fall_2017_2.jpg
ЦЕРКОВНОЕ ПРОИЗВОДСТВО
СРЕТЕНСКИЙ ЛИСТОК
listok
ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ

Архив рубрики «Церковный год»

Слова Преображення Господнього

гора Фавор

Тропар

Преобразился еси на горе, Христе Боже, показавый учеником Твоим славу Твою, якоже можаху. Да воссияет и нам грешным свет Твой присносущный, молитвами Богородицы, Светодавче, слава Тебе.
Преобразився Ти на горі, Христе Боже, показавши ученикам Твоїм славу, скільки можна було; нехай засяє і нам, грішним, світло Твоє присносущне, молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі.
Изменив свой вид на горе, Христе Боже, Ты показал Своим ученикам славу Твою, насколько они могли выдержать. Пусть, молитвами Богородицы, и нам грешным воссияет Твой вечный свет! Податель света, слава Тебе.

Кондак

На горе преобразился еси, и якоже вмещаху ученицы Твои, славу Твою, Христе Боже, видеша: да егда Тя узрят распинаема, страдание бо уразумеют вольное, мирови же проповедят, яко Ты еси воистину Отчее сияние.
На горі преобразився єси, Христе Боже, й ученики побачили славу Твою, скільки їм можна було, щоб, коли побачать Тебе розіп’ятого, страждання Твоє зрозуміли добровільне і світові проповідували, що Ти єси воістину Отче Сяйво.
Господи, Ты преобразился на горе и Твои Ученики, насколько могли, видели Твою славу, чтобы они поняли, когда увидят Тебя распинаемым, что Ты страдаешь добровольно, и чтобы они проповедовали миру, что Ты воистину есть Отцовское сияние.

ЩО МІНЯЄТЬСЯ, КОЛИ МИ СТОЇМО В ХРАМІ З КОШИКАМИ ЯБЛУК

preobr2014 (10)

Свято Преображення Господнього, одне з найулюбленіших у православному народі. Гора Фавор, нестворене світло, слава Христова, уражені учні, що захоплено дивляться на цю славу, сприймають її «як можуть», але як і раніше, нічого ще не розуміють у таємниці прийдешніх подій, у таємниці майбутньої смерті і воскресіння Учителя: «Добре нам тут бути! Навіщо спускатися з гори, на яку таку Голгофу?»

Тема преображення – одна з улюблених тем парафіяльних проповідників: брати і сестри, повинні преобразитися і ми в Христі! Хто в Христі – той нове творіння, каже апостол.

Брати і сестри, що стоять біля амвона цього дня з кошиками яблук, слухають уважно, охоче погоджуються, після закінчення проповіді більш менш струнким хором кажуть священикові: «Спаси вас Господи!» Але в глибині душі сприймають усе це хоча і з розчуленням, але не дуже довірливо.

З однієї простої причини: ну, от я – в Христі, і вже багато років. Молюся, пощу, причащаюся. А гляну на себе в дзеркало – мало що змінилося. Та ж скорбота, ті ж гріхи, той ж тиск турбот і метушні, той же страх старіння і смерті. Яке вже там з мене «нове творіння», яке там «преображення». Ну, може, ТАМ, після смерті, коли тут відмучусь, там, у чарівному загробному світі, Бог зглянеться, простить мені гріхи і якось мене преобразить, тільки на це і є смутна надія.

У чому тут справа? Думаю, у тому, що кожен сам по собі приходячи до Христа, до Бога, як подавця індивідуальних благ і, того, Хто прощає індивідуальні гріхи, ми часто забуваємо про Церкву. Про те, про що так наполегливо говорив у своїх Посланнях апостол Павло: нове творіння в Христі – не чарівна людина з крилами, що відрізняється від язичників безгрішністю і міцним здоров’ям, нове творіння в Христі – це частина Церкви, частина Тіла Христового.

Погляд на себе як на частину Церкви, сприйнятий серйозно, здатен абсолютно перевернути мій світогляд, сенс мого існування.

Погляд цей буває дуже болючим для смертної пропащої істоти – він з корінням видирає самі основи гріховного самозвеличення, життєвої сконцентрованості на собі любимому, на своїх і тільки своїх болячках, мріях, потребах.

«А люди – друзі Його – члени цього Організму»

Новомученик і сповідник Михайло Новосьолов у своїх знаменитих «Листах до друзів» у 1923 році роздумував про це так: «В уявленні раціоналістів і містиків община християнська є організація – і більше ніщо. Члени цієї організації пов’язані між собою на кшталт членів всякої організації: спільністю мети, віруваннями і переконаннями.

Але ж у Благовісті ми маємо вказівку на іншого сорту общину, на общину як на організм, на общину як на живу Особу. От це уявлення про християнство, як про щось не лише особисте, але і соборно-громадське, ми маємо тільки у вченні Церкви. За вченням Церкви, Церква Христова не лише організація, але вона ще живий Організм, Жива Особа, Тіло Христове.

Як колись Христос для виконання Своєї справи потребував Тіла, так і нині для продовження Своєї справи Він потребує видимого і відчутного Тіла. Нинішнє Тіло Христове – це Церква Його».

І далі: «Для життя вічного не людина повинна утілити Христа, а Христос повинен утілити людину. Якби людина утілювала Христа, то Христос став би частиною людини. І тільки якщо Христос утілив людину, можна говорити, – якщо виражатися точно, – що людина стала частиною Тіла Христового. Христос говорив, що Він – початок нової Істоти, нового Організму (не організації), що Він – голова цієї Істоти.

А люди – друзі Його – члени цього Організму. І Він говорив абсолютно точно і ясно: оскільки Я маю життя вічне, то можуть мати життя вічне – тільки частини Мене Самого (…) «Я – початок нового життя, – казав Христос. – Я притягую людей не в організацію, а втягую в Себе, у Своє життя. Я є саме життя вічне» (див. Ін. 11:25)».

