Velykden-2019-3.jpg
ЦЕРКОВНОЕ ПРОИЗВОДСТВО
ros
СРЕТЕНСКИЙ ЛИСТОК
listok
ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ

Сходи на небо

Четверту неділю Великого посту Церква присвячує пам’яті преподобного Іоанна, ігумена монастиря святої Катерини на Синаї, який більше шістдесяти років був ченцем серед червоних скель і синього неба гори-одкровення. Ця гора особливо пам’ятна і дорога християнам, бо на її пустинній вершині Бог говорив зі Своїм народом: тут Мойсей отримав скрижалі Заповіту, на яких огненним перстом Божим були накреслені заповіді Закону – правила життя Старозавітної Церкви. На цій безживній вершині, серед похмурих скель знайшов прихисток крихітний храм, в якому на висоті двох з половиною тисяч метрів над землею братія монастиря святої Катерини усі ці довгі віки звершували і звершують Божественну літургію.

Підйом на вершину Синаю не просто важкий, він тяжкий. Коли під кінець третьої години шляху здається, що немає сил поворушити рукою і ногою, коли хочеться тільки одного – лягти і ніколи більше не вставати, у цей самий момент і без того вузька кам’яниста стежка закінчується і починаються сходи, вирубані в скелі. З кожною новою сходинкою, за кожним вигином шляху, за кожним виступом очікується довгождана вершина, і, проте, з невблаганною постійністю круті східці йдуть все вище і вище, і кінця ним усе немає і немає.

Досвід сходження на вершину Синаю незабутній не тим, що душу розпирає гордовите почуття подолання і не тим, що “весь світ на долоні”, тим більше що світ цей, світ мляво-суворих скель, люто сяючого сонця і бездонного порожнього неба, схожий не на теплу, зелену, живу землю, а швидше, на якийсь Марс, ворожий і похмурий. Досвід сходження на Синай – це досвід докладених зусиль, досвід подолання спокус, переживання звитяжної боротьби з легкодухим бажанням відмовитися від подвигу. Цим сходження на святу гору напрочуд схоже життя християнського подвижника, який, за словом Спасителя, зрікся себе, узяв хрест свій і пішов за Христом.

Ці тяжкі східці в мертвих скелях, які багаторазово за своє довге чернече життя долав преподобний Іоанн, мабуть, стали для нього образом, символом не фізичного, не спортивного, як ми б тепер сказали, подвигу. Ці східці стали для нього символом сходження з гріховних безодень у святість і світло неба. Від життя тимчасового до Життя Вічного. І, можливо, саме згадуючи ці східці в скелях, свою головну життєву працю, підсумок усього свого скорботного подвижницького життя, він назвав “Ліствиця раю”. У цій книзі, не вигаданій з голови, але вистражданій усім життям, зображений шлях поступового сходження людини до духовної досконалості. Ця книга принесла преподобному Синайському ігуменові ім’я “Ліствичник”, що прославило його.

Багато років тому одна з наших сестер у Христі прочитала книгу Іоанна Ліствичника і впала у важку тугу, жах і відчай, бо їй стало ясно, що її життя, її слабка спроба йти за Спасителем, її старання бути християнкою нескінченно далекі від того ідеалу подвижника, який являв собою автор “Ліствиці”. І здалося їй навіть, що раз це так, то Небо для неї закрите, ніколи їй не опинитися на вершині, де людина зустрічається з Богом, де ворота небесні відкриваються, щоб прийняти прощеного грішника.

Мало хто з нас читав цю книгу. Ще менше з тих, що читали і пережили її як докір і викриття власного недбання про спасіння. І я вже і не знаю, після читання чи заплакав хто про себе самого, що стоїть біля першої сходинки і не має ні мужності, ні сил, ні рішучості хоч би ступити на неї.

Можна, звичайно, відмовитися тим, що “Ліствиця” преподобного Іоанна написана для ченців, а ми лише бідні початкуючі миряни, нам не до таких висот. Що ж, це чиста правда, але правда не вся.

Бог не покладає на нас тягарі, які неможливо носити. Він не пропонує немічній людині, що від слабкості ледве стоїть на ногах, підійматися крутими східцями на вершину Синаю. Проте кожному з нас, якщо ми хочемо колись вибратися із сморідного болота гріхів, обов’язково пропонується своя “ліствиця раю”. Ці сходи одні для всіх, тому вони відомі кожному, і вже тут жодні відмовки не допоможуть. Шлях сходження ними на Небо описаний у п’ятому розділі Євангелія від Матвія, який відомий християнам як Нагорна проповідь Спасителя.

Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне (Мф. 5:3) – от перша умова, перша сходинка цих сходів у Небо. Не можна досягти радісного з’єднання з Вічністю, якщо розраховуєш тільки на свої сили, якщо намагаєшся дістатися до вершини, сподіваючись на прекрасну фізичну підготовку, на життєві навички, на уміння влаштовувати свої справи. Очевидно, що смуток і відчай виникають при читанні “Ліствиці” преподобного Іоанна передусім тому, що їх читач наївно вважає перемогти свої пристрасті зусиллям власної волі. Початкуючий подвижник думає, що варто йому тільки правильно розподілити сили, гарненько продумати маршрут і – усе гаразд! Усе в нього вийде! Та що там початкуючі подвижники! Цілі народи упевнені в тому, що варто тільки ухвалити правильні закони, варто тільки обрати чесного президента, а ще краще за те, царя, – і життя стане прекрасним, гріховні пристрасті будуть переможені, війни припиняться, ті, що помиляються, опам’ятаються і покаються! Варто тільки обрати чесних, варто тільки ухвалити закони.

Якщо строгими і справедливими законами може бути переможений гріх, тоді ніяка Церква з усіма її таїнствами просто не потрібна. Якщо справедливий суспільний лад може бути затверджений на нашій землі зусиллями чесних і праведних людей, тоді нам не потрібен Спаситель. Тоді, як співається у відомій пісні, “ми наш, ми новий світ зведемо”. Зведемо, звичайно, самі…

Біда в тому, що все це вже було. І рушили “до основи” і вежі, що сягають неба, будували, та все марно, усе безрезультатно. І безрезультатно, бо знову і знову самовдоволена людина слідувала до Істини не тим шляхом, який вказав їй Спаситель. Знову і знову, забуваючи про тяжкі сходи, що ведуть на Небо, вона осмілювалася побудувати туди комфортабельний ліфт, а заклик Христовий до рятівної убогості духовної вважала безумством. Але ми, християни, які знають з чого почати, пам’ятатимемо слова нашого Бога: Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мф. 5:12).

священик Сергій Ганьковський

Оставить комментарий

МЫСЛИ О ГЛАВНОМ
  • Взывая «Отче», мы исповедуем, что любим Бога, как Отца; говоря «Отче наш», мы признаем всех христиан братьями и молимся не за себя только, но и за них. праведный Алексий Мечёв
ПОМОЧЬ СТРОИТЕЛЬСТВУ ХРАМА
Храм Стрітення Господнього © 2012-2021. Всі права захищені.