту?

Дійсно, є два види чи способи посту, обидва закорінені у Святому Письмі і Священному Переданні. Перший вид можна назвати досконалим постом, бо він полягає насправді в цілковитому утриманні від їжі і питва. Другий вид можна означити як аскетичний піст, оскільки він полягає в утриманні від декотрих видів їжі та загалом в зменшенні її вживання. Досконалий піст за самою своєю природою триває недовго, зазвичай один день або навіть частину дня. Від самого початку християнства піст розглядається як приготування і чекання, як вияв духовної зосередженості на тому, що мусить відбутися. Фізичний голод тут відповідає очікуванню звершення, приготуванню всієї людської істоти, що відкривається назустріч усе ближчій радості. Ось тому в церковному богослужбовому переданні ми знаходимо цей досконалий піст як завершення і вершину приготування до великого свята, тобто особистої духовної події. Такий піст буває зокрема, напередодні Різдва, Богоявлення, та найпаче він передує Євхаристії і є конечною умовою для того, хто приступає до Святого Причастя. В першохристиянській Церкві досконалий піст означався словом, запозиченим із військового словника; він називався statio, що означає військо в стані воєнної тривоги і мобілізації. Церква постійно «на варті», вона чекає пришестся Нареченого, вона приготована і чекає радісно Його! Відтак досконалий піст — це не лише піст вірних Церкви, але й Церква сама як піст, як очікування Христа, що приходить до неї в Євхаристії і прийде у славі в кінці часів.

Зовсім інший духовний сенс того вид посту, що його ми назвали аскетичним. Мета цього посту — звільнення людини від беззаконної тиранії плоті, від підкорення духу тілові і його потребам, що є трагічним наслідком первородного гріха, гріхопадіння людини. Лише після довгих і терплячих зусиль ми осягаємо, що «не хлібом єдиним жива людина» і відновлюємо в собі провідну роль духу. За самою своєю істотою це має бути тривалий і наполегливий подвиг. Чинник часу в ньому дуже важливий, адже насправді потрібно доволі багато часу, аби з коренем вирвати загальну і звичайну хворобу, що її люди почали трактувати як нормальний стан. Наука аскетичного посту, що здобула досконалість у чернечій традиції, визнана всією Церквою. Тут ми бачимо справдження слів Христа, що сили пекла, які поневолюють людину, можуть бути подолані лише молитвою і постом.

Розрізнення двох видів посту має допомогти зрозуміти суперечливість канонів, що визначають порядок посту. Статут забороняє піст у неділю, і це буквально означає, що піст порушує здійснення Євхаристії, бо вона сама є власне метою і його завершенням. Це означає, що неділя, день Господній, — поза постом, оскільки він якби і поза часом. Інакше кажучи, неділя як день Царства Небесного, не належить тому часові, що його сенс, як мандрування, і виражає піст; неділя, отже, залишається днем не посту, а духовної радості.
Однак, порушуючи досконалий піст, Євхаристія не порушує аскетичного посту, котрий, як ми раніше з`ясували, вимагає постійного подвигу. Це значить, що у Великий Піст і по неділях їжа залишається пісною. Точніше, м`ясо і молочне заборонені лише з погляду на психо-соматичний характер аскетичного посту, оскільки Церква знає, що для підкорення тіла духові потрібне терпеливе і довгочасне стримання. В Росії монахи, приміром, ніколи не вживають м`яса; та це не означає, що вони постують на Великдень та в інші великі празники. Можна ствердити, що певною мірою аскетичний піст є притаманністю християнського життя, і християни повинні його дотримуватися. Однак люди, котрі гадають — і то, на жаль, часто, — що на Великдень якраз годиться об`їдатися і пити без міри, перемінюють правдивий дух Пасхи на сумну і потворну карикатуру. Воістину трагічно, що в декотрих церквах люди на Пасху не бажають отримати Причастя, розтлумачивши, вірогідно, чудове повчання святого Івана Золотоустого «Трапеза приготована, насолоджуйтеся усі, Тілець відгодований; нехай ніхто не залишиться голодний» — як буквальний опис великоднього столу. Великдень — духовна реальність, і для того, щоб вірно його відчути і пережити, потрібна тверезість, подібна до духовної зосередженості Посту.
Отож, немає суперечності в тому, що Церква наполягає на утриманні від скоромної їжі по недільним дням Великого Посту і разом з тим засуджує піст у дні Євхаристії. Бо лише дотримуючись обох цих правил, виконуючи всі умови приготування до Євхаристії і не послаблюючи подвигу «душеспасительної чотиридесятниці» (сорока днів Посту), ми досягнемо духовної мети Великого Посту. Все сказане вище переконливо вказує на особливу роль у Великому Пості Літургії Передосвячених Дарів.

3. Вечірнє Причастя
Перша і основна характеристика Літургії Предосвячених Дарів — це вечірнє богослужіння, точніше, Причастя після вечірні. У ранні часи церковної історії це богослужіння не мало своєї теперішньої урочистості, і його зв`язок з вечірнею був ще більш очевидним. Як відомо, православне передання вимагає досконалого Посту перед Євхаристією. Цей загальний принцип показує, що Євхаристія, на відміну від інших богослужінь, не має свого визначеного часу, бо час її здійснення залежить головним чином від дня, в котрий вона служиться. Так, у великі свята за Типіконом належить правити Літургію дуже рано, бо всенощне бдіння замінює піст для тих, хто готується до Причастя. Проте коли свято менш значне і не буває Всенощної, Євхаристія звершується пізніше: бодай теоретично у звичайні дні тижня вона закінчується опівдні. Нарешті, у дні суворого чи досконалого посту до Причастя («порушення посту») підходять уже після полудня.

У Великий Піст, згідно з церковним статутом, по середах і п`ятницях слід повністю утримуватися від їжі до заходу сонця. Саме тому ці дні Великого Посту визначені для Причастя, котре, як уже було сказано, є найголовнішою зброєю у великопісній духовній боротьбі. Ці дні напруженого фізичного і духовного подвигу освячені чеканням Причастя Тіла і Крови Христових, і це чекання зміцнює нас у нашому подвигу, як духовному, так і фізичному; мета його стає радістю сподівання вечірнього Причастя: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога» (Пс. 120).