І багато незручних питань

Серйозне прийняття себе як частини Христа і Церкви, як живого Тіла Христового, болюче ще і тому, що викликає багато незручних і навіть, як то кажуть, «спокусливих» питань. Якщо Церква, така, як ми її бачимо, є Тіло Христове, а ми – її частини, то що відбувається з цим Тілом? Чи здатне воно хворіти, адже стільки болячок Церкви і навколо нас, і в нас самих? Що робити, як ці болячки лікувати? І якщо розіпнули Самого Христа, і Він страждав і помер на хресті, адже те ж саме може відбуватися і з Його нинішнім Тілом – Церквою, тобто з нами?..

При такому погляді на Церкву вже починаєш розуміти, що всі ми в ній – пов’язані воєдино, і що от цей сторонній, будь то парафіянин, ієрей або архієрей – вже не сторонній, і язик вже не так скоро почне судити тих, які «от що коять», а приводів судити сучасне життя Церкви пропонує більш ніж достатньо.

Але без такого усвідомлення неможливе і наше власне преображення в Христі. Без нього свято Преображення Господнього так і залишиться «червоним днем у календарі», коли в посту на трапезі дозволяється риба, вдень – освячення яблук, і не більше того.

священик Сергій Круглов

НІЩО ДОБРЕ В ЛЮДИНІ НЕ ПРОПАДЕ

Preobrajennya

Сьогоднішнє свято дає багату поживу для роздумів. Мені хотілося б відмітити от яку рису згадуваної нині євангельської події. На горі Христу, Який трохи відкрив нам у можливій для нашого земного сприйняття мірі Свою небесну славу, з’явилися Мойсей і Ілля. У цьому перебуванні з Христом Мойсея і Іллі було щось дуже особисте.

У Книзі Вихід говориться про те, як Мойсей звернувся до Господа: “Якщо я придбав благовоління в очах Твоїх, то молю: покажи мені славу Твою“. І відповів Господь Мойсеєві: “Лиця Мого не можна тобі побачити, тому що людина не може побачити Мене і залишитися в живих. І сказав Господь: ось місце у Мене, стань на цій скелі; коли ж буде проходити слава Моя, Я поставлю тебе в розщелині скелі і покрию тебе рукою Моєю, доки не пройду; і коли зніму руку Мою, ти побачиш Мене ззаду, а лице Моє не буде видиме тобі” (Вихід 33). А в Третій книзі Царств розповідається про пророка Іллю, який шукав Господа Бога Саваофа. І сказав йому Господь: “Вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь. Почувши це, Ілля закрив лице своє милоттю своєю” (3 Царств 19).

Звичайно, таке прохання, таке бажання Мойсея і Іллі бачити Бога виходили з якихось сутнісних глибин їх духовного життя, бо не просто так людина говорить Богові: покажи мені Себе. З дозвільної цікавості так звернутися до Бога неможливо; вона народжується з серця тільки тоді, коли людина всіма своїми силами хоче преобразити себе і все своє життя так, щоб в ньому жив і діяв тільки Бог, і нічого, окрім Нього. І те, що Господь на таке прохання відгукнувся, свідчить саме про це.

Старий Завіт свідчить, що ні Мойсеєві, ні Іллі Бог Самого Себе не показав, а тільки дав Себе відчути лише якимсь краєчком, прикривши їх сприйняття Своєю правицею. Але бажання Мойсея і Іллі проте не залишилося без виконання. От вже і Мойсей відійшов у країну мертвих, і Ілля був таємничо узятий із землі, і пройшло багато тисяч років – і їх прагнення бачити Бога в повноті виконалося. На горі Мойсей і Ілля бачили Бога лицем до лиця – а учні Христові не могли дивитися на це і пали в жаху на землю.

І це велика нам втіха від Бога і повчання. Навіть коли ми просимо щось у Бога від щирого серця, і Господь не виконує цього з якихось причин, які нам не відомі, – все одно наше благе бажання обов’язково виконається, якщо не в цьому житті, то в майбутньому. І в цьому – дуже важлива, глибинна суть Євангелія: нічого доброго в людині не пропадає, будь-яке її бажання, звернене до Бога, буде виконане. І на це треба завжди з вірою і радістю сподіватися – особливо коли ми знаходимося в тяжких обставинах, наприклад, коли людина зазнає якусь тривалу внутрішню спокусу.

Буває, що роками ми молимося Богові, а все залишається так само, як ніби Бог нас не чує. І тоді треба згадувати Преображення Христове і пророків Мойсея та Іллю, які просили в Бога немислиму, найвищу річ – і отримали від Нього те, що просили, хоча пройшло і дуже багато часу. Але в Бога немає часу – і для християн, які приєдналися до Нього, час ніякого значення не має. Коли вірою ми живемо в Богу, то Він преображає наше життя, полегшує нам нашу скорботу – і неодмінно виконає всі бажання, що виходять з віруючого серця. Амінь.

ігумен Петро (Мещерінов)

Молитва пророку Божию Илие

О святый пророче Божий Илие, моли о нас Человеколюбца Бога, да подаст нам, рабам Божиим, дух покаяния и сокрушения о гресех наших, и всесильною Своею благодатию да поможет нам пути нечестия оставити, преспевати же во всяком деле блазе, и в борьбе со страстьми и похотьми нашими да укрепит нас; да всадит в сердца наши дух смирения и кротости, дух братолюбия и незлобия, дух терпения и целомудрия, дух ревности ко славе Божией и о спасении своем и ближних доброе попечение. Отврати от нас предстательством твоим праведный гнев Божий, да тако в мире и благочестии поживше в сем веце, сподобимся причастия вечных благ во Царствии Господа и Спаса нашего Иисуса Христа, Ему же подобает честь и поклонение, со Безначальным Его Отцем и Пресвятым Духом, во веки веков. Аминь.

О прехвальный и пречудный пророче Божий Илие, просиявый на земли равноангельным житием твоим, пламеннейшею ревностию по Господе Бозе Вседержителе, еще же знамении и чудесы преславными, таже, по крайнему благоволению к тебе Божию, преестественно восхищенный на огненней колеснице с плотию твоею на небо, сподобльшийся беседовати с преобразившимся на Фаворе Спасителем мира и ныне в райских селениих непрестанно пребываяй и предстояй Престолу Небеснаго Царя! Услыши нас, грешных и непотребных, в час сей предстоящих пред святою твоею иконою и усердно прибегающих к ходатайству твоему. Моли о нас Человеколюбца Бога, да подаст нам дух покаяния и сокрушения о гресех наших и всесильною Своею благодатию да поможет нам оставити пути нечестия, преспевати же во всяком деле блазе; да укрепит нас в борьбе со страстьми и похотьми нашими; да всадит в сердце наше дух смирения и кротости, дух братолюбия и незлобия, дух терпения и целомудрия, дух ревности к славе Божией и спасению ближних. Упраздни молитвами твоими, пророче, злыя обычаи мира, паче же погибельный и тлетворный дух века сего, заражающий христианский род неуважением к Божественней Православной вере, к уставом Святыя Церкве и к заповедем Господним, непочтением к родителем и властем предержащим и низвергающий людий в бездну нечестия, развращения и погибели. Отврати от нас, пречудне пророче, предстательством твоим праведный гнев Божий и избави вся грады и веси Отечества нашего от бездождия и глада, от страшных бурь и землетрясений, от смертоносных язв и болезней, от нашествия врагов и междоусобныя брани. Испроси, пророче Божий, от Господа пастырем нашим святую ревность по Бозе, сердечное попечение о спасении пасомых, мудрость во учении и управлении, благочестие и крепость во искушениих, судиям испроси нелицеприятие и безкорыстие, правоту и сострадание к обидимым, всем начальствующим попечение о подчиненных, милость и правосудие, подчиненным же покорность и послушание ко властем и усердное исполнение своих обязанностей; да тако в мире и благочестии поживше в сем веце, сподобимся причастия вечных благ в Царствии Господа и Спаса нашего Иисуса Христа, Емуже подобает честь и поклонение со безначальным Его Отцем и Пресвятым Духом во веки веков. Аминь.

Святі апостоли, моліть Бога за нас!

У сьогоднішній день Свята Церква благочестиво згадує страждання святих славних і всехвальних апостолів Петра і Павла.

Святий Петро, ревний послідовник Ісуса Христа, за своє високе визнання Його Божества: «Ти є Христос, Син Бога Живого» – удостоївся від Спасителя почути у відповідь: «Блажен ти, Симоне… Я кажу тобі: ти Петро (Petrus), і на цьому камені (petra) Я збудую Церкву Мою» (Мф. 16:16-18). На цьому камені (petra), на тому, що ти сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого! – на цьому твоєму визнанні створю Церкву Мою. Бо ти – Петро: від «каменя» (petra) Петро (Petrus), а не від Петра (Petrus) «камінь» (petra), точно так, як від Христа християнин, а не від християнина Христос.

Хочете знати, від якого «каменя» (petra) апостол Петро (Petrus) так названий? – Послухайте апостола Павла: «Не хочу, браття, щоб ви не знали, що отці наші всі були під хмарою і всі пройшли крізь море; і всі хрестилися у Мойсея в хмарі і в морі; і всі споживали ту саму духовну їжу; і всі пили те саме духовне питво, бо пили від духовного грядущого каменя; камінь же був Христос» (1Кор. 10:1-4). От від якого «Каменя» Петро!

Господь наш Ісус Христос в останні дні земного Свого життя, в дні Свого служіння людському родові, обрав з-поміж Своїх учнів дванадцятьох Апостолів для проповіді Слова Божого. Між ними апостол Петро за свою полум’яну ревність удостоївся займати перше місце (Мф. 10:2) і бути як би представницькою особою всієї Церкви. Тому і сказано саме йому, після визнання: «І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (16:19). Бо ці ключі і право в’язати і розв’язувати отримала не одна людина, але Єдина Вселенська Церква. А що дійсно Церква отримала це право, а не виключно одна особа, то зверніть увагу на інше місце Писання, де Господь те ж саме говорить і до всіх Своїх апостолів: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20:22-23); або: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18:18). Так, Церква зв’язує, Церква розв’язує; Церква, заснована на наріжному Камені – самому Ісусі Христі (Еф. 2:20), зв’язує і розв’язує. Хай бояться ж і зв’язані, і розв’язані: розв’язані, щоб не підпасти знову зв’язанню; зв’язані, щоб не залишитися назавжди в тому ж стані. Бо «беззаконного уловлюють, – каже Премудрий, – власні беззаконня його» (Притч. 5:22); а крім Святої Церкви ніде не можна отримати розрішення.

І по Своєму Воскресінні Господь доручає апостолові Петрові пасти Своє духовне стадо не тому, що між учнями одному тільки Петру надано було пасти стадо Христове, але звертається Христос головним чином до Петра тому, що Петро був першим між апостолами і як би представником Церкви; притому, звертаючись в цьому випадку до одного Петра, як до верховного апостола, Христос тим самим схвалює єдність Церкви. «Симоне Іонин! – говорив Господь Петрові, – Чи любиш ти Мене? – І апостол відповідав: Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе»; і вдруге був так само запитаний, і вдруге також так само відповідав; будучи ж запитаним у третій раз, бачачи, що йому як би не вірять, засмутився. Але як міг не вірити йому Той, Хто знав його серце? І тому, після цього Петро відповідав: «Господи! Ти все знаєш: Ти знаєш, що я люблю Тебе» І каже йому Ісус всі три рази: «Паси вівці Мої» (Ін. 20:15-17).