Шкода, але нині ці правила забуті і знехтувані. Яким великим і вагомим робиться день, що його я маю провести серед звичайних справ, але він весь триває у світлі наближення зустрічі з Христом; усе звичайне і незначне, що заповнює моє повсякденне існування, те, до чого я звик і не звертаю особливої уваги, набуває відтепер значення. Будь-яке слово, сказане мною, кожна дія і думка, що приходить у голову, стають важливими, неповторними, незаперечними; вони в суті своїй або пов`язані з чеканням Христа, або суперечать йому. Сам час, що зазвичай витрачається непомітно, здобуває своє справжнє значення як час спасіння чи загибелі. Ціле моє життя стає тим, чим його вчинило пришестя на землю Христа: вознесінням до Нього або відпаданням від Нього у пітьму і погибель.

4. Порядок богослужіння
В першохристиянській Церкві, коли вірних було ще небагато і віра їхня була засвідчена і випробувана, існував звичай роздавати після недільних літургій Святі Дари вірним, щоб вони, принісши їх додому, могли щоденно причащатися; відтак спільна радісна Євхаристія недільного дня продовжувалася протягом цілого життя. Одначе звичай цей вивівся, коли зросло число вірних Церкви, коли християнство поширилося і неминуче знизився рівень духовної напруги життя, притаманний першим християнам, і церковній владі довелося вжити заходи для попередження можливого зловживання Святими Дарами. На Заході це допровадило до причастя на кожній літургії; це характерна риса західної літургічної традиції і благочестя, та водночас і причина значної зміни в розумінні сенсу Євхаристії, що перестала бути святковою, святом Церкви, і зробилася невід`ємною частиною денного кола богослужіння, зокрема, були створені так звані «приватні» меси, які в свою чергу дедалі більше змінювали всі інші частини богослужіння. На Сході, навпаки, основне есхатологічне, радісне осягання Євхаристії, спрямоване до Царства Небесного, ніколи не змінювалося; і навіть тепер Божественна літургія, принаймні в теорії, не є однією зі служб денного кола. Звершення літургії — завжди свято, і день, коли вона правиться, неодмінно набуває духовного значення неділі. Як уже наголошувалося, цей день несумісний з постом, і тому Євхаристія не здійснюється в буденні дні Великого Посту. Отож коли буденне домашнє причащання було відмінено, його не замінили на Сході щоденним звершенням Євхаристії, але виник новий спосіб причащання — Святими Дарами, освяченими на святковій недільній літургії. Дуже вірогідно, що Літургію Ранішосвячених Дарів служили не лише у Великий Піст, але й впродовж інших постів церковного року. Та позаяк число свят, більших і малих, зростало, Євхаристію почали звершувати значно частіше. Літургія Ранішосвячених Дарів стала характерною притаманністю лише Великого Посту, і поволі, під впливом великопісного богослужбового духу, тієї «світлої туги», про яку ми вже мовили, вона здобула ту неповторну красу і урочистість, що становлять духовну вершину великопісного богослужіння.
Богослужіння розпочинається з великої вечірні, однак перший поклик священика той же, що і на літургії: «Благословенне Царство Отця й Сина і Святого Духа…»; отже все богослужіння звернене до надії Царства, воно є тим духовним очікуванням, яке визначає також собою увесь Великий Піст. Далі, як заведено, йде вечірній псалом (103): «Благослови, душе моя, Господа…», велика єктенія і 18-та кафизма (частина) Псалтирі. Ця кафизма читається кожного дня тижня Великого Посту і складається з псалмів 119-133, що їх називають «піснями сходження». Ці псалми співали на сходах Єрусалимського храму, піднімаючись ними; як пісню людей, що зібралися для молитви й готуються до зустрічі з Богом: «Я радів, як казали мені: ходімо до дому Господнього..» (Пс. 121:1) — «Благословіть нині Господа, всі раби Господні, що по ночах у домі Господньому ви стоїте! Ваші руки здійміть до святині, і Господа благословіть! Нехай благословить тебе із Сіону Господь, що вчинив небо й землю!» (Пс. 133).
Під час читання цих псалмів священик бере Агнця (Святі Дари), освячені попередньої неділі, і кладе його на дискос. Потім, після перенесення дискосу з престолу на жертовник, він наливає вино в чашу і покриває Святі Дари, як це звичайно робиться перед літургією. Слід зазначити, що все це чиниться мовчки, без жодних молитов священика. Статут наголошує цю особливість: всі молитви вже були прочитані на недільній літургії.
Після малого входу і співу «Світе Тихий» читаються дві вказані на цей день паремії, тобто читання із Старого Заповіту, взяті з Книги Буття і Притч. Поміж цими читаннями (пареміями) здійснюється обряд, що нагадує нам ті часи, коли Великий Піст головним чином був присвячений приготуванню оголошених до Хрещення. Під час читання першої паремії з Книги Буття священик ставить запалену свічку на Євангеліє, що лежить на престолі; після закінчення читання священик бере свічку і кадило й благословляє молільників, проголошуючи: «Світло Христове просвітлює всіх!» Свіча — символ Христа, Світла світу. Те, що свічу ставлять на Євангеліє під час читання Старого Заповіту, означає, що все пророцтво справдилося у Христі, Котрий просвітив Своїх учнів, щоб вони «розуміли Писання». Старий Заповіт веде до Христа, так само як Великий Піст веде до просвічення тих, хто охрещується. Світло Хрещення, що поєднує оголошених з Христом, відкриває їх розум для осягнення науки Христової.
Після другого читання із Старого Заповіту за вказівкою статуту мають співатися п`ять віршів із вечірнього псалому (140), що починається словами: «Хай стане молитва моя як кадило перед лицем Твоїм…». Цей псалом уже співали перед входом; то яке ж значення співу тих самих віршів удруге? Можна припускати на підставі декотрих посилань, що повторний спів цих віршів сягає у найраніший період служіння Літургії Ранішосвячених Дарів. Вірогідно, що в ті часи, коли ця Літургія ще не набула теперішньої урочистості і полягала в здійсненні Причастя на вечірні, ці вірші співали під час причащання. Нині ж вони є ніби чудесним покаянним вступом до другої частини богослужіння, тобто до самої Літургії Ранішосвячених Дарів.
Ця друга частина починається з Літургії Оголошених цілою низкою особливих мо-литв і прохань за тих, хто готується до Хрещення. В половині Посту, в середу на четвертому тижні, додається ще єктенія про «просвічуваних», тобто «вже готових до просвічення (осяяння)». Тут ще раз наголошується головне значення Великого Посту як приготування до Хрещення. Після виходу оголошених на початку Літургії Вірних промовляються дві молитви. У першій ми просимо очистити нашу душу, тіло і почуття:

…і око хай уникає всякого погляду лукавого, і слух хай не прихиляється до слів пустих, і язик хай буде чистий од слів непристойних. Очисти уста наші, що хвалять Тебе, Господи, учини, щоб руки наші від злих учинків здержувалися, лише угодне Тобі діяли, зміцнюючи всі наші члени й помисли благодаттю Твоєю.

Друга молитва готує нас до перенесення Ранішосвячених Дарів.

…Бо ось Пречистеє Його Тіло і Животворча Кров, що в оцю годину входять, що їх проводить невидимо множество воїнства небесного, будуть подані на цій таємній трапезі; дай нам неосудно причастится їх, щоб просвіщаючи ними духовні очі, ми стали синами світла і дня.

І ось настає урочиста мить перенесення Святих Дарів на престол. Зовні цей вхід подібний на великий вхід у Літургії, але за сутністю і духовним значенням він, звісно, інший. У повному євхаристійному богослужінні великий вхід — це перенесення (приношення) ще не освячених Дарів: Церква приносить себе, своє життя, життя своїх вірних і все творіння Боже у жертву Богу, включаючи цю жертву в єдину і досконалу Жертву Самого Христа. Згадуючи Христа, Церква згадує всіх тих, кого Він покликав для їх відкуплення і спасіння. На Літургії Раніш освячених Дарів немає ні пропонування, ні жертви, ні Євхаристії, ні освячення, проте нам відкривається і стає явною таємниця присутності Самого Христа!
Тут слід зауважити, що православне богослужіння не знає поклоніння Святим Дарам, окрім як під час Причастя; і це істотна відмінність від латинської Церкви. Проте в Православній Церкві, звичайно, заведено зберігати запасні Святі Дари для причащання недужих і для інших надзвичайних випадків. Як уже згадувалося, в перші часи Християнської Церкви існував звичай приватного причащання удома. Отже, у нас постійно триває присутність Святих Дарів і відсутність поклоніння їм. Зберігаючи одночасно обидва стани, Православній Церкві вдалося уникнути західного небезпечного сакраментального раціоналізму. Бажаючи ствердити — всупереч протестантам — об`єктивну, реальну присутність Христа в Святих Дарах, католики насправді відділили поклоніння Святим Дарам від Причастя. Цим вони відчинили двері небезпечному духовному відхиленню від правдивого призначення Євхаристії і навіть самої Церкви, оскільки мета Церкви і Таїнств — не сакралізація частини матерії, протиставлюваної в такий спосіб, як святої і священної, всьому решті — як профанному і нечистому. Навпаки, мета Православної Церкви в тому, щоб людина у своєму житті перебувала в постійному спілкуванні з Богом, пізнавала Бога, наближалась до Царства Божого; євхаристійні Дари — засіб цього спілкування, пожива цього нового життя, але не кінцева мета. Адже Царство Боже — «не їжа й не питво, але радість і мир у Духові Святому». їжа в людському житті виконує свою функцію лише коли вона спожита і перетворена у життя; подібним чином нове життя прийдешнього світу дається нам через Причастя «поживи безсмертя». Православна Церква послідовно уникає всілякого поклоніння Святим Дарам поза Таїнством Причастя, адже єдине справжнє поклоніння — коли ми, причащаючись Тіла і Крови Христових, чинимо «в світі сьому, як Він».
Протестанти, зі свого боку, лякаючись будь-якого магічного тлумачення Таїнств, намагаються «одухотворити» Святі Дари настільки, що заперечують присутність в них Тіла і Крові Христових поза моментом самого Причастя. В Православній Церкві, однак, запасні Дари зберігаються для причащання хворих, і цим знову відновлюється рівновага. Святі Дари даються для Причастя, але реальність Причастя залежить від реальності Святих Дарів. Церква не вдається в розміркування про те, яким чином Христос присутній у Святих Дарах, проте вона забороняє вживати їх для будь-чого іншого, крім Причастя. Церква, так би мовити, не виявляє їх присутності поза Причастям, але вона твердо вірить, що так само як Царство Боже, котре ще має прийти і разом з тим «уже серед нас», як Христос вознісся на небо і сидить одесную Отця і водночас перебуває з нами до кінця віків, — так і пожива безсмертя завжди присутня в Церкві.
Ця богословська інтенція знову відсилає до Літургії Ранішосвячених Дарів і до явлення уже освячених Дарів як до її вершини. Великий вхід виник з потреби перенесення Ранішосвячених Дарів, котрі до цього перебували не на престолі, а зберігалися в певному особливому місці, іноді навіть не в храмі. Перенесення Дарів, природньо, вимагає виняткової урочистости, адже в богослужінні воно символічно зображує явлення Христа і завершення Пасхи, молитви і чекання, наближення сподіваного порятунку, втіхи і радості.

Нині сили небесні з нами невидимо служать, тут бо входить Цар Слави, а вони Жертву таємну звершеную з честю проводять. З вірою й любов`ю приступімо, щоб учасниками життя вічного бути. Алилуя, алилуя, алилуя.