Крім цього, триразове звертання Спасителя до Петра і триразове визнання Петрове перед своїм Господом мало ще особливу, благодійну для апостола, ціль. Той, кому дано було ключі Царства і право в’язати і розв’язувати, сам триразово зв’язав себе страхом і малодушністю (Мф. 26:69-75), і Господь триразово ж розв’язує його Своїм зверненням і його ж визнанням міцної любові. А пасти словесне стадо Христове доручено всім апостолам та їх наступникам. «Отже, пильнуйте себе і всю отару, – взиває апостол Павло до пресвітерів церковних, – в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю» (Діян. 20:28); і апостол Петро до наставників: «Пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користи, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вінець слави» (1Пет. 5:2-4).

Чудово, що Христос, кажучи Петрові: «Паси вівці Мої, – не сказав: Паси свої вівці, – але паси, благий рабе, вівці Господні. «Хіба ж розділився Христос? Хіба Павло розп’явся за вас? Чи в ім’я Павлове ви хрестилися?» (1Кор. 1:13). Паси Мої вівці. Бо вовки хижі, брехливі учителі і наймити, які не щадитимуть отари (Мф. 7:15, Діян. 20:29; 2Пет. 2:1; Ін. 10:12), розкрадаючи чужу отару і роблячи із здобичі як би власне надбання, думають, що вони пасуть свою отару. Не такими мають бути добрі пастирі, пастирі Господні. «Пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10:11), вручених йому самим Пастиреначальником (1Пет. 5:4). І апостол Петро, вірний своєму покликанню, поклав душу свою за Христове стадо, запечатавши своє апостольство мученицькою смертю, що нині по всьому світу прославляється.

І апостол Павло, будучи перше Савлом, став з хижого вовка лагідним ягнятком; перше був ворогом Церкви, потім стає апостолом; перше її переслідувачем, потім проповідником. Отримавши від первосвящеників владу передавати взагалі всіх християн у кайданах на страту, і будучи вже в дорозі, «дихаючи погрозами та вбивством на учеників Господа» (Діян. 9:1), жадав крові, але – Живий на Небесах посміявся з нього (Пс. 2:4). Коли він гонив і руйнував таким чином Церкву Божу (1Кор. 15:9; Діян. 8:3), наближався до Дамаску, тоді Господь з Неба закликав до нього: «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?» – Я і тут, Я і там, Я всюди: тут Моя голова; там Моє тіло. Не дивуймося цьому; ми самі – члени Тіла Христового. «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене? Тяжко тобі йти проти рожна» (Діян. 9:5; 26:14). А Савл, тремтячи і жахаючись, закликав: «Хто Ти, Господи? – Я – Ісус, – відповів йому Господь, – Якого ти гониш». І Савл раптово перемінюється і вигукує: «Господи, що повелиш мені робити?».

Навернення Савла, Бартоломео Мурільйо

І був до нього голос: «Встань і йди до міста; і сказано буде тобі, що тобі треба робити» (Діян. 9:6). Тут Господь посилає Ананію: «Встань і піди на вулицю, що зветься Прямою, і спитай в Юдиному домі тарсянина на ім’я Савл; він зараз молиться» (Діян. 9:11). Ананія ж відповів: «Господи, я чув від багатьох про цього чоловіка, скільки зла заподіяв він святим Твоїм у Єрусалимі; і тут має від первосвящеників владу зв’язати всіх, хто призиває ім’я Твоє» (Діян. 9:13,14). Але Господь настійно велить Ананії: «Іди, бо він є Мій обраний сосуд, щоб пронести ім’я Моє перед народами‚ і царями, і синами Ізраїлевими. І Я покажу йому, скільки він має постраждати за ім’я Моє» (9:15,16).

І дійсно Господь показав апостолові Павлові, що він повинен був перетерпіти за Його Ім’я. Він наставляв його в подвигах; не залишав в кайданах, оковах, темницях, в небезпеках на морі; сам співстраждав з ним у його стражданнях, сам провадив його до цього дня. В один день звершуємо пам’ять страждання обох цих апостолів, бо, хоч вони і були страчені різним чином, але за духом і за близькістю своїх страждань вони творять одне.

Отже, браття, святкуючи нині пам’ять святих апостолів Петра і Павла, згадуючи чесні їхні страждання, возлюбімо їхню істинну віру, святе життя, возлюбімо неповинність, їхнє страждання і чистоту сповідання. Люблячи в них ці високі якості і наслідуючи їх великі подвиги, маючи їх за зразок (2Сол. 3:9), і ми досягнемо того вічного блаженства, яке приготоване всім святим. Дорога нашого життя колись була важчою, тернистою, труднішою, але маючи навколо себе таку велику хмару свідків (Євр. 12:1), що пройшли по ній, стається нині вона для нас легшою, гладкішою і прохідною. Спершу пройшов по ній сам Засновник й Звершитель віри, Господь наш Ісус Христос (Євр. 12:2); за Ним пішли Його безстрашні Апостоли; потім мученики, отроки, жінки, діви і великий сонм свідків. Хто ж діяв в них і допомагав їм на цьому шляху? – Той, Хто сказав: «Бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5). Амінь.