Святі Дари тепер перенесені на престол, а ми, готуючись до Причастя, прохаємо:

…освяти душі й тіла всіх нас освяченням неодійманим, щоб із чистим сумлінням, із не осоромленим лицем, із просвіченим серцем причащаючись цих Божественних Святощів і від них оживаючи, ми з`єдналися з Самим Христом Твоїм, Істинним Богом нашим, Який мовив: хто споживає Моє Тіло і Мою Кров, той у Мені пробуває і Я в ньому… щоб ми стали храмом Пресвятого і Поклоняємого Твого-Духа, визволившись од усякого підступу диявольського… та осягнули обіцяні нам блага зо всіма Твоїми святими…

Далі йде Молитва Господня, яка завжди завершує наше приготування до Причастя: промовляючи молитву Самого Христа, ми тим самим приймаємо Дух Христа як свій власний, Його молитву до Отця як нашу, Його волю, Його бажання, Його життя як наші власні.
Розпочинається Причастя під спів причасного вірша: «Вкусіть і пізнайте, що Добрий Господь!»
Богослужіння закінчується, остання («Заамвонна») молитва підводить підсумок значимості цього богослужіння, цього вечірнього Причастя в стосунку до нашого постового подвигу.

Владико Вседержителю, Ти все творіння премудро сотворив і невимовним промислом задля Своєї доброти привів нас до цих священних днів на очищення душ і тіл, на втихомирення пристрастей, у надії воскресіння. Ти в сороковий день вручив угодникові Твоєму, Мойсееві, скрижалі, Богом писаний Закон; дай і нам, Милостивий, подвигом добрим трудитися, час посту завершити, віру непохитну зберегти, голови невидимих зміїв сокрушити і переможцями над гріхом стати, і щоб змогли ми неосудно поклонитися й Святому Воскресінню…

Тепер за стінами храму темно, і ніч, у яку нам доведеться вийти, у якій доведеться жити, боротись, терпіти, може тягтися ще довго. Однак її вже осяює світло, яке ми бачили. Царство, що його присутність нібито нічим ще не виявилася у цьому світі, було дано нам «таємно»; і ми знаємо, що радість і мир Царства супроводжують нас, коли готуємося продовжувати «подорожування Посту».

протопресвітер Олександр Шмеман

Літургія Передосвячених Дарів

Сьогодні вже вдруге у цьому році ми звершували Літургію Передосвячених Дарів. Ця служба є окрасою Великого посту, мета якої — підтримати кожного, яку б міру подвигу він не обрав на цей піст. Пропонуємо вашій увазі фільм, який було знято у Києво-Печерській Лаврі і який присвячено саме цьому богослужінню.

 

Літургія Передосвячених Дарів

Одна з найкрасивіших великопісних служб, що відбувається регулярно протягом як Чотиридесятниці, так і Страсної седмиці — літургія Передосвячених Дарів. Для багатьох саме це богослужіння є «візитною карткою» літургійних особливостей Великого посту.

Призначена спочатку для всіх днів року, коли не звершується Євхаристия, літургія Передосвячених Дарів служиться тепер лише у середи та п’ятниці Чотиридесятниці і з понеділка до середи Страсної седмиці, а також у четвер 5-ї седмиці та у дні пам’яті храмового святого або полієлейних святих, якщо вони випадуть на будній день посту. Такими днями звичайно бувають перше і друге віднайдення глави Іоанна Предтечі (24 лютого / 9 березня) та пам’ять 40 мучеників Севастійських (9/22 березня). Колись ця літургія відправлялася в усі будні дні посту, а на Страсній седмиці — і у Велику П’ятницю. До першого закриття Києво-Печерської Лаври більшовиками в 1920 році літургія Передосвячених Дарів тут відправлялася щодня у будні Великого посту, крім понеділка й вівторка 1-ї седмиці; нині ця традиція втрачена.

Літургія Передосвячених Дарів являє собою службу, побудовану на основі вечірні, метою якої є причащання віруючих Дарами, освяченими в попередню неділю на євхаристійній літургії св. Василя Великого. Хоча в багатьох храмах її звершують вранці, уставом передбачається все ж таки саме вечірнє причащання й, відповідно, строгий піст упродовж усього дня.

Передумовою до виникнення літургії Передосвячених Дарів було домашнє самопричащання християн, відоме з глибокої давнини. Уже в часи св. Василя Великого це було «тривалим звичаєм», який він схвалював. Ще раніше, у св. Іустина Філософа, знаходимо свідчення, що в його часи диякони приносили Св. Дари додому християнам, котрі з якихось причин не могли відвідати євхаристійне зібання. Про дозвіл віруючим брати додому частину євхаристійного Хліба пише Кирило Александрійський, а в працях Тертуліана домашнє причащання подається як звичайне повсякденне явище.

Найперші свідчення про існування літургії Передосвячених Дарів наводяться у «Великодній хроніці» — документі початку VII століття. Тут говориться: «Цього року за Сергія, патріарха Константинопольського, з першого тижня посту, четвертого індикту (615 року) почали співати після «Нехай направиться» під час перенесення Передосвячених Дарів зі скевофілакіону (сосудохранительниці — прибудови або окремої будівлі поруч із храмом, де готувалися дари для літургії) на престол, після того, як ієрей скаже «За даром Христа Твого», народ одразу починає «Нині сили небесні»…».

Питання про авторство літургії Передосвячених Дарів залишається відкритим. У нинішніх служебниках літургія приписується святителеві Григорію Двоєслову (Великому), папі Римському, однак цей надпис з’являється в богослужбових книгах лише з XVI століття. Більш ранні рукописи називають автором літургії Передосвячених Дарів свт. Василя Великого, Єпифанія Кіпрського, Германа Константинопольського. Можливо, закріплення імені свт. Григорія Великого за чином Передосвячених відбулося через те, що його Сакраментарій містить вказівку на практиковане в Римі у Велику П’ятницю (один раз на рік) освячення Чаші через опускання в неї Передосвяченого Хліба.

У сучасній практиці Православних Церков поширено два погляди на освячення чаші на Передосвяченій літургії. Церкви, що дотримуються давньої грецької традиції, вважають, що вино в потирі освячується через з’єднання із часткою Тіла Христового, що опускається в нього. Руська ж Церква й залежні в богословському відношенні від неї Церкви з XVII століття вважають, що вино в чаші «благословлене», але не освячене в Кров Христову. Така думка сформувалася під впливом богослов’я київського святителя Петра Могили, залежного від латинського вчення про форму й матерії таїнства. У Требнику Петра Могили вміст чаші на Передосвяченій літургії називається «простим вином» навіть після з’єднання із часткою Тіла Христового. Крім того, Петро Могила, зауважує: «Коли від Чаші п’єш або диякону подаєш, нічого не промовляй, тому шо там просте вино, а не Владичня Кров, тільки заради церемоніального звичаю вживане, замість полоскання вуст».

У той же час багато свідчень промовляє на користь грецької практики. Так, у листі Константинопольського патріарха Михаїла III до єпископа Павла Галліпольського 1174 року, який озаглавлений «Про Передосвячені», говориться про спосіб приготування Агнця для літургії в константинопольській традиції: «В останній тиждень, Сиропусний, коли звершується повна містагогія, приготуй більше святих хлібів, ніж звичайно. Після причащання хліби зберігаються в спеціально призначеній скриньці до п’ятниці. Святою Кров’ю їх не кропити, тому що чаша в кожний пісний день готується й освячується звершенням Передосвяченої літургії, під час якої Передосвячений хліб, після піднесення й роздроблення, покладається в чашу. І який смисл у попередньому змішуванні Святої Крові з божественним Хлібом? Адже Передосвячена служится тільки для того, щоб освятити святу чашу».

Професор Афінського університету священик Стефан Алексопулос наводить дані з близько 30-ти ранніх джерел, від третього до дев’ятого століття, що говорять про заготовляння тільки Тіла Христова для Передосвяченої літургії, не насиченого Св. Кров’ю. Чаша освячувалася під час літургії через покладання в неї частки Передосвяченого Агнця. Цей звичай зберігався й пізніше. Візантійський автор чотирнадцятого століття Костянтин Арменопул пише: «При заготуванні правильніше не насичувати Передосвячені Дари Кров’ю Господньою за допомогою лжиці. Так і роблять у нашій Великій Церкві». У цей час, мабуть, уже виникла й інша практика — змочувати заготовлений Агнець краплями Св. Крові. Однак практика заготовлення Агнця без окроплення або насичення його Св. Кров’ю зберігалася в греків аж до кінця XVIII – початку XIX століття.

У грузинському перекладі ієрусалимського чину літургії Передосвячених міститься молитва, що припускає освячення чаші. Молитва про сходження Святого Духа на«змішання», що знаходиться в чаші, і про його освячення є й у богослужбовій традиції нубійського християнства: «Господи Боже наш, собезначальний Всечесному Отцю Твоєму і Святому Духу, Ти, що витік для нас як джерело святості, зішли Духа Твого Святого на змішання в чаші сій і зміни його цією передосвяченою часткою…».

Після початкового виголосу «Благословенне Царство» починається звичайна вечірня: читання початкового псальма, мирна єктенія та кафізма. Кафізма на вечірнях Великого посту читається завжди 18-а, і під час її читання священнослужителі готують Святі Дари для перенесення на престол. У багатьох храмах сьогодні Дари і так зберігаються на престолі, але все одно для здійснення великого входу їх потрібно перенести на жертовник. Тому заготовлений у неділю Агнець спочатку дістають із дарохранительниці і кладуть на дискос, потім переносять на жертовник, і вже там вливають вино в потир і покривають сосуди покрівцями й воздухом («аером»).

Після «Господи взиваю», входу, співу «Світло тихе» і прокимна іде читання паремій, звичайних для великопісної вечірні. Між першою та другою паремією священик благословляє зібрання запаленою свічею і кадилом, виголошуючи: «Світло Христове просвіщає всіх». Про звичай запалення світильників під час читання Писання (читання було призначене переважно для катехуменів, що готуються прийняти хрещення у Велику Суботу) говорить свт. Іоанн Златоуст. Збереглися й світильники IV–V століть із написом «Світло Христове просвіщає всіх».

Після читань співається «Нехай направиться молитва моя» — респонсорний псальм 140. Структура цієї пісні подібна до великого прокимну. Перше згадування про кадіння під час співу даного псальма зустрічається у Феодорита Кирського. Таким чином, на нинішньому богослужінні псалом 140 виконується двічі: під час співу «Господи взиваю» разом із псальмами 141, 129 і 116, і в якості самостійної пісні. Як видно, «Нехай направиться» залишилося в чині Передосвячених як наслідок літургійної «консервативності» найбільш важливих служб церковного року.

Після співу «Нехай направиться» читається молитва прп. Єфрема Сиріна з 3-ма земними поклонами. Незважаючи на те, що в Служебнику в чині літургії Передосвячених Дарів ця молитва відсутня, на практиці вона читається двічі: у цьому місці й після Херувимської пісні.

Після цього йдуть звичайні для синаксиса єктенії: сугуба й про оглашених, а із четвертої седмиці посту — і про «тих, що просвіщаються», тобто катехуменів, що готуються прийняти хрещення вже цього року у Велику Суботу. Слідом за цим, як і в сучасному візантійському чині євхаристійних літургій, читаються дві молитви вірних і відбувається перенесення Дарів з жертовника на престол — великий вхід.

Під час великого входу співається херувимська пісня «Нині сили небесні…», відома, як зазначено вище, з початку VII століття. Сама процесія входу відбувається у мовчанні. Порядок входу раніше був звичайним: диякон ніс дискос, священик — потир, але потім виник звичай нести священикові дискос і чашу разом. Диякон у цьому випадку йде перед Дарами з кадильницею.

Після поставляння Дарів на престол читається прохальна єктенія, яка одночасно передує Молитві Господній. Виникла одного разу в цьому місці в чині Передосвячених, ця єктенія згодом виявилася продубльованою у чині євхаристійних літургій: 1) після анафори, перед співом «Отче наш» і 2) після великого входу, перед цілуванням миру. Після єктенії читається центральна молитва Передосвяченої літургії, у якій священик просить, щоб Господь позбавив «нас і вірний народ Свій» від усякої нечистоти, освятив душі й тіла, щоб із чистим сумлінням, «незасоромленим лицем» і «просвіченим серцем» усі віруючі з’єдналися через причащання із Самим Христом, істинним Богом.