блаженний Августин

Молитва перед Тихвинской иконой Божией Матери

Tihvinskaya_ikona-2

О Пресвята́я Де́во, Ма́ти Го́спода вы́шних сил, Небесе́ и земли́ Цари́це, гра́да и страны́ на́шея Всемо́щная Засту́пнице. Приими́ хвале́бно благода́рственное пе́ние сие́ от нас недосто́йных раб Твои́х и вознеси́ моли́твы на́ша ко престо́лу Бо́га Сы́на Твоего́, да ми́лостив бу́дет непра́вдам на́шим и проба́вит бла́гость Свою́ чту́щим всечестно́е и́мя Твое́ и с ве́рою и любо́вию поклоня́ющимся чудотво́рному о́бразу Твоему́. Не́смы бо досто́йни от Него́ поми́ловани бы́ти, а́ще не Ты уми́лостививши Его́ о нас, Влады́чице, я́ко вся Тебе́ от Него́ возмо́жна суть. Сего́ ра́ди к Тебе́ прибега́ем, я́ко к несомне́нней и ско́рой Засту́пнице на́шей; услы́ши нас моля́щихся Тебе́, осени́ нас вседержа́вным покро́вом Твои́м и испроси́ у Бо́га, Сы́на Твоего́, па́стырем на́шим ре́вность и бде́ние о душа́х, градоправи́телем му́дрость и си́лу, судия́м пра́вду и нелицеприя́тие, наста́вником ра́зум и смиреному́дрие, супру́гам любо́вь и согла́сие, ча́дам послуша́ние, оби́димым терпе́ние, оби́дящим страх Бо́жий, скорбя́щим благоду́шие, ра́дующимся воздержа́ние: всем же нам дух ра́зума и благоче́стия, дух милосе́рдия и кро́тости, дух чистоты́ и пра́вды. Ей, Госпоже́ Пресвята́я, умилосе́рдися на немощны́я лю́ди Твоя́: разсе́янныя собери́, заблу́ждшыя на путь пра́вый наста́ви, ста́рость поддержи́, ю́ныя уцелому́дри, младе́нцы воспита́й, и при́зри на всех нас призре́нием ми́лостиваго Твоего́ заступле́ния, воздви́гни нас из глубины́ грехо́вныя и просвети́ серде́чныя о́чи на́ша к зре́нию спасе́ния, ми́лостива нам бу́ди зде и та́мо, в стране́ земна́го прише́льствия и на Стра́шнем Суде́ Сы́на Твоего́: преста́вльшыяся же в ве́ре и покая́нии от жития́ сего́ отцы́ и бра́тию на́шу в ве́чней жи́зни со А́нгелы и со все́ми святы́ми жи́ти сотвори́. Ты бо еси́, Госпоже́, сла́ва Небе́сных и упова́ние земны́х. Ты по Бо́зе на́ша Наде́ждо и Засту́пница всех притека́ющих к Тебе́ с ве́рою. К Тебе́ у́бо мо́лимся, и Тебе́, я́ко Всемогу́щей Помо́щнице, са́ми себе́ и друг дру́га и весь живо́т наш предае́м, ны́не и при́сно, и во ве́ки веко́в. Ами́нь.

Рождество Иоанна Предтечи

svIoannPredtecha_stained_glass

«В сей день рождеством Предтечи / заостряется секира духовная, / которой пресекаются все восстания страстей, / и таинственно произрастают / плоды покаяния.» (канон праздника)

Тому, кто скончал жизнь свою под мечом, позволительно и при рождении привести на память меч! Лучше подойдем ближе к грозной секире; рассмотрим, как она ныне острится, против кого и чего? И нет ли способа сделать самое острие ее для нас спасительным?

Явление на свет праведника всегда есть великая милость Божия к людям, ибо праведниками стоит и держится весь мир. Но, тем не менее, рождение праведника всегда обличение для мира, есть новый приговор против его соблазнов и страстей, потому что праведники своей противоположностью служат постоянным осуждением для жизни грешников. Не имея пред своими глазами праведников, грешники могли бы говорить, что закон Божий слишком тяжел, а природа человеческая слишком слаба. Но, когда человек, во всём похожий на них, исполняет много даже такого, чего закон Божий прямо и не требует от людей, то уста людей грешных, желающих извинять себя, затворяются невольно. Потому-то мир с таким ожесточением всегда и преследовал праведников, ибо в их жизни видел приговор самому себе.

Такое предназначение – служить осуждением для мира, с особенною силою выражается в жизни тех праведников, которые предопределены возвещать людям их грехи и нужду исправления. В день явления миру каждого из таковых, Богом воздвигаемых, проповедников покаяния, секира гнева Божия подъемлется и острится снова для посечения тех, кои не воспользуются их проповедью, не тронутся их примером, останутся нераскаянными в своих грехах.

Но между всеми праведниками, приходившими в мир для проповеди покаяния, Предтеча Христов Иоанн есть первый и главный. Стоя на пределах двух Заветов, он, судя по его проповеди и делам, кажется, ничего более не видел в продолжение жизни своей, кроме двух предметов: грехов человеческих и Агнца Божия, принимающего грехи мира. «Покайтесь!» (Мф.3:2) – было началом; веруйте! (Ин.6:29) – было окончанием всех его слов. Что содержалось в словах, то самое выражалось и во всей жизни Иоанновой; она совмещала в себе все, что покаяние имеет сурового, а вера – высокого.

Но Иоанна давно уже нет, а секира Иоанна продолжает лежать у корня безплодных дерев, и ныне воспоминанием рождества его острится! Чем и как острится? Разительною противоположностью его жизни нашим нравам и нашей жизни. Ибо что должен чувствовать и ныне каждый грешник, если в нем еще не подавлено грехом всякое чувство добра, что должен чувствовать, воспоминая жизнь Иоанна, и обращаясь от ней к образу своей жизни? Не смущение ли? Не осуждение ли самого себя? Может ли вспомнить о пустыне Иоанновой без упрека совести тот, кто строит чертоги за чертогами? Об акридах и диком мёде – тот, кто не знает счету своим яствам?.. О главе на блюде правителя – тот, который сам среди пиров готов бывает отдать все за предметы похоти плотской.

Но начните всматриваться пристальнее в сей святой образ, заставьте себя размышлять более и более о жизни и проповеди Иоанновой, – и вы увидите, как секира, им указанная, будет видимо приближаться к вам, почувствуете, как в вас много такого, что подлежит необходимо посечению, сознаетесь внутренно, что сад души вашей давным-давно требует лечения. После того вы не будете спрашивать, против кого и чего ныне острится секира духовная? Против всех, кто, возобновляя в себе пороки древних Иудеев, гордость, любостяжание, сладострастие, заслуживают и древний упрек Предтечи. Всем таковым грешникам Иоанн и сейчас, не с брегов Иордана, а с неба вопиет: покайтесь и «сотворите… плоды достойные покаяния! …Не начинайте говорить о себе: именуемся христианами, ходим в храмы, участвуем в Таинствах. Все это без перемены сердца и жизни – ничто. Покайтесь и веруйте в Евангелие, – веруйте не словами, а делом! Иначе и теперь, как было прежде и как будет всегда, и теперь секира при корени древа лежит, и «всяко… древо, еже не творит плода добра, посекается и во огнь» вметается (Мф.3:10).

Растленная природа наша нередко обманывает нас невинною, по-видимому, игрою своих сил, которая, однако же, почти всегда оканчивается тяжкими падениями. Со злом не может быть никакого перемирия: тут брань на смерть; одно из двух: или мы мертвы, а грех жив в нас; или грех мертв, а мы живы. Среднее состояние есть плод самообольщения: его нет и быть не может. Только когда убирается торжество страстей, и нанесён смертельный удар в самое сердце ветхого нашего человека, только тогда начинается новая жизнь, и могут процветать плоды покаяния. Процветать тайно, ибо хотя они родятся в нашем сердце, но корень их далее и глубже – в благодати Духа Святого, действия которой не подлежат взорам нашего разума. Обновленный благодатью грешник, подобно праведной Елисавете, носит в себе нового человека и таится (Лк.1:24), как бы не доверяя чудесам, в нём совершающимся.

Для успеха же в великом деле самоочищения духовного, будем чаще от сует мира переноситься мыслью в пустыню Иоанна и молить его, чтобы он и в нас, как некогда в народе Иудейском, уготовал путь Спасителю. Живя в духе с Иоанном, разделяя по возможности его подвиги, мы, без сомнения, скоро увидим, подобно ему, Агнца Божия, грядущего взять грехи наши. Тогда, приняв от Него, после Иоаннова крещения слез, крещение Духом, мы не согласимся променять духовной пустыни ни на какой земной рай, и со слезами благодарности будем лобызать Иоаннову секиру покаяния, избавившую нас от смерти духовной.

святитель Иннокентий, архиепископ Херсонский и Таврический

П’ятидесятниця

Пасхальні дні закінчилися, але нічого не змінилося, і якби ми з вами опинилися в той час біля будинку, в якому збиралися учні Христові, що б ми побачили? Ми побачили б замкнуті двері і людей, які за ними сховалися. Вони ще не позбулися страху, і про них ще ніхто не чув. Між собою вони ділять радощі віри. Усередині їх будинку як би горить вогник, а зовні світло його не видне. До людей, до учнів Його прийшла радісна звістка.

Але давайте згадаємо, хто вони були, ці учні? Звичайно, самолюбні, звичайно, вони шукали для себе благ. Згадайте, як вони ділили місця в майбутньому, коли Господь сяде в Славі, як сперечалися, хто буде серед них першим. Згадаємо, що, коли Господь передбачав Свою смерть, Петро сказав: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!», – бо він думав про людське, а не про Боже. І багато, багато разів, каже євангеліст, вони не розуміли того, що казав для них Ісус. А один з них настільки далекий був у своєму нерозумінні, що потім став Його зрадником. Учні – слабкі, немічні, грішні, роблять крок вперед, а потім коливаються, трохи йдуть по водах, а потім починають тонути. Адже навіть Петро відрікся від Господа в саму ніч Його страстей. Тричі відрікся.

От такі були учні. Для нас з вами їх слабкість – теж розрада, бо ми бачимо, як Господь з цієї глини, з цього пороху зробив Своїх служителів. Торкнувшись, як чарівним жезлом, Він перетворив їх на апостолів у день Святої П’ятидесятниці, який ми нині святкуємо.

Закриті двері, учні, що сховалися. Раптом шум, подібний до шуму грому, бурі, грози відкриває вікна, і всі падають на коліна, і видіння вогненних язиків розверзається над ними. І над кожним окремо полум’я спочило. І от ці слабкі, перелякані люди, впавши на землю, встають апостолами Христовими. І цього дня, коли безліч народу зібралася в Єрусалимі, вони піднімаються на покрівлю і починають звідти безстрашно сповіщати слово Боже. «Чоловіки і брати, – каже апостол Петро, той самий, який відрікся, – Ісуса Назарянина, якого ви розіпнули, Бог воскресив з мертвих, ми свідки цьому».

Забуто все, і страх, і неміч. Мало того, така сила була в їх словах, що тисячі людей повірили цьому свідоцтву. Така сила була, що вона пішла далі і дійшла до нас з вами. Адже ви подумайте, якби не був тоді посланий Дух Христовий, Дух Божий, Дух, Який сходить від Отця, якби Він не був посланий у цю кімнату, в якій зібралися учні, то вони б не пішли і не понесли нам слово Боже і слово Євангельське – ми були б у пітьмі.

Але з нами відбувається те ж саме. Адже ми теж слабкі і грішні люди, набагато, можливо, грішніші, ніж були апостоли спочатку. Коли ми навертаємося до Христа, то передусім шукаємо спокою своїй душі, поживи для свого розуму, упевненості для свого життя, шукаємо для себе, як шукали апостоли; але Господь їх не докорив і не відкинув. Він і нас не відкидає, повних себелюбства, бо Він чекає навернення нашого серця.

До П’ятидесятниці, до зішесття Святого Духа, апостоли були тільки в можливості своїй учнями Христовими, а потім стали ними. І ми з вами доки тільки можемо стати учнями Христовими, тільки можемо стати християнами, а досі ми були більше схожі на учнів до Воскресіння. Але Господь посилає і нам Свій Дух, і, якщо ми захочемо Його прийняти, ми побачимо, якими були ми раніше і що робили в житті. Тоді в серці має статися переворот.

Потрібно залишити сон духовний. Дух Божий торкається нас, але ми цього не відчуваємо. Товсті стіни нашого будинку не пускають це світло, товсті стіни нашого серця не пропускають промені благодаті, і ми шкандибаємо знову, як і раніше, ніби Дух Божий нас не торкався, і тягнемо в Царство Боже низку своїх гріхів, цілий оберемок своїх пристрастей, вози своєї немочі. І нічого в нас немає такого, що було б народжено Духом Божим. От як потрібно перевіряти себе, чи є в нас цей Дух. Але якщо в нас Його немає, то ми не справжні християни.

Апостол Павло розповідає, як він приходив до громади вірних і казав: «Чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши?» Вони відповіли: «Ми навіть і не чули, чи є Дух Святий» (Діян. 19:2). А ми з вами можемо сказати, що ми чули, але ми не знаємо, ми читали, але ми не знаємо. Можливо, ми розумом знаємо, але насправді Він нас не торкнувся, бо ми самі того не захотіли. Потрібно зробити крок назустріч, і тоді Господь скаже те, що Він сказав учням, як ви чули сьогодні в Євангелії: «Я посилаю вас, посилаю вас усіх, усіх вірних, як Отець послав Мене, я посилаю дванадцять, я посилаю сімдесят учнів. Я посилаю п’ятсот, і тисячі, і всіх. Я посилаю вас – свідчити про правду Мою у всьому світі, бо Я хочу, щоб кожна людина врятувалася».

А ми кажемо: «Господи, як можеш Ти нас посилати, чи годимося ми свідчити про Тебе? Адже ми можемо тільки ганьбити Твоє Вчення і ім’я християнина». Але Господь каже: «Так, Я це знаю і бачу, проте Я посилаю вас, щоб ви не думали, що все здійснюється вашою силою. Через немічні сосуди, через вашу негідність позначиться Дух Мій». Будьте готові прийняти Його. Невпинно, вдень і вночі намагайтеся очищати своє серце, бо воно має бути Храмом Духові.

Храм має бути прикрашений. Ми з вами сьогодні прикрашали храм зеленими гілками з нагоди свята. Потрібно прикрасити і серце, щоб туди зійшов вогонь Духа Божого. Якщо не буде готовий храм, не прийде Господь; якщо він не буде прикрашений, не прийде Дух, а якщо Він не прийде, то буде наш дім залишений порожнім. Тому в день Святої П’ятидесятниці ми казатимемо не лише: «Дух Святий, прийди і вселися в нас, прийди до нас», ми казатимемо також: «Ми хочемо бути готовими прийняти Тебе, ми хочемо, щоб храм нашої душі був до цього готовий. Ми не знаємо, не можемо, але ми хочемо. Навчи нас і дай нам силу зустріти Тебе і бути готовими до Твого вогненного хрещення, якого ми ще не сподобилися».

протоієрей Олександр Мень

Память Отцов Первого Вселенского Собора

Отцы Первого Вселенского собора София Киевская, 1700 г.

Мы сегодня совершаем с благоговением и благодарностью память Отцов Первого Вселенского Собора, которые перед лицом лжи, поднявшейся на Христа, провозгласили церковную веру о том, что Он – поистине Сын Божий и Бог, равный Отцу и Духу.

Мы живем в век, когда вера кажется такой простой и очевидной; но она не всегда была таковой, и она не была таковой для многих. В это раннее время, когда человеческий ум в ужасе предстоял перед непостижимостью Божественного Откровения, людям, искушенным земной мудростью, особенно трудно было принять Христа как Живого Бога, непостижимого, не ограниченного ни временем, ни пространством, но, однако, пришедшего плотью жить среди нас, ставшего человеком, во всем подобным нам, кроме греха.

То же самое искушение, из столетия в столетие, стоит перед лицом всех тех, кто погружен в мысли о земле и не готов встать перед тайной Божией и принять верой слово истины, Самим Богом сказанное.

С тем большим благоговением должны мы относиться к тем, кто в те дальние для нас времена, но времена близкие ко дням земной жизни Спасителя сохранил для нас и провозгласил во всей славе эту веру. Благодаря им мы поклоняемся во Христе Живому Богу; благодаря им мы знаем, что Бог непостижимый был Человеком и все человеческое принял на Себя, все освятил, все очистил, все сроднил с Богом таинственным и непостижимым.

С каким благоговением должны мы относиться к человеку и к тому миру, в котором это совершилось! Воплощение Христово, воплощение Слова Божия говорит нам о том, что человек настолько велик, что он не только может быть храмом Божиим, местом Его вселения, пребывания, но может сродниться с Ним так, как нам явлено в чуде Воплощения.

И еще эта тайна открывает перед нами величие всего созданного мира, потому что Сын Божий не только стал Сыном Человеческим, но Слово стало плотью; Бог не только стал Человеком, но и соединился с созданным веществом нашего мира. И мы видим, что тварь вся создана Богом так, что она может, опять-таки, быть не только храмом и местом Его пребывания, но соединиться с Самим Божеством.

Если бы только мы могли это помнить, если только мы могли бы смотреть друг на друга и прозревать эти дивные глубины человеческие, озираться вокруг и видеть, что тварь призвана к славе Божией, тогда мы строили бы иной мир, иные человеческие отношения, иначе обращались бы с веществом этого мира; жизнь стала бы тогда благочестием и благоговением!

Вдумайтесь в это. Апостол нам говорит, что мы должны не только в душах, но и в телесах наших прославить Бога; он возвещает, что придет время, когда Сын все покорит, и тогда, покорившись Отцу, Ему все предаст, и будет Бог “всяческая во всем”. Работаем ли мы над тем, чтобы эта слава осенила, охватила, пронизала нас, каждого человека вокруг, всю тварь?.. Вступим в этот путь созидания благоговейного, трепетного, но и ликующего о славе Божией и о славе твари и станем вместе с Богом строителями вечности.

митрополит Антоний Сурожский

храм Святой Софии, место проведения I Вселенского собора город Изник (бывш. Никея), Турция

теперь там мечеть

«…І ХМАРА ВЗЯЛА ЙОГО»

«Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» (Мф. 5:5), – обіцяє Господь Своїм учням. Про яку «землю» каже Він? Про плодоносні поля, про глибокі річки, про огрядні пасовища, які будуть дані в нагороду за незлобивість, м’якосердя, невойовничу простоту? Та хіба це можливо? Хіба тиха лагідність змогла колись у людській історії захистити успадковану землю від заздрісних очей, від пожадливих сусідів, від іноземних завойовників? Чи гріх вже не владний над родом людським і дійсно настають часи, коли «вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх» (Іс. 11:6)?

На жаль, земля, на якій ми живемо, мало пристосована для «благого і мирного життя»! І проте, Господь цими словами Нагорної проповіді нагадує нам про те, що колись народ Божий і справді множився, «як пісок морський, якого не порахувати від безлічі» (Бут. 32:12), і отримав у володіння Землю Обітовану. Отримав зовсім не за войовничу мужність, а за лагідність і упокорювання, за праведність і вірність прабатька Авраама. Чи не сам Творець сказав про Себе, звертаючись до нього: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає дітей за провину батьків до третього і четвертого роду тих, які ненавидять Мене, і творить милість до тисячі родів тим, що люблять Мене і дотримуються заповідей Моїх» (Вих. 20:5,6)? І от донині «тисячі родів» нащадків Авраамових наслідують Землю Обітовану не за свою вірність і святість, але за лагідність і праведність пращура свого.

Новий Ізраїль, Церква Христова, до якої усі ми належимо за правом народження «від води і Духа» (див. Ін. 3:5), не задовольняється територією, обмеженою географічними координатами. Нам мало землі, бо ми знаємо: «Плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління» (1Кор. 15:50). Нам мало міст, обнесених стінами, усередині яких «князі народів панують над ними, і вельможі володіють ними» (Мф. 20:25). Церква Христова чекає Нового міста, «що має основу, художником і будівничим якого є Бог» (Євр. 11:10), – нетлінного і прекрасного Нового Єрусалиму.

Земля, обіцяна лагідним, була лише образом, іконою того надсвітового Вічного Царства, якого слід чекати народу Божому після виконання старозавітних обітниць і пророцтв. Дарування землі праведникам Старого Завіту обернулося надією на отримання Неба тими, до кого було звернене слово нашого Спасителя: «Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте. В домі Отця Мого осель багато. А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам. І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14:1-3).

І от нині Господь наш повертається в горні обителі Отця Свого. Туди, куди Він кличе кожного з нас. Нині твориться радість учням Христовим і всьому новому народу Божому! Так само як у часи старозавітні, коли огрядні пасовища і плодоносні поля старий Ізраїль наслідував не по своїй гідності, а по святості Авраамовій, так нині новий Ізраїль наслідує Небо не власною праведністю, але Жертвою Того, Хто, «піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо» (Лк. 24:50,51). Так Бог творить милість тисячі родів, які люблять Його і дотримують заповіді Його, бо «якщо початок святий, то й ціле; і коли корінь святий, то й гілля» (Рим. 11:16).

«Він вознісся перед їхніми очима, і хмара взяла Його з очей їхніх» (Діян. 1:9). Віднині ми не можемо бачити Його, як бачила Його Марія Магдалина, яка радісно і розчулено звернулася: «Раввуні!» (Ін. 20:16). Віднині ніхто не може доторкнутися до Його ран, як зробив це апостол Фома відважною своєю рукою. Бо в Преславному Вознесінні Господа нашого поранена і уражена Пречиста Плоть Христова була піднесена від нашої скорботної і незатишної землі в Область Досконалого Духа, в горні Обителі Вічного Отця. Так, ми не можемо бачити і відчувати Його, але вражаюче – віра наша, надія наша, наше от вже двотисячолітнє сподівання не усувається і не слабшає! Так, очі людські не бачать і руки не відчувають, але серце людське знає і душа вірує, що не марні і непомилкові слова Спасителя, які Він вимовив на Тайній Вечері: «Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін. 14:18).

І от цією надією на обіцяне Самим Христом неминуче повернення на нашу скорботну землю Істини, Добра і Краси от вже два тисячоліття живе вся Церква Христова. Цією надією живе і спасається кожен з нас: «Так, гряди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22:20).

священик Сергій Ганьковський

МЫСЛИ О ГЛАВНОМ
  • Быть близко или далеко от Бога зависит только от самого человека, потому что Бог везде. святитель Иоанн Златоуст
ПОМОЧЬ СТРОИТЕЛЬСТВУ ХРАМА
Храм Стрітення Господнього © 2012-2020. Всі права захищені.