Після співу «Отче наш» у главопреклонній молитві священик ще раз просить, щоб Господь удостоїв усіх тих, що зібралися причаститися животворящих Тіла й Крові. Слідом за виголосом «Передосвячена свята — святим» роздрібнюється Агнець, частка його покладається в потир і додається теплота.

Причащання в грецькій традиції відбувається за звичайним чином. У руській традиції з кінця XVII століття слідом за думкою, нібито вино в чаші не освячується в Кров Христову, утвердився звичай мовчки відпивати від чаші, причому той диякон, який буде споживати Дари, від чаші не відпиває. У зв’язку із цим же поглядом у руській традиції звичайно відмовляють у причасті дітям, що не можуть прийняти частку Св. Тіла. Під час причащання співається причасний вірш «Благословлю Господа на всякий час…» — слід від стародавньої традиції співати під час причащання повністю 33 псалом.

Підсумок богослужінню підводять подячна єктенія й заамвонна молитва, у якій священик просить, щоб Бог сподобив усіх віруючих «час посту завершити» і «неосудно досягти поклонитися і святому Воскресінню». Таким чином, позначається мета Великого посту як підготовки до Пасхи Христової.

 

Литургия Преждеосвященных Даров

Великим постом Божественная Литургия служится только в субботние и воскресные дни, дабы и в возможности причаститься божественным дарам верующие имели воздержание.

Но ради утешения им по средам и пятницам предлагается богослужение, называемое Литургией Преждеосвященных Даров (тело и кровь Господни хранятся с предыдущего воскресного дня).
Литургия Преждеосвященных даров — одна из самых красивых великопостных служб.
Верующие стремятся хотя бы один раз за пост присутствовать на ней и причащаться Святых Христовых Таин.
Литургия Преждеосвященных Даров — богослужение, которое преимущественно совершается в дни особого воздержания и сугубого поста: среду и пятницу в течении всех дней Святой Четыредесятницы.

 

Богослужение начинается Великой Вечерней, но первый возглас священника:

«Благословенно Царство Отца и Сына и Святого Духа, ныне и присно и во веки веков!«,

такой же как и на Литургии Иоанна Златоуста или Василия Великого; таким образом, все богослужение обращено к надежде Царства, оно есть то духовное ожидание, что и определяет собой весь Великий Пост.
Затем, как обычно, следует чтение 103 псалма «Благослови, душе моя, Господа!», во время чтения которого священник читает светильничные молитвы, в которых просит Господа о том, чтобы Он «исполнил уста наша хваления… дабы величать нам святое имя» Господа, «в остальное время нынешнего дня избежать различных козней лукавого«, «оставшуюся часть дня провести непорочно пред святою Славою» Господа.

По окончании чтения 103 псалма диакон произносит Великую ектению, с которой начинается и полная Литургия.

«Миром Господу помолимся» — первые слова ектении, означают, что мы в мире душевном должны начинать свои молитвы.
Прежде примирится со всеми на кого держим свои обиды, кого мы сами обидели, это непременное условие для нашего участия в богослужении. Диакон сам не произносит никаких молитв, он лишь помогает при совершении богослужения, призывает народ к молитве.
А все мы, отвечая «Господи, помилуй!», должны принимать участие в общей молитве, ведь само слово «Литургия» означает общее служение.

Диакон призывает нас к молитве, священник от лица всех собравшихся в храме совершает молитву, а все мы вместе являемся участниками богослужения.

Во время ектении священник читает молитву, где просит Господа, «услышать нашу молитву и внять гласу моления нашего».

По окончании ектении и возгласа священника, чтец начинает читать 18 кафизму, которая состоит из псалмов (119-133), называемых «песнями восхождения». Их пели на ступенях Иерусалимского храма, поднимаясь по ним; это была песнь людей, собиравшихся для молитвы, готовившихся к встрече с Богом.

Во время чтения первой части кафизмы священник отлагает в сторону Евангелие, разворачивает святой антиминс, после чего Агнец, освященный на Литургии в воскресение, с помощью копия и лжицы перекладывает на дискос и ставит перед ним зажженную свечу.

После этого диакон произносит т.н. «малую» ектенью.
«Паки и паки миром Господу помолимся», т.е. «снова и снова в мире Господу помолимся».

«Господи, помилуй» — отвечает хор, а вместе с ним и все собравшиеся.

В это время следует молитва священника:
«Господи, не в ярости Твоей обличай нас и не во гневе Твоем наказывай нас… Просвети очи сердец наших для познания Твоей Истины… ибо Твоя держава, и Твое есть Царство и сила и слава».
Затем вторая часть чтения 18 кафизмы, во время которого священник совершает троекратное каждение престола со святыми Дарами и земной поклон перед престолом.

Снова произносится «малая» ектения, во время которой священником читается молитва:
«Господи Боже наш, вспомни нас грешных и непотребных рабов Твоих… даруй нам Господи все просимое для спасения и помоги нам любить и бояться Тебя от всего сердца нашего… ибо Ты — благой и человеколюбивый Бог…».
Читается последняя, третья часть кафизмы во время которой совершается перенос Святых Даров с престола на жертвенник. Это будет отмечено звонком в колокольчик, после чего все собравшиеся, отмечая важность и святость этого момента, должны опуститься на колени. После перенесения Святых Даров на жертвенник снова звонит колокольчик, значит уже можно подыматься с колен.

Священник наливает вино в чашу, покрывает святые сосуды, но ничего при этом не произносит. Завершается чтение третей части кафизмы, снова произносится «малая» ектения и возглас священника.

Хор начинает пение стихов из 140 и 141 псалмов: «Господи, воззвах к Тебе, услышь меня!» и положенных на этот день стихир.

Во время этого пения диакон совершает каждение алтаря и всего храма. Каждение — это символ возносимых нами молитв Богу. Во время пения стихиры на «И ныне» священнослужители совершают торжественный вход.

Предстоятелем читается молитва:

«Вечером, как и утром и в полдень, восхваляем, благословляем Тебя и молимся Тебе… не дай уклониться сердцам нашим к словам или мыслям лукавым… избавь нас от всех уловляющих души наши… Тебе подобает вся слава, честь и поклонение , Отцу и Сыну и Святому Духу».
Священнослужители выходят на солею (возвышение перед входом в алтарь) и Предстоятель благословляет Святой Вход словами:

«Благословен вход святых Твоих, всегда ныне и присно и во веки веков!».
Диакон начертывая кадилом святой крест произносит:
«Премудрость, прости!».
«Прости» — значит, станем прямо, благоговейно.
В Древней Церкви, когда богослужение было значительно продолжительней сегодняшних, собравшиеся в храме сидели, вставая на особенно важные моменты богослужения.

Диаконский возглас, призывающий стать прямо и благоговейно, напоминает нам о важности и святости совершаемого Входа. Хор поет древний богослужебный гимн «Свете Тихий» , священнослужители входят в святой алтарь и совершают восхождение на горнее место.

В те дни, когда вечерня совершается отдельно, вход и восхождение на горнее место являются кульминационным моментом богослужения.

Сейчас настало время пения особого прокимна.
Прокимен — это стих из Священного Писания, чаще всего из Псалтири.
Для прокимна стих выбирается особенно сильный, выразительный и подходящий к случаю.
Состоит Прокимен из стиха, в собственном смысле называемом прокимном, и одного или трех «стихов», которые предшествуют повторению прокимна.
Название свое прокимен получил оттого, что он предшествует чтению из Священного Писания.

Затем читаются отрывки из Священного Писания Ветхого Завета взятые из книг Бытия и Притчей Соломоновых.

Между этими чтениями, которые называются паремии, совершается обряд, главным образом напоминающий нам те времена, когда Великий Пост был преимущественно подготовкой оглашенных ко Святому Крещению.

Во время чтения первой паремии священник берет зажженную свечу и кадило.
По окончании чтения священник, начертывая кадилом святой крест, произносит: «Премудрость, прости!», тем самым, призывая к особому вниманию и благоговению, указывая на особенную мудрость, заключенную в настоящем моменте.

Затем священник оборачивается к собравшимся и благословляя их произносит:

«Свет Христов просвещает всех!».
Свеча — символ Христа, Света мира.
Зажигание свечи во время чтения Ветхого Завета, означает, что все пророчества совершились во Христе. Ветхий Завет ведет ко Христу, так же, как и Великий Пост ведет к просвещению оглашенных.

Свет крещения, соединяющий оглашенных с Христом, открывает их разум для понимания учения Христова.
По установившейся традиции в этот момент все собравшиеся опускаются на колени, о чем их предупреждает звонок колокольчика, после произнесения слов священником, звонок колокольчика напоминает о том, что можно встать с колен.

Следует второй отрывок из Священного Писания из книги Притчей Соломоновых.

После второго чтения из Ветхого Завета по указаниям устава полагается пение пяти стихов из вечернего 140 псалма, начинающегося со стиха:

«Да исправится молитва моя, яко кадило пред тобою».
В те времена, когда Литургия еще не приобрела сегодняшней торжественности и состояла просто в причащении за вечерней, эти стихи пелись во время причащения. Теперь они составляют прекрасное покаянное введение ко второй части богослужения, т.е. к самой Литургии Преждеосвященных Даров.
Во время пения «Да исправится…» все собравшиеся лежат ниц, а священник, стоя у престола, кадит его, а потом жертвенник, на котором находятся Святые Дары.

По окончании пения священником произносится молитва, которая сопровождает все великопостные богослужения, молитва святого Ефрема Сирина. Эта молитва, которая сопровождается земными поклонами, настраивает нас на правильное понимание нашего постного делания, которое заключается не просто в ограничении себя в пище, но в умении видеть и бороться со своими собственными прегрешениями.

В те дни, когда Литургия Преждеосвященных Даров совпадает с престольным праздником, или в других указанных уставом случаем, полагается чтения апостольского послания и отрывка из Евангелия.

Завершилась вечерня, и теперь весь следующий ход богослужения — это уже непосредственно Литургия Преждеосвященных Даров.

Диакон возглашает сугубую ектению. Во время произнесения этой ектении священник молится о том, что Господь принял наши усердные моления и ниспослал на народ Свой, т.е. на нас, всех собравшихся в храме, ожидающих от него неистощимой милости, Свои богатые щедроты.

Поименного поминовения за живых и умерших на Литургии Преждеосвященных Даров не бывает. Затем следует ектения об оглашенных. В Древней Церкви таинству Крещения предшествовал долгий период оглашения желающих стать христианами.

Великий Пост — это как раз время усиленной подготовки к Крещению, которое обычно совершалось в Великую Субботу или на Пасху. Те, кто готовились принять Таинство Крещения, посещали специальные огласительные занятие, на которых им разъяснялись основы православного вероучения, для того, чтобы их будущая жизнь в Церкви была осмысленной. Оглашенные посещали также и богослужения, в частности Литургию, на которой они могли присутствовать до ектении об оглашенных. Во время её произнесения диакон призывает всех верных, т.е. уже крещенных и постоянных членов православной общины, помолиться об оглашенных, чтобы Господь помиловал их, огласил их Словом Истины, открыл им Евангелие правды. А священник в это время молиться Господу и просит Его о том, чтобы Он избавил их (т.е. оглашенных) от древнего обольщения и козней противника… и сопричел их к духовному стаду Христову.

С половины Поста прибавляется еще ектения о «просвещаемых», т.е. уже «готовых к просвещению». Заканчивается период длительного оглашения, который в Древней Церкви мог продолжаться и несколько лет, и оглашаемые переходят в разряд «просвещаемых» и уже скоро над ними совершиться Таинство святого Крещения. Священник в это время молится, чтобы Господь укрепил их в вере, утвердил в надежде, усовершенствовал в любви… и показал их достойными членами Тела Христова. Затем диакон произносит, чтобы все оглашенные, все, кто готовится к просвещению вышли из храма, теперь молиться в храме могут только верные, т.е. только крещенные православные христиане.

После удаления оглашенных следует чтение двух молитв верных.

В первой мы просим об очищении души, тела и чувств наших, вторая молитва готовит нас к перенесению Преждеосвященных Даров. Затем наступает торжественный момент перенесения Святых Даров на престол. Внешне этот вход похож на Великий вход за Литургией, но по существу и духовному значению он, конечно, совершенно другой.

Хор начинает петь особую песнь:

«Ныне силы небесные с нами невидимо служат, ибо вот, входит Царь Славы, вот Жертва, таинственно освященная, переносится».

Священник в алтаре с воздетыми вверх руками трижды произносит эти слова, на которые диакон отвечает:
«С верой и любовью приступим и причастниками Жизни вечной будем. Аллилуия, Аллилуия, Аллилуия».
Во время перенесения Святых Даров, все благоговейно должны опуститься на колени. Священник в Царских вратах, по установившейся традиции, тихом голосом произносит:
«С верою и любовью приступим»
и ставит Святые Дары на престол, покрывает их, но ничего при этом не произносит.

После этого произносится молитва святого Ефрема Сирина с тремя поклонами.
Завершено перенесение Святых Даров, уже совсем скоро наступит момент Святого Причащения священнослужителей и всех, кто к этому готовился.
Диаконом произносится просительная ектения, а священник в это время молится, чтобы Господь избавил нас и верный народ Свой от всякой нечистоты, освятил души и тела всех нас, чтобы с чистой совестью, непосрамленным лицом, просвещенным сердцем… соединиться нам с Самим Христом Твоим, истинным Богом нашим.

За этим следует молитва Господня «Отче наш», завершающая всегда наше приготовление к Причастию. Произнося её, молитву Самого Христа, мы тем самым принимаем дух Христов как свой собственный, Его молитву к Отцу как нашу, Его волю, Его желание, Его жизнь как наши собственные. Завершается молитва, священник преподает нам мир, диакон призывает всех нас преклонить свои главы перед Господом, а в это время читается молитва главопреклонения, где священник от лица всех собравшихся просит Господа чтобы Он сохранил народ Свой и удостоил всех нас причаститься животворящих Его Таинств.

Затем следует возглас диакона — «Вонмем», т.е. будем внимательны, а священник, касаясь рукой Святых Даров, возгласно произносит:

«Преждеосвященная Святая — Святым!»,
это означает, что Преждеосвященные Святые Дары предлагаются святым, т.е. всем верным чадам Божиим, всем собравшимся в этот момент в храме.

Хор поет:
«Един Свят, Един Господь, Иисус Христос, во славу Бога Отца. Аминь».
Закрываются Царские врата и наступает момент причащения священнослужителей.
После того, как они причастятся, Святые Дары будут заготовлены для всех сегодняшних причастников и погружены в Чашу. Всем, кто сегодня собирается причащаться, нужно быть особенно внимательными и сосредоточенными. Скоро настанет момент соединения со Христом.
Древняя Церковь не знала другого повода для участия в Литургии, кроме как для причащения Святых Даров на ней. Сегодня это евхаристическое ощущение, к сожалению, ослабло. Часто человек хочет просто помолиться «о чем-то своем», но православное богослужение, а особенно Литургия, это не просто молитва «о чем-то», это наше участие в жертве Христовой, это наша совместная молитва, совместное предстояние Богу, общее служение Христу. Все молитвы священника, это молитва от лица всех собравшихся, от лиц всех находящихся в храме. Мы об этом часто даже не подозреваем, что это и наша молитва, это и наше участие в Таинстве.

Всегда нужно стремиться к тому, чтобы за богослужением причаститься Святых Христовых Таин. Ведь каждый крещенный человек, это часть Тела Христова, а через всеобщность нашего причащения является этому миру, который «во зле лежит» Церковь Христова. Церковь — это Тело Христова, а мы часть этого Тела, часть Церкви. И чтобы нам не заблудиться в нашей духовной жизни необходимо постоянно стремиться к соединению со Христом, которое нам дается в таинстве Святого Причастия. Мы очень часто, становясь на путь духовного совершенствования, не знаем, что нам надо делать, как правильно поступать. Церковь же дает нам все, что нужно для нашего возрождения. Все это дается нам Таинствах Церкви. А Таинством Таинств, или, точнее, Таинством Церкви, Таинством, которое выявляет Саму природу Церкви, является Таинство святого Причащения. Поэтому, если мы будем пытаться познавать Христа не причащаясь, то у нас ничего никогда не получиться.

Познавать Христа можно только пребывая вместе с Ним, а таинство Причащения — это наша дверь ко Христу, которую мы должны открыть и принять Его в свое сердце.

Священник со Святой Чашей произнесет молитвы перед Святым Причащением, и все готовившиеся к Причастию должны внимательно их выслушать. Подходя к Чаше нужно крестообразно сложить руки на груди и отчетливо произнести свое христианское имя, причастившись поцеловать край Чаши и отходить на запивку.

По установившейся традиции причащаться могут только те из детей, кто уже в состоянии принять частицу Святого Хлеба.

Хор в это время поет особый причастный стих:

«Хлеб небесный и Чашу жизни вкусите — и увидите, как благ Господь».
Когда Причастие завершится, священник заходит в алтарь, и благословляет народ в заключении богослужения.

Последняя ектения, в которой мы благодарим Бога за причастие бессмертных, небесных и животворящих страшных Христовых Таин и последняя молитва, т.н. «заамвонная», молитва, которая подводит итог значению этого богослужения. После нее священник произносит отпуст с упоминанием празднуемых сегодня святых, а это, прежде всего преподобная мати Мария Египетская и святитель Григорий Двоеслов, папа Римский, святой еще неразделенной Древней Церкви, к которому восходит традиция совершения Литургии Преждеосвященных Даров.

МЫСЛИ О ГЛАВНОМ
  • Если вы страдаете от несправедливости нехорошего человека — простите его, а то будет два нехороших человека. Блаженный Августин
ПОМОЧЬ СТРОИТЕЛЬСТВУ ХРАМА
Храм Стрітення Господнього © 2012-2021. Всі права захищені